Розповідь про «круглий стіл» на тему «Українське кіно на українському телебаченні» так і хочеться розпочати зі слів: «...сонячного травневого дня нічого не віщувало біди, аж на тобі — відбувся «круглий стіл»!». У столичному Домі кіно зібрались ті, кому не все одно, яку телепродукцію пропонують у вітчизняному телеефірі. Небайдужих — небагато. Серед них — причетні до процесу кіновиробництва та організатори заходу: голова Держкомтелерадіо України Юрій Плаксюк, голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач, гендиректор студії «Укртелефільм» Юрій Сторожук, директор Інституту екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Микола Слободян. Також були представники Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Київської РДТРК та ДТРК «Культура».

Почали за здравіє. Привітали кінорежисера Костянтина Крайнього, який отримав приз на кінофестивалі «Перемогли разом» у Севастополі з картиною «Час істини». Кілька хвилин пораділи за випускницю університету імені Карпенка-Карого Марину Вроду, яка зі своєю короткометражкою «Крос» тоді ще не отримала «Пальмову гілку» на одному з найпрестижніших у світі фестивалів у Каннах. Утім, сором’язливо замовчали, що гроші на цей фільм Марина чесно заробила сама, а з рештою їй допомогла подруга. Ще не згадали про кінопроект Володимира Тихого «Мудаки. Арабески», який, хоч і не в конкурсі, але також показано в рамках канського кінофесту. В будь-якому разі почали з позитива, а далі, як то кажуть, понеслося!

Ідіть ви... на канал «К»

Пан Плаксюк зважив на те, що, безумовно, добре, коли українські фільми представлено на світових кінофестивалях, але ж до великої (в прямому і переносному значенні) телеглядацької аудиторії вони або зовсім не доходять, або їх транслюють один раз на одному телеканалі десь вночі. А відтак про існування українського кіно знають лише ті, хто «в темі». Що ж, панові Плаксюку не заперечиш, бо так воно й є. Адже фільми, які представляють на фестивалях, зазвичай належать до так званого «авторського кіно», а його телепродюсери називають «неформат» і не беруть до показу. З таким «неформатним фільмом» приходив на різні телеканали, в тім числі на Перший Національний, і кінорежисер Аркадій Мікульський, і вдосталь наслухався про цей дивний «неформат». Оскільки я цей фільм не бачила, від коментарів утримаюся. А пан Плаксюк пообіцяв з’ясувати цю ситуацію з Першим, бо де, як не на державному телеканалі, транслювати вітчизняний продукт?! Після цього недобрим словом згадали і те, що фільмів і телевистав із так званого «Золотого фонду» українського радянського періоду теж майже не побачиш. І не тільки фільмів, а й (за рідкісним винятком) нічого, пов’язаного з українським мистецтвом і митцями. Утім, я б так принципово питання не ставила. Адже за останні кілька років на телеканалах з’являється дедалі більше аутентичного телепродукту, що спирається на смак кожного окремо взятого телепродюсера, який і визначає, що зацікавить глядача його канала, а що ні.

Тут дозволю собі відступити від теми.

Два роки тому мені зателефонувала приятелька, яка вже багато літ працює на студії імені Довженка. Вона знає багатьох акторів, режисерів, операторів і художників театру і кіно з усієї України. І вирішила вона запропонувати телеканалам створити цикл програм про НАШИХ. «Прикро, — каже, — чути, що немає в нас талантів! Просто про них треба розповідати!» З готовою концепцією цього проекту вона звернулася мало не до всіх телепродюсерів і всюди почула одне й те саме: мовляв, це добре, але глядача цим не утримаєш, рейтингів не буде, так що ідіть ви... на канал «Культура». А канал «Культура» — з радістю б, але грошей на виробництво немає! Тобто цикл програм про те, які в нас талановиті творчі особистості, — це теж «неформат». От і виходить, що до «неформату» потрапляє все, що НЕ пов’язано із серіалами, скандалами, танцями і співами. Зрозуміло, що «коні не винні» і керівництво каналів вболіває за рейтинги. Але чому російські телеканали знаходять і час, і місце для свого вітчизняного і про своє вітчизняне? Приміром, проект «Закритий показ з Олександром Гордоном» показує російське фестивальне, «авторське» і будь-яке (в рамках розумного) кіно — і не раз на рік десь вночі, а в прайм-тайм на Першому російському! Треба ж із чогось починати та думати, ЯК зацікавити глядача, а не відмовлятися отак одразу. Тим паче що на українському матеріалі можна і кіно, і серіали знімати. Наше «розстріляне відродження» — це ж невичерпна тема! А українські міста за часів німецької окупації?! А історія кохання Лесі Українки?! Спроби в цьому напрямку, на щастя, робляться. Проте насправді виявляється, що продакшн-студіям таки простіше і вигідніше в тридесятий раз відзняти «мило про попелюшку», а телеканали краще придбають в навантаження до блокбастера західну кінопродукцію категорії «Ж», ніж ризикнуть витратити гроші на «неперевірений формат». Ось і виходить замкнуте коло!

Повертаючись до «круглого столу», треба зазначити, що без перегинів із драматизмом не обійшлося.

Яка нація нам потрібна — здорова чи культурна?

Уже в перші півгодини обговорювання теми стало зрозуміло, що комерційні телеканали не примусиш демонструвати вітчизняне кіно. І під час обговорення найбільше діставалося Першому Національному, адже він у нас найдержавніший з усіх державних. Особливо непокоївся голова Спілки кінематографістів України пан Тримбач:

«Я дивлюся програму Першого Національного і бачу, що вони транслюють. Наприклад, юнацький чемпіонат світу з хокею. Хто у нас дивиться юнацький чемпіонат світу з хокею? Якщо українське кіно — не рейтинг, то чому це — рейтинг, — зауважував він. — Вони показують дворовий футбол, і це, виявляється, рейтинг...»

Завдяки Інтернету про засідання «круглого столу» дізналися і пересічні телеглядачі, реакція яких на заяву пана Тримбача не змусила себе довго чекати і призвела до дискусії на сайті «Телекритика». Ось деякі із цензурних відгуків.

«Що йому не подобається? Те, що міжнародні чемпіонати показують, чи те, що фільми депресивні не хочуть брати, щоб людей не завантажувати з першої кнопки країни?»

«Отож бо — «не показуйте депресняк, краще я подивлюся, як хлопці в сусідньому дворі м’яча ганяють». Тоді на що нарікаєте, пацани? У нас селянське телебачення — і не тільки державне. Коли першою стрічкою в загальнонаціональних новинах йде інформація про те, що в селі баба діда прибила, то що це? І трансляція спорту така само. І в коментарях звучить: не треба нам вашого кіно. Не треба, то й не треба. Тільки падіння рівня культури є річчю далеко не локальною. Україна опускається під воду. Вас це влаштовує? Виходить, що так».

«Такої дурної заяви ніхто не чекав. Перший канал — класичний зразок того, як треба зацікавити молодь спортом, а не тупоголовими упадницькими фільмами».

«Усе правильно Тримбач сказав! Нічого до мужика чіплятися! Українське телебачення повинно показувати українські фільми і трошки світової класики».

«Молодь дивиться хокей, і не просто хокей, а чемпіонат. Міжнародний футбол, формулу-1, міжнародні змагання з гімнастики. Люди не йдуть у підворітні, не п’ють горілку. Вони бачать, ким можна стати, на кого потрібно рівнятися. Що поганого в тому, що на Першому показали все це? Невже краще просиджувати штани в кріслі? На такій посаді жодного фільму не зняти».

У цих коментарях кілька разів згадали «упадницьке та депресивне українське кіно». Звідки така думка? І повертаємося туди, звідки почали — бо не транслюють вітчизняні телеканали нове українське кіно. А в ньому, до речі, присутні всі жанри! І не транслюють не тільки з причин «формату—неформату», а ще й через грошову проблему (так зване роялті). Конкретних рекомендацій, до яких на початку обговорення «круглого столу» закликав пан Тримбач, лунало небагато, переважно щодо змін у законодавстві про кінематограф і ТБ. А також про те, що ці закони покажуть телеканалам, «що, як і скільки показувати». Лунала навіть пропозиція «ввести закон про зобов’язаність телеканалів щороку віддавати певний відсоток на виробництво вітчизняного кіно». Вочевидь, той, хто це вигадав, думає, що в цьому разі телеканали вже точно будуть змушені демонструвати те, на що віддали гроші. Як ви зрозуміли, під час заходу дійшли думки, що для досягнення цілей всі засоби підійдуть.

Отже, в черговий раз «говорили, балакали, розійшлися та й заплакали»...

Мал. Михайла САЧКА.

Р. S. 13 квітня виповнилося 80 років видатному українському актору Юрію Мажузі.

15 квітня виповнилося 70 років кінорежисеру Роману Балаяну.

9 травня виповнилося б 75 років геніальному кіномитцю України Юрію Іллєнку, котрий минулого року пішов з життя.

За словами голови Держкомтелерадіо України пана Плаксюка, на провідних телевізійних каналах України не спостерігалося проектів, присвячених цим ювілеям.

Напрошується сумний висновок: там, де не цінують живих і не пам’ятають тих, кого вже немає, КУЛЬТУРА ТА МИСТЕЦТВО НЕ ВХОДЯТЬ ДО ІДЕОЛОГІЇ ДЕРЖАВИ.