Роль особистості в історії (політиці, економіці, культурі) завжди була предметом гарячих дискусій. Особливого значення набувають такі суперечки в умовах формування сучасної державності України.
Так, були древні українські цивілізації сиверів/сумерів (Мезин, ХІІ тис. до н. е.), Енеїди (Кам’яна Могила, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Скіфо-Трипілля (Центральна та Південно-Західна Україна, VІ—ІІІ тис. до н. е.), Української Еллади (Приазов’я, Донбас, Крим, ІІ тис. до н. е. — І тис. н. е.). Але були й досить тривалі перерви української державності, в умовах яких українська цивілізація, всупереч усьому, розвивала свої історію й культуру.
З огляду на це ми пропонуємо нашим читачам цикл публікацій, об’єднаних у рубрику «Культура особистості», що дасть змогу нам усім краще розібратися з роллю видатних українців, які творили яскраву й самобутню культуру навіть за відсутності української державності.

Як визначити національність письменника?
Залишимо за дужками нашого дослідження питання про те, чи визначає мова написання літературних творів національність письменника. Тут і сперечатися абсолютно нема про що.
Якщо Йосип Флавій, відомий єврейський історик, писав латиною, це абсолютно не означає, що потрібно забути про його єврейське походження й неодмінно записати в римляни. Тим паче що, описуючи події римської історії, він коментував її з погляду євреїв, а не римлян.
Аналогічно: якщо Володимир Набоков, який втік від більшовиків до США, написав свою «Лоліту» спочатку англійською мовою, то це не означає, що він перестав після цього цього бути російським письменником.
Він жив в Америці і йому були потрібні гроші. І було б нерозумно писати в Америці російською мовою й очікувати, що тебе там надрукують.
Зрозуміло, американці теж вважають його своїм письменником. І нехай собі вважають. Ця нація, як і сучасна російська, має не дуже давню історію. Тому й хапається за всіх, хто колись щось написав англійською (зауважте, не американською мовою!) на їхній території.
То чому ті-таки росіяни вважають «американського класика» В. Набокова — росіянином і відмовляють українцям Миколі Гоголю й Антонові Чехову у праві бути українцями? Тільки тому, що вони писали російською мовою? Так киргиз Чингіз Айтматов теж писав російською!..
Цікаво, виходить, киргизам можна бути киргизами, а українцям — ні! — Нестиковочка, однак...

Українське коріння сім’ї Чехових
Повернемося, проте, до документів, які промовисто свідчать, що предки А. Чехова (1860—1904) ще в XVІІ столітті жили в українських населених пунктах:
* в етнічно українському селі Вільхуватка (дід — по батькові) Воронезької губернії;
* в селі Зайцівка (бабуся — по батькові) Харківської губернії;
* в селі Фофаново (дід — по матері) Іванівської області;
* в місті Таганрог (бабуся — по матері), що до 1888 року належало Катеринославській губернії, де більшість населення становили українці... (Звиняцковский В.А. Чехов и Украина // Радуга. — 1985. — №1).
Для тих, хто раніше не дуже цікавився адміністративним устроєм Російської імперії, нагадаємо, що губернське місто Катеринослав — це нинішній український обласний центр Дніпропетровськ.

Якщо когось бентежить «українськість» Воронезької області, зверніть увагу на карту етнічних українських земель (мал. 2), складену 1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном (Lancelot Lawton. The Ukraіnіan Questіon.-і London: The Serjeants Press, 1935).
Як закликав такий собі літературний герой Паніковський: «Поезжайте в Киев и спросите...», і вам все стане ясно, що нині російська Воронезька область колись належала Слобожанській Україні (http://for-ua.com/authornews/2010/12/02/070139.html).
Отже, серед предків А. Чехова явно проглядається 3/4 українців.
Візьмемо, наприклад, прадіда великого українського письменника — кріпака Воронезької губернії Михайла Омеляновича (Євстафійовича) Чехова (1762—1849).
Як свідчить співробітник Ялтинського чеховського музею Геннадій Шалюгін, сини М.О. Чехова «чомусь» шанобливо величали його «пан отче».
«С чего бы это «русские» воронежские крестьяне величали своего отца украинским словом «пан»? — ставить риторичне запитання Г. Шалюгін. І далі продовжує: за сімейними переказами, в М.О. Чехова був брат Петро Омелянович. Сімейний переказ оповідає про нього як про людину, що сходила всю Росію для збирання коштів на будівництво церкви в Києві. Церкву він нібито побудував. Але чому в Києві, а не, скажімо, в Москві? (Шалюгин Г. Украинские корни Чехова // http://2000.net.ua/2000/aspekty/kultura/28479).
А від себе нагадаю, що Пан — ім’я донецького (еллінського) бога скотарів, відоме ще з ІІІ тис. до н. е. Пізніше воно з’явиться в іменах племен паніїв і пандавів (індійська «Махабхарата») і скіфо-еллінського бога Пана (Бебик В. Теукри і «Всесвітня історія»: у пошуках істини // Віче. — 2009. — №2. — С. 19—22).
Дід (по батькові), Чехов Єгор Михайлович, був із кріпаків, але згодом зміг викупити себе і свою сім’ю на волю. Імовірно, він був першою в роду грамотною людиною, що й дало змогу йому отримати вільну й вивести в люди своїх синів.
Після визволення від кріпосного рабства Чехови переїжджають у слободу Крєпкая, що розташовувалася за десять верст від «мальовничого українського міста Таганрога», як згодом напише у своїй автобіографії Антоній Чехов (саме так написано в його метриці — свідоцтві про народження).
Є.М. Чехов працює прикажчиком, своїх синів (серед них — Павло Єгорович Чехов, батько нашого письменника) влаштовує в підмайстри, після чого вони вибиваються в купці.
Дружиною діда Єгора була українка Єфросинія Омелянівна Шимко із харківського села Зайцівка. За свідченням очевидців, вона ходила в українській світці й очіпку, була простодушна, вірила в нечисту силу, а після народження молодшого сина Митрофана пішки ходила з воронезького села Вільхуватка на поклоніння київським святиням.
П.Є. Чехов отримав досить рідкісну для селянського сина освіту — закінчив сільську школу, вивчився в дячка співу, а в регента церковного хору — нотної грамоти й гри на скрипці. Захоплення церковною музикою, якою він «діставав» своїх дітей, залишилося в нього на все життя.
Дід (по матері), Морозов Яків Герасимович, теж був із кріпаків, і теж був викуплений своїм батьком на волю, з яким вони потім разом займалися коробейним «малим бізнесом».
Дружиною Якова була Олександра Іванівна Кохмакова, із заможного й майстровитого таганрозького сімейства, що спеціалізувалося на виготовленні й продажу ікон і виробів із дерева. Вона народила двох доньок, одна з яких — Євгенія Яківна Морозова, стане матір’ю видатного письменника.
Те, що батьки А. Чехова (мал. 3) однозначно ідентифікували себе як українці, можна довідатися з листа письменника від 15 лютого 1888 року, написаного напередодні поїздки сім’ї на відпочинок до міста Суми: «...Мать и батька, как дети, мечтают о своей Хохландии».
Себе самого в переписці із друзями він теж однозначно ідентифікував як українця. Так, в 1902 році, розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревським, А. Чехов казав: «Я настоящий малоросс, я в детстве не говорил иначе, как по-малороссийски» (см.: Шалюгин Г. Украинские корни Чехова // http://2000.net.ua/2000 /aspekty/kultura/28479).
Між іншим, у передмові до першого його збірника українською мовою, що вийшов за життя цього великого українця у Львові, мовилося, що «Чехов родился на Украине, в Таганроге». Нагадаємо, що у своїй автобіографії він також писав, що народився в «живописном украинском городе Таганроге»...
До речі, під час вступу до Московського університету А. Чехов виявив, що, з’ясовується, він розмовляв не «имперской державной мовой», а українською мовою: «стуло», «ложить», «пхнуть», «Таханрох»; а в проханні про зарахування в університет слово «медицинский» написав через «ы» — «медицЫнский».
Слава Богу, що випускники Таганрозької гімназії після 8-го класу мали право вступати до університету без іспитів. А то ще невідомо, став би цей талановитий український хлопець А. Чехов найвишуканішим українським діамантом у російській літературі й поезії ХІХ—ХХ століть чи ні...
П.О. Сергеєнко, його друг дитинства, згадував: «Самым любимым занятием будущего писателя в деревне было пребывание в людской, где хохлушка-стряпуха... мастерила «затерку» и где ему доводилось слушать дивные украинские песни».
Д.К. Зеленін, літературознавець, звертав особливу увагу на численні «новоросійські слівця» (діалектизми, українізми) в листах і творах письменника, які доповнювалися чудовими образами людей і природи України.
Його сучасники-українці: Марія Заньковецька та Ігнатій Житенецький однозначно вважали його «своїм». Останній, до речі, просив Івана Франка (1889) написати етюд про українців у сучасній лі-тературі, серед яких він виділяв В. Короленка, А. Чехова та Г. Мачтете.
Насамкінець зазначимо, що відомий російський письменник Іван Бунін у своїй книжці «О Чехове» характеризував його як одного «...из самых деликатнейших русских поэтов».

Ось як він описував одну із зустрічей з великим українцем А. Чеховим:
«...Потом зачернели толпы кипарисов, возносившихся к лучистым звездам. И когда мы остановили экипаж и тихо пошли под ними, мимо голубовато-бледных в лунном свете развалин дворца, Чехов внезапно сказал мне:
— Знаете, сколько лет еще будут читать меня? Семь.
— Почему семь? — спросил я.
— Ну, семь с половиной.
— Нет, — сказал я. — Поэзия живет долго (виділено мною. — В. Б.), и чем дальше, тем сильнее.
Он ничего не ответил, но, когда мы сели где-то на скамью, с которой снова открылся вид на блестящее в лунном свете море, он снял пенсне и, поглядывая на меня добрыми усталыми глазами сказал:
— Поэтами, милостивый государь, считаются только те, которые употребляют такие слова, как «серебристая даль», «аккорд» или «на бой, на бой, в борьбу со тьмой!.. Не говорите только об этом одесским репортерам» (см.: Чехов А.П. Повести. Пьесы. / А. П. Чехов. — М. : Эксмо, 2009. — 496 с. /с. 20, 22).
Гадаю, відомому письменникові І. Буніну можна вірити: А. Чехов — поет. І його поетична натура, що знаходила своє вираження в блискучій і дивовижній прозі, безперечно, ґрунтувалася на тисячолітній українській культурі й ментальності.
Подивіться хоча б на його «скіфські вилиці» (мал. 1) і ви зрозумієте, що він має набагато більше права на фразу: «Да, скифы мы!», ніж польський єврей (по батькові) Олександр Блок, який теж зробив величезний внесок у розвиток україно-єврейського проекту «російська література». Про це, однак, мі поговоримо наступного разу...

Валерій  БЕБИК,
професор Університету
«Україна», керівник
робочої групи із соціальних
комунікацій Суспільної
гуманітарної ради при Президенті України.