Нинішнього року виповнилось двадцять п’ять років із дня аварії на ЧАЕС. І коли ми в Україні згадували ці трагічні сторінки, за тисячі кілометрів, в японській Фукусімі, сталася аварія на АЕС. На тлі цих двох катастроф, що мали великий резонанс у світі, у травні тривали громадські слухання на Рівненщині та Хмельниччині стосовно добудови третього і четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС, яку ініціювала українська влада. Самі ці наміри спричинили неоднозначну реакцію в суспільстві: було занадто багато емоційних виступів українських і зарубіжних політиків із категоричним запереченням права атомної енергетики на існування. Та були й такі само запевнення з боку української влади в безпечності мирного атома.

На жаль, під час таких дискусій, на мою думку, поверхневим підходом «грішили» і прихильники, і противники атомної енергетики. Мене, який народився і виріс на Рівненщині, сформувався тут як особистість (до того ж тут живуть моя мама, рідні, друзі), турбує, що долю ядерної енергетики вирішують не мешканці Рівненської та Хмельницької областей, де планують добудувати блоки атомних станцій, а політики в Києві. Тобто будувати чи не будувати вирішують люди, які живуть на великій відстані від АЕС і яких проблема добудови енергоблоків, зокрема в екологічному плані, мало зачіпає.

Іншим важливим моментом є відсутність докладного аналізу проблематики. Наведу лише кілька прикладів. Окремі політики активно почали мусувати тему цілковитої відмови від атомної енергетики, посилаючись на те, що, мовляв, «весь світ» від неї відмовляється. Однак досі жодна країна, яка на своїй території має атомні станції, не відмовилася від них. Німеччина, яку найчастіше згадують, коли йдеться про «цілковиту відмову» від АЕС, лише на деякий час зупинила роботу тих станцій, які було збудовано раніше 1980 року і термін експлуатації яких добіг кінця. Зроблено це було під тиском громадськості. Ще рік тому, у 2010-му, той само уряд канцлера Ангели Меркель прийняв рішення продовжити роботу більшості станцій на території Німеччини від 8 до 15 років. Теперішнє рішення про зупинення діятиме доти, поки не проведуть перевірку систем безпеки. Адже ядерна енергетика потребує обережності.

І все-таки 30 відсотків електроенергії в Німеччині продовжують виробляти саме на атомних станціях. В Україні цей показник ще вищий і становить близько 49 відсотків. Ніхто з противників атомної енергетики не запропонував, як конкретно можна компенсувати цю енергію в разі одночасного закриття всіх атомних станцій і хто сплачуватиме гроші до місцевих бюджетів.

Тим часом прихильники «мирного атома» посилаються на «десятки років досвіду», часто не вдаючись у пояснення, які загрози несе із собою мирний атом. Кажуть лише про економічні переваги. Обидві точки зору є поверхневими і, що головне, не мають на меті фахового інформування населення районів, розташованих безпосередньо поряд із Рівненською і Хмельницькою атомними.

У зв’язку з цим пригадуються результати соцдослідження, проведеного у 2009 році Інститутом досліджень Національного університету «Острозька академія», яке показало підтримку на-селенням добудови 

ХАЕС. Натомість цьогорічна оцінка мешканців тих само районів кардинально інша. А дослідження громадської думки, проведене нещодавно Центром з інформаційних проблем територій НАН України, свідчить, що понад 50 відсотків мешканців територій, прилеглих до Рівненської атомної станції, не мають повної інформації про переваги і ризики ядерної енергетики та потребують такої інформації. Тобто відсутність інформації вказує на відсутність усвідомленого рішення. Є більше емоцій, ніж аналізу й оцінки всіх переваг та недоліків.

Переконаний, нині рано говорити про якесь конкретне рішення, про закриття чи розбудову АЕС. Його повинні приймати всі мешканці районів, де розташовані атомні станції. Таке право затверджено статтею 11 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку». До того ж ядерна енергетика стосується нас безпосередньо. Відтак будь-які важливі рішення мають прийматися на основі всієї повноти інформації про переваги й недоліки. Тоді таке рішення буде усвідомленим та остаточним. Зрозуміло, що потрібна широка дискусія, а не опереточно-постановочні «громадські обговорення», проведені в напівтаємному режимі. До цього хочеться закликати моїх земляків, сусідів, місцевих експертів. Бо саме тут жити нам і нашим дітям. Ми повинні бути відповідальні за розвиток нашого регіону, якщо не хочемо залишитися постійними заручниками ігор зовнішніх сил.

Олексій ХАХЛЬОВ, кандидат економічних наук.