Свого часу на всеукраїнській конференції, присвяченій міжконфесійним та державно-церковним відносинам, були оприлюднені дані про те, що за кількістю священиків, єпископів та пасторів, які отримали депутатські мандати, Хмельниччина займає одну з лідируючих позицій у державі, — близько півсотні. Однак сказати достеменно, наскільки точною є ця цифра, виявилось проблематично. Принаймні в обласних органах влади стверджують, що народних обранців, які представляють різні конфесії, набереться не більше двох десятків. Утім, важливішим є не цифри, а той факт, чому саме духовним отцям громади довіряють свої мирські справи. І що, окрім віри, допомагає таким депутатам розв’язувати найболючіші проблеми.
Молитовник і Конституція — поруч
Кожний ранок для отця Леоніда Демчука починається, як і годиться для настоятеля церкви, зі щирої молитви перед іконами. Потім, поки не в рясі, треба обійти хазяйство. Пригадує, коли діти були меншими, треба було дбати про родину. От і тримали корову, овець, кіз, коня, не кажучи вже про дрібну птицю. А ще ж городу не одна сотка... Нині діти дорослі, самостійні, тож і потреби менші. Та й з роками тягнути таку велику господарку батюшці дедалі важче. Але все одно весь уклад сільського життя лягає як на паству, так і на пастиря: у неділю та у свята — служба Божа у храмі, а у будній день — робота в полі та хліву, як і у кожного у селі.
На хрестини отця Леоніда кличуть дедалі менше і менше. Зате за панахидами справа не стоїть. Скількох односельців проводив батюшка в інший світ, уже й важко перелічити. Так ведеться, що в найважчі хвилини саме він опиняється серед людей. Парафіянам звично шукати в нього помочі та розради. А оскільки сільське життя нині дуже непросте, то, може, ще й через це вони вирішили попросити батюшку стати сільським депутатом.
У Плужному, що в Ізяславському районі, до сільради отця Леоніда обирають уже вдруге. Запитувати, яку партію представляє, яким політичним течіям надає перевагу, якось навіть не з руки. Бо по суті своїй священик — особа аполітична, та й про будь-які кар’єрні амбіції не йдеться. Ось уже майже два десятиліття отець опікується цим приходом, зріднився з селом і людьми. Часом чи то жартома, чи всерйоз говорить, що Плужне дісталося йому як дар Господній за ... його гріхи.
Проповідями бюджет не поповнити
Минулої каденції отець Леонід був головою постійної комісії з благоустрою. Нині входить до складу комісії, що опікується проблемами сім’ї та виховання молоді. Обидві, зізнається він, надзвичайно важливі для села. Але якщо теперішні обов’язки ближчі йому за духом і настроями, то попередні все-таки вимагали суттєвої фінансової підтримки. А її якраз найбільше і бракує сільському бюджету.
У плужнян навіть язик не повертається назвати своє село бідною відсталою глибинкою. Адже свого часу тут знаходився райцентр, тож навіть після його реформування розвинена промислова та соціальна структура проіснували ще не одне десятиліття. Тепер, щоправда, від усього цього залишилися здебільшого спогади. Давно не працює завод з виготовлення кормових антибіотиків, ледь животіє сільгосптехніка. На хлібозаводі, який раніше годував ледь не половину району, різко скоротилось виробництво. Сітроцех давно не розливає солодкі напої... То хто ж наповнить місцеву казну?
Хоча, на перший погляд, виглядає вона не такою вже й малою, але все це переважно бюджетні кошти, котрі йдуть на утримання загальноосвітньої, музичної шкіл та санаторної школи-інтернату. А от дорогу підлатати, паркан пофарбувати, ліхтар на вулиці запалити — це вже проблема з проблем. Звичайно, якщо проповідник попросить свою паству допомогти у якійсь справі, люди не відмовлять. Але якою б не була сила віри, з церковної кафедри важко вирішити всі ті питання, котрі потребують насамперед фінансової підтримки.
— А тут ще й така біда нас спіткала, — розповів отець Леонід, — у селі згорів столітній Святомихайлівський храм. Стільки трудились, аби відновити його після комуністичного забуття, а буквально за пару годин на згарищі залишилась лише купа попелу. Тепер знову доведеться все розпочинати з нуля.
Спочатку було слово. Депутата
Розпочинати справи як духовні, так і мирські, від самих основ, довелося не одному священику, який взяв на себе обов’язки ще й обранця. З отцем Василем Бериндою ми познайомилися добрий десяток літ тому, коли молодий священик отримав свій приход у Хмельницькому районі. Тоді багатьох здивував тим, що не тільки займався церковними справами, але й став ... тренером місцевої дитячої футбольної команди. На футболіста у рясі приходило подивитися чимало людей. Але на спортивне поле отець Василь виходив не заради екзотики, а щоб усім показати, як потрібно працювати з сільськими дітлахами, щоб відучити їх від різних диявольських звичок і прихилити до здорового фізичного і душевного життя.
Ні футбольні заняття, ні духовні бесіди з молоддю місцевий пастир не залишив і дотепер. Однак на проблеми своєї пастви дивиться вже з рівня районної влади. Уже втретє отця Василя обрано депутатом до Хмельницької районної ради. Досягти якихось фінансово-бюджетних преференцій для свого округу, котрий практично збігається ще й з парафією, не вдалося, зізнається він. Але на деякі місцеві процеси разом із нинішнім сільським головою Олешинської сільради Павлом Волошановським все-таки вдалось вплинути.
Чи не вперше за багато останніх літ у штаті сільради з’явився юрист та землевпорядник, який до того працював на громадських засадах. — Чого дивуватися, що у земельних питаннях була така плутанина, — каже отець Василь. — Тим більше, що охочих відхопити свій шмат землі поблизу обласного центру завжди було чимало. Щоб покласти край земельним питанням, вирішили прозоро розділити вільні землі між тими, хто свого часу подав заяву до сільради. Кожному із 130 заявників, переважна більшість яких наші односельці, дісталось по вісім соток. Тепер воюємо ще й за свій ліс. Свого часу він був висаджений місцевими колгоспниками, а потім опинився у власності облкомунгоспу. Тепер люди побоюються, аби не перейшов у чужі приватні руки, тож разом із однодумцями отець Василь робить усе, аби зелені території увійшли до складу сільради.
Ремонти дитячих садків, шкільні проблеми, латання доріг, вивезення сміття і утримання шкільного автобуса — всі ці житейські справи, такі важливі для мешканців п’яти навколишніх сіл, що входять до складу сільради, тепер є турботою і священика. Як і скрізь, найбільше заважає у їх вирішенні фінансова скутість.
І все ж таки там, де не вистачає коштів, інколи спрацьовує слово проповідника. Хочеш допомогти людям отримати гарний результат в будь-якій справі — думай, як це зробити. Для того й віддавали люди свої голоси на виборах. І від них не сховатись. Їх не обманути. Бо кожного разу, повчаючи, як треба жити за законами Божими, мусиш і сам стати зразком у їх виконанні.
Для багатьох із депутатів-священиків рішення про те, аби прийти в місцеві органи самоврядування, давалося непросто. В деяких конфесіях чітко діє правило: служителі Божі не повинні втручатись у державну владу, їх місце —лише за церковною кафедрою. Та й в інших без найвищих дозволів, чи то офіційних, чи просто на словах, не обійтися. Зрештою, у більшості церков зійшлися на тому: якщо громада довіряє і просить захистити її інтереси, то пастир не повинен відмовити. А якщо немає довіри до партійних та державних лідерів, то кому ж іще довіритись, як не церковним пастирям.
Хмельницький.
