Донецьк — неЧелсі

Документальний фільм німецького режисера Якоба Пройсса «Інший Челсі» наробив галасу ще до виходу на екрани. Допрем’єрний показ картини в донецькому кінотеатрі «Зірочка» зібрав аншлаг: довелося влаштовувати додатковий сеанс. У шахтарській столиці чекали на фільм із особливим нетерпінням, адже це — про Донецьк та його мешканців. Сюжет побудовано навколо культового для міста футболу: герої відвідують стадіон, вболівають за улюблений клуб, президентом якого є Рінат Ахметов... Очевидно, паралелі з іншим олігархом, закоханим у футбол, Романом Абрамовичем, і підказали режисеру назву фільму. Місце проживання та любов до гри — це все, що об’єднує головних персонажів: шахтаря Сашу, його товаришів по шахті «Путилівська», а також секретаря Донецької міськради Миколу Левченка, названого у титрах просто Kolya.

 На думку організаторів, проблеми, зображені у фільмі, притаманні всій Україні. Просто в Донецьку вони виражені найбільш контрастно та гротескно. Глядачі зізнавалися, що не були здивовані ані виглядом напівзруйнованих бараків, де мешкають гірники, ані занедбаним «підземним» господарством на шахті, ані сірістю робочих буднів, після яких відвідання елітної «Донбас Арени» перетворюється на свято. Навряд чи став відкриттям для гостей кінотеатру дорогий заміський будинок донецького чиновника, престижний автомобіль, літак на Дубаї, куди секретар міськради вирушає на будівельну виставку у справах бізнесу. Політика та бізнес, класове розшарування суспільства, прірва між багатими і бідними — всі ці проблеми піднімає «Інший Челсі».

Якоб Пройсс сказав, що не очікував на таку пильну увагу з боку українських глядачів. Вперше він побував у Донецьку в 2004-му — як міжнародний спостерігач на президентських виборах. Тоді режисер уперше дізнався про розподіл України на Схід і Захід. «Усіх своїх героїв я знайшов випадково, — запевняє Пройсс. — Шахтаря, приміром, зустрів на стадіоні. У головного героя яскравий характер, від якого всі в захваті. Всі ці люди були чесними — вважаю, в Україні цього трохи не вистачає. Дуже рідко показують так, як воно є. Можу порадити тим, хто готується до Євро-2012: не треба знімати, що все відмінно, — потрібно знімати, що є. Знімати з любов’ю, з гумором — це наш підхід».

Бюджет картини близько 190 тисяч євро — сума замала як для такого проекту, каже німецький митець. «Під час зйомок мене не раз питали, хто замовив фільм. Люди не могли уявити, що хтось дає гроші, щоб зробити об’єктивну картину. Але насправді половину грошей дав медіа-фонд: вони не дивилися фільм до кінця, просто сказали, що це — цікава тема, за якою мало зроблено», — розповідає Якоб Пройсс. Однією з перешкод стала пісня «Спят курганы темные» — який же Донецьк без неї! Після того як творчий колектив отримав права на пісню, зайнялися пошуком виконавців. Російська група «Любэ» запросила тисячу євро. Гонорар ощадливий німець вважав завеликим. «І ми знайшли людину — вірменина, який співає російською. Він у Берліні на студії записав цю пісню. І у мене, і у всіх, хто із нами працював, вона не виходила з голови», — розповів Пройсс.

Головні герої «Іншого Челсі» знялися в документальній картині безплатно. Щоправда, був один момент, коли група дуже хотіла підтримати шахтаря Сашка: той прагнув поїхати до Стамбула на фінальний матч кубка УЄФА, де грав «Шахтар». Грошей у сімейному бюджеті було обмаль, і кілька днів гірник вирішував дуже важку для себе дилему: їхати чи не їхати? «Ми, звичайно, могли знайти кошти, щоб оплатити йому цю подорож, але в документальному кіно завжди цікавим є запитання: скільки ти можеш не втручатися? — пригадує Пройсс. — Продюсер сказав, що, звичайно, Олександра шкода, але краще залишитися осторонь і подивитися на цей конфлікт. І раптом Сашко говорить, що взяв квиток на цей тур. Навіть образився на мене: мовляв, могли б і допомогти. І тоді ми справді йому трохи допомогли. Але він сам прийняв це рішення, сам знаходив гроші».

Як каже режисер, усі герої фільму були щирі. Іноді щирість шокує. Наприклад, секретар міськради Микола Левченко в робочому кабінеті приймає дизайнера та обирає штори для заміського маєтку. Чиновник відверто зізнається, що має спільний бізнес із друзями — будує котеджне містечко поблизу обласного центру. Вдома у нього — служниця та всі атрибути заможності. Зіставлення способу життя чиновника та шахтаря є промовистою ілюстрацією до теми «труд і капітал». Але, схоже, такі контрасти впадають в око лише іноземцям. Наші люди до всього звикли. «Коля Левченко переживав: прилетів до Берліна і попросив прибрати з фільму кілька епізодів», — відкрив завісу таємничості режисер.

«Зв’язок між бізнесом і політикою — велика проблема в Україні, розділ між Сходом і Заходом — глухий кут», — вважає Пройсс.

Сам Микола Левченко, який відвідав прем’єру із дружиною, заявив, що не збирається йти з посади. «Я собі в цьому фільмі не подобаюсь. Звісно, мої дії неприглядні. Чи соромно мені? Мені не соромно. Я був щирий, я був чесний, був такий, який я є. А за правду не може бути соромно, — розповів епатажний секретар міськради і додав: — Я фактично в цьому фільмі заповнив декларацію про витрати». Щодо статків, то, за словами 31-річного чиновника, він заробив гроші ще до того, як прийшов працювати до міськради, і може дозволити собі жити не на саму зарплату.

Не вбачає порушень Левченко і в тому, що займався приватними справами в робочий час: «Я працюю 24 години. У мене як у керівника — ненормований робочий день. Дуже часто доводиться виходити і в суботу, і в неділю на роботу. Я справді міг собі дозволити приділити 15 хвилин особистим проблемам — компенсую це в рази тим, що постійно перебуваю на роботі. У мене не було вільного часу, щоб їхати до магазину».

А от робітники шахти «Путилівська», які також стали героями стрічки, ніяковіли, коли їм надали слово під час обговорення фільму. «Якоб показав усе, як є. Нічого не перебільшив», — зізнався гірник Олександр.