Чи переможе храм базарний кіоск?

Понад два десятки років тому приватна науково-технічна фірма «Союз», яку створив і очолив Юрій Козловський, викупила старі будівлі колишнього виробництва, котрі в часи перебудови просто розвалювались на очах. Разом із ними дісталась і вся заводська територія. Місце і будівлі були такі непривабливі, що ні претендентів на них, ні проблем із документами на право постійного користування не було.

У 1994 році, через п’ять років після купівлі, для того, щоб привести всі документи до вимог тодішнього законодавства, ПНТФ «Союз» відбила і погодила межі з сусідніми землекористувачами, провела інвентаризацію землі і отримала розпорядження Хмельницької міської адміністрації про виділення їй в постійне користування ділянки площею 1,33 гектара. Тоді ж був виготовлений державний акт, що підтверджував це право, але якимось дивовижним чином він зник(!) і так і не був переданий законному власникові. Чому так сталось, можна лише здогадатись. За роки хмельницькі базари розрослись так, що впритул наблизились до територій ПНТФ «Союз». А це означало, що колишній пустир може перетворитись на дуже дорогі базарні сотки. Тоді не в одного кмітливого, підприємливого, а головне — наділеного певною владою охочого заволодіти таким потенційним багатством і виникло запитання: як сталось, що там, де тисячами доларів вистелений ледь не кожен базарний метр, більше гектара землі стали власністю людини, яка не належить ні до владних, ні до бізнесових кіл? Відтоді кому тільки не доводила фірма своє право на землю, які тільки довідки не збирала, яких експертів не залучала, у яких судах не відстоювала свій інтерес. Після того, як господарський суд Хмельницької області, Львівський апеляційний суд та Вищий господарський суд підтвердили право ПНТФ на постійне користування землею, в 2003 році Хмельницький міськвиконком надав фірмі дозвіл на будівництво науково-виробничого торгово-сервісного комплексу, чим автоматично підтвердив і право постійного користування на землю. Та й пізніше ще з добрий десяток будівельно-технічних та земельних експертиз підтвердили це право. Але дивним чином жоден із цих доказів і рішень суду так і не став підставою для виготовлення державного акта на землю. А немає акта — на землю завжди знайдуться охочі.

На останніх довго чекати не довелось. У 2007 році міська влада надала ДП «Імпульс-Світ» ділянку поруч із ПНТФ «Союз». І тоді почались ще більші проблеми. Дивним чином виявилось, що частина території ПНТФ «Союз» (яка відміряна ще з 1989 року!) «наклалась» на територію новоствореного підприємства.

Було б логічно запитати, як могла трапитись така «накладка», хто із чиновників і за яких обставин допустив її. Але натомість фірма «Союз» змушена була в судах доводити своє право на цю землю. Зробити ж це можна єдиним шляхом — домогтись від влади, аби виготовила і видала втрачений з її ж вини акт на землю.

Навесні минулого року Вищий адміністративний суд України після розгляду касаційної скарги залишив згадане рішення в силі. І це мало б означати, що в десятиденний строк ПНТФ «Союз» нарешті отримає акт, а з ним і повне право на землю.

Але тут почалось найдивовижніше. Міська влада досі не може розв’язати складну задачу: чия ж земля на чию накладається. Чомусь замість виконання судового рішення, почали шукати якісь компромісні варіанти. І вони вилились у те, що у проекті документації, виготовленому КП проектно-розвідувальних робіт, спірна смужка землі зникла з території ПНТФ «Союз». Зате в якості компенсації їй був відкраяний такий же за площею шматок, але на території проходу, що існує між сусідніми підприємствами вже не одне десятиліття.

Логіка чиновників проста: територія фірми залишається тією ж, а те, що набуває зовсім іншої конфігурації — це, начебто, незначні дрібниці.

Та на кого розрахована така логіка? Адже вся попередня документація, включаючи і рішення на право постійного користування, враховує саме старі межі. Зміна їх може не тільки порушити інтереси тих сусідів, у кого відрізається частина землі, а й поставити під сумнів саме право постійного користування на всю ділянку, що набула нових рис, з боку ПНТФ «Союз». Враховуючи все це, місяць тому Хмельницьке БТІ зробило висновки, що фактичне землекористування ПНТФ «Союз» відповідає розпорядженню міськадміністрації від 1994 року, натомість земельна ділянка ДП «Імпульс-Світ» накладається на чужу територію. А з огляду на це ЦДЗК не взявся за виготовлення держакта на основі «компромісного» варіанта.

Мало того, прокуратурою було опротестоване рішення міськради щодо виділення спірної земельної ділянки ДП «Імпульс-Світ». Але раптом Юрію Козловському повідомили, що прокуратура відкликає свій протест. Натомість йому порадили ... подати позов до суду. Але що і у кого має відсуджувати підприємство? Кого і як переконувати в тому, що це не просто одна земельна ділянка наклалась на іншу, а банальні бізнес-інтереси і зацікавленість впливових осіб перекрили всі права, судові рішення і плани. Невже після п’ятнадцяти років судових розслідувань справи і 105 (!) судових засідань тепер все треба розпочинати з початку? Чи вистачить у сімдесятирічного доктора технічних наук, академіка Української технологічної академії, заслуженого винахідника України, заслуженого діяча науки і техніки Юрія Козловського сил, часу і життя, щоб іще раз пройти цим шляхом?

Для багатьох затятість Козловського у відстоюванні свого права на землю залишається щонайменше незрозумілою. Дехто з опонентів уже дійшов до того, що почав ставити під сумнів науково-технічні розробки та винаходи конструктора, бруднити ім’я вченого, звинувачувати у зажерливості. Мовляв, і він не проти нажитись на землі, тому так і тримається за неї.

І це суща правда: Козловський ніколи і ні від кого не приховував, що має на свою ділянку величезні плани. Для цього освятив землю і поставив на ній хрест. Для цього своїм коштом виготовив план і проект забудови. От тільки поставити там зібрався не торгові ряди, а храм.

І треба ж було такому статись, що всі ці мрії, плани, проекти «зачепились» за комерційну автостоянку, межа якої просто відсікає частину церковної споруди. Причому так чіпко врізалась в неї, що це не дає отримати офіційний дозвіл на будівництво. Натомість в якості компенсації пропонується вже згадуваний кусок стежки зовсім в іншому місці, і не біда, що до нього не причепиш церковного фундаменту.

Пропонувався і ще простіший варіант — взяти і посунути храм в інше місце. А освячену землю — «розсвятити». Коментарі, як кажуть, зайві.

 

Хмельницький.