Актор столичної Російської драми Олег Комаров нещодавно презентував свою книжку «Світлі душі театру». Авторові пощастило знати дуже багатьох людей із театрального світу. Мама Олега Комарова — Ганна Ніколенко, була актрисою театру імені Франка, і не рядовою актрисою — грала ті самі ролі, що й Наталя Ужвій. Отож Олег виріс в акторському домі на розі Ольгинської, поруч із театром. Там жили великі артисти — Яковченко і Мілютенко, Добровольський і Осмяловська. Той акторський дім був великою комуналкою, де всі знали все про всіх. Таким чином, Комаров-мемуарист — у дуже вигідній позиції, бо він знає те, що невідоме жодному історикові театру. І Комаров міг би (як це роблять якраз професійні історики) написати про «великих» артистів. Але ж театр тримається не лише на «великих». Є багато «малих», чия доля справді драматична. Публіка їх дуже любить, але дуже швидко й забуває, коли вони сходять зі сцени.
От був такий Михайло Пилипенко: коли Микола Яковченко прийшов у кінці 1920-х років до франківців, Пилипенко вже славився в Києві як комік номер один. Хто пам’ятає його тепер? Або шляхетного артиста Миколу Братерського? А Петра Пастушкова? Комаров зумів кожного з них описати так, що поділ артистів на «малих» і «великих» зникає, бо насправді в житті та в мистецтві все складніше. І «хороший хлопець» — таки професія, хто б там що не казав. Комаров зумів це показати. Скажімо, в розділі про акторів Російської драми (поруч з «великими») у нього є розповідь про скромного суфлера Якова Блікштейна, котрий був справді великим у своїй доброті. Він знав, що артистам потрібне добре слово, й умів сказати комплімент навіть тоді, коли хвалити зовсім не було за що. В таких випадках казав: «Ах, у вас сьогодні чудовий грим!» Мав лиш одну догану: «Замість того, щоб займатися своїми прямими обов’язками, слухав по трансляції музику, чим поставив спектакль під загрозу зриву».
В книжці є дивне оповідання «Всі ми трошки коні». Це — про старого артиста, котрий потрапив у психушку через те, що йому не вистачало любові. Спершу неясно, навіщо автор узагалі тут вмістив цю історію. Але потім розумієш, що вся ця книга — саме про те, що артистів доля наділяє любов’ю дуже нерівномірно. І надто часто трапляється так, що людина, яку люблять на сцені, залишається обділена любов’ю в житті. Так було з усенародним улюбленцем Миколою
Яковченком, так було з Дмитром Мілютенком, котрому Бог послав любов далеко не одразу. Або вже згадуваний артист Пастушков, завзятий мисливець — він не мав дітей, але любив катати чужих малюків на маленькому мисливському човнику у фонтані, що й досі стоїть у сквері навпроти театру імені Франка. Власне, кожна з уміщених тут театральних історій — про те, що «всі ми трішечки коні», здатні витягнути на собі багато, але губить нас дрібниця — відсутність уваги та любові.
