Для розв’язання проблеми загрози наростання проявів радикалізму, екстремізму та нетерпимості необхідні правові рішення

Шановний пане Президенте, шановні учасники засідання Ради регіонів!

Я вважаю, що поставлена Президентом проблема є вкрай назрілою з огляду на декілька причин.

По-перше, питання потенційної загрози наростання проявів екстремізму та радикалізму має глобальний вимір. По-друге, ми до цієї теми фактично ще не доходили. Більше того, демонстрували досі пасивно-споглядальну позицію щодо неї. А якщо, розуміючи проблему, нічого не робити для її розв’язання, це зло досягне тріумфу. І, по-третє, цю тему актуалізують ті закорінені проблеми, які існують в Україні.

Якщо говорити про причини цього негативного явища, то першою з них є наша історія, яка привчила нас діяти за класовим принципом «свій—чужий». Саме за цим класовим принципом будується все політичне життя в Україні, коли «свого» захищають за будь-яких обставин, а «чужого» намагаються політично знищити. Це, зокрема, наочно видно на прикладі рішень, які приймаються органами місцевого самоврядування.

Друга причина полягає в тому, що в територіальному плані Україна добре скроєна, але погано зшита. Відповідно, в нас відчуваються розбіжності — політичні, світоглядні, релігійні та інші. В суспільстві також існують різні зовнішньополітичні орієнтації. А політичні партії та політики намагаються накласти на цю матрицю свої гасла і відповідним чином діють на розкол суспільства для того, щоб завоювати прихильність електорату.

Вагомим фактором, який сприяє наростанню проявів екстремізму, є економічна ситуація в країні. Людям сьогодні важко пояснити, що вона доволі складна з огляду на світову фінансово-економічну кризу і через внутрішні неузгодженості, політичні протистояння та з’ясування стосунків, які мали місце в нас донедавна.

Наступна причина — політична. Політичні цілі в Україні дуже часто досягаються за допомогою навмисного загострення ситуації в суспільстві. Відбувається гра на почуттях людей, що додає політикам додаткові голоси виборців. І показовим у цьому плані є те, що в нас змикаються крайнощі — зліва і справа, підтвердженням чого були події 9 травня у Львові.

При цьому суспільство хоче стабільності, люди прагнуть спокою та передбачуваності. А водночас політики та політичні партії добре засвоїли одну тактику — діяти в умовах конфлікту. І коли є стабільний та передбачуваний розвиток, вони не знають, що робити. Виникає таке собі політичне безробіття, а відповідно, штучно стимулюється протистояння.

Не останню роль у загрозі виникнення таких негативних явищ має зовнішній вплив. Знову актуалізується боротьба за вплив на Україну. На різних рівнях, різними можливостями підживлюються політичні структури, які відповідають симпатіям тих, хто бореться за Україну. Сприяє цьому і відсутність зрілого громадянського суспільства. Більше того, створення громадянського суспільства в країні стимулюється зовні, що важко приживається на українському ґрунті. І очевидно є небезпека, яка полягає в тому, що поділ європейськими політиками українських політичних структур на «своїх» та «чужих» може бути перекинутий на всю Україну. Цього не можна допустити!

Хоч як дивно, ті, хто виступає захисниками України, її державності, національної безпеки, вільно чи невільно своїми діями переводять країну на нижчий рівень суспільної організації. По суті справи, на рівень бездержавності. Бо розсварена держава не може протистояти тим викликам, які вже постали та ще будуть з’являтися перед нею.

Ще один аспект, на якому я вважаю за необхідне загострити увагу, — це те, що атмосфера ненависті породжує злочини ненависті. В багатьох демократичних країнах світу існує навіть такий термін — «злочини ненависті», або «злочини на ґрунті ненависті». До речі, за даними Міністерства юстиції США, злочини ненависті більше, ніж інші, провокують конфлікти у суспільстві, заворушення і навіть відверті бунти. А з урахуванням цього і визначається міра відповідальності, яка обтяжує провину і посилює покарання за злочини, що вчиняються під впливом ненависті до осіб іншої раси або національності, віросповідання, етнічного походження, політичних переконань, статі. Я вже не кажу про те, що це погіршує бізнес-клімат у країні.

У нас не уніфіковане законодавство в цьому плані. Є лише окремі статті та положення Конституції і Кримінального кодексу України, які орієнтуються більшою мірою на захист або засудження тієї чи іншої ідеології, а не на захист особи і прав людини. Такий само підхід відслідковується і в усіх семи законопроектах щодо заборони проявів радикалізму, які нині опрацьовуються в комітетах Верховної Ради України. Жоден з них не вільний від політичних забарвлень та уподобань.

З огляду на фактичний старт передвиборчої парламентської кампанії в країні спостерігається намагання примусити Верховну Раду обслуговувати підходи та гасла тих чи інших політичних структур. Повинен сказати, що періодично ми на це «ведемось» і приймаємо відповідні рішення, не прораховуючи, якими будуть їх наслідки.

В Україні існує проблема із застосуванням законодавства щодо попередження проявів радикалізму. Попри те, що ми справно ратифікували відповідні конвенції, наприклад, стаття 161 Кримінального кодексу України, яка регулює порушення рівноправності громадян на основі расового, національного, релігійного походження або за іншими ознаками, починаючи з 2001 року застосувалася в Україні лише п’ять разів.

Для порівняння можу навести таку статистику щодо подібних злочинів у США та Швеції: у США в 2009 році було зареєстровано 6 604 «злочини ненависті», а у невеликій Швеції за той же рік було складено майже 5 800 поліцейських рапортів про скоєння злочинів на ґрунті ненависті. Не дивно, що цей вид злочинів у цих країнах має тенденцію до скорочення, а ситуація з правами людини жорстко контролюється правоохоронними органами.

Нам необхідно створити центральний державний реєстр злочинів на ґрунті ненависті. Й, наскільки мені відомо, перші кроки на цьому шляху по лінії МВС і СБУ вже зроблено. Але, як мені бачиться, такий реєстр має бути публічним. Для того, щоб були підстави давати оцінки, у тому числі, під час політичних кампаній, щоб інститути громадянського суспільства, громадяни мали можливість висловлювати свої застереження щодо тих чи інших політичних партій та політиків.

До речі, уряд сусідньої Росії публікує списки організацій та осіб, що підозрюються в екстремізмі за рішенням суду. Крім того, Міністерство юстиції Росії на вимогу закону «Про протидію екстремістській діяльності» веде та публікує в Інтернеті федеральний реєстр матеріалів (у тому числі тексти пісень), визнаних на підставі рішення судів екстремістськими.

Не випадково Європейська комісія проти расизму та нетерпимості у своєму нещодавньому звіті якраз звертала увагу нашої країни на необхідність посилення уваги до цієї проблеми.

Мова ворожнечі породжує ворожнечу у практичних діях. Гадаю, ця ремарка лежить не так у правовій, як у моральної площині. І мені як керівнику парламенту щодня доводиться бути на перехресті війни слів, усередині нестримного потоку нестямної мови ворожнечі, зіткнення словесних образ та звинувачень, а часом і відповідних дій. І весь цей політичний, не побоюся цього слова, мордобій транслюється для наших громадян і, зрозуміло, приводить людей у стан збудженості, знервованості, апатії і, як наслідок, зневіри.

Це тривожне нагромадження політичної некоректності в нашому суспільному житті перестало, на мій погляд, бути справою лише політикуму та засобів масової інформації. Політична некоректність породжує нові хвилі мови ворожнечі, перетворюється на своєрідний інформаційний терор проти країни і народу, роз’їдає, як іржа, рівень довіри виборців до влади. Мова ворожнечі та ненависті виплескується на багато цінностей та святинь людей, ображає їх пам’ять, історію, вірування, національну та людську гідність, рідну мову. Повинен сказати, що мова ворожнечі в Україні поступово витісняє й українську, й російську мови. Думаю, якщо ми і далі будемо рухатися таким чином і приймати рішення на користь «своїх», як це часто буває, то в нас залишиться тільки одна мова — мова ворожнечі.

Чому ми зараз вчепилися в мовну проблему? Як з одного боку, так і з другого. Я вважаю, що для початку краще вивчити бодай одну мову на прийнятному рівні, ніж розповідати один одному, обмінюючись рішеннями, постановами та заявами, яку мову мають засвоїти люди. Це ж саме стосується історії. Переконаний, тут багато чого залежить від того, як діють органи влади на місцях, наскільки вони демонструють толерантність і вибудовують роботу на тому, що нас об’єднує, а не на тому, що роз’єднує.

Аналіз рішень місцевих рад засвідчує — чим нижче рівень підготовки і готовності депутатів до розв’язання проблем територіальних громад, тим більше політичних рішень. Скажіть, будь ласка, що несе політичне рішення вимагати від Президента України висловити недовіру Верховній Раді? Що таке рішення несе в правовому, політичному та інших вимірах? Я вже не кажу — у вимірі спокою! То, можливо, Верховній Раді треба прийняти рішення про розпуск цієї обласної ради? До речі, вона має таке право. Або візьмемо рішення про оцінку діяльності Президента за рік його роботи! Оцінки власної діяльності при цьому немає. Це що, проблеми територіальних громад? Напрошується висновок: шукаємо роботу, замість того щоб організувати належне життя громади, приймаються політичні декларації.

Підсумовуючи, скажу: правильно, що сьогодні розглядається це питання. Зрозуміло, що для розв’язання проблеми потенційної загрози наростання проявів радикалізму, екстремізму та нетерпимості в українському суспільстві нам потрібно вийти на прийняття правових рішень. Ми будемо радитися з вченими та аналізувати, які саме правові кроки необхідно зробити в цьому напрямі. Це має бути цілісний дієвий механізм попередження зазначених негативних явищ.

Вважаю, нам потрібно підтримати ініціативу Президента України щодо необхідності напрацювання спільної декларації про примирення, порозуміння і співпрацю на базових засадничих основах напередодні 20-річчя незалежності України.