Персонажами книжки Лариси Крушельницької «Звірята в моєму житті» поряд із людьми є собаки, коти, ворона, вужі, кури, павук, лебеді, кінь... Вони спонукають до роздумів: чому ми щось найжорстокіше, найогидніше у наших взаєминах називаємо... звірячим? Тим часом як звір насправді є істотою мудрою і благородною?
Лариса Крушельницька — постать унікальна. В одній особі — цілий пласт історії, культури, науки: доктор історичних наук, організатор і керівник численних археологічних експедицій, відомий громадський діяч, письменник, багаторічний директор (нині в статусі почесного) Національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.
Нещодавно Лариса Крушельницька знову здивувала читача несподіваним поглядом на галицьке життя — довоєнне і повоєнне. Написала спогади, залучивши в «співавтори» численних звірят, які «супроводжували» авторку по життю. Ці зворушливі вухаті й хвостаті персонажі підсилюють достовірність і щемливість спогадів про епоху, в котрій люди і звірі говорили зрозумілою для обох сторін мовою.
Ось, до прикладу, історія вівчарки Рекса. Спочатку пес мешкав у сім’ї військового. В роки німецької окупації став нічийний, поневірявся, і мама Лариси привела його в дім. У голодний 1942 рік пес їв те саме, що й господарі: перлову кашу, пшоно. Згодом Рекса побачив німецький офіцер, якому собака так сподобався, що він забрав його. У 1943 році, коли Ларисі довелося тікати із Львова, на залізничному вокзалі Кракова сталася дивовижна пригода. Дівчина побачила, як до вокзалу під’їхала військова машина. Була впевнена — зараз заарештують! Але першим з машини вискочив пес.
«Тихенько, ніби питаючи сама себе, я промовила: «Рекс?» І тут сталося щось неймовірне. Пес радісно загавкав, кинувся до мене, став на задні лапи й, попискуючи, почав лизати мені обличчя, руки, якими затулялася від нього...
Тільки згодом звернула увагу на німецьких військових, які обступили нас довкруги і здивовано спостерігали цю сцену».
Дівчину перепитали, чи цей пес колись належав їй, допомогли влаштуватися на лавці вокзалу. «Рекс увесь час крутився біля мене, але коли офіцер свиснув до нього, він чемно, хоч оглядаючись, пішов за господарем і за хвилину зник за брамою.
Уже за часів незалежності України Лариса Крушельницька поїхала до швейцарського містечка Констанц, де по війні Мама працювала перекладачем. Там 1945 року на березі озера вони вдвох милувалися двома лебедями — білим і чорним. Відтоді минуло 53 роки, і... о диво! До берега підпливло двійко лебедів — білий і чорний. Наче принесли вісточку від Мами. Зі сльозами розчулення пані Лариса поділилася спогадом із студентом, який підвозив її до Мюнхена. Той на прощання поцілував руку своєї супутниці (що зовсім не типово для сучасної німецької молоді) і сказав, що ця розповідь змінила його уявлення про життєві цінності.
Завдяки тонкому плетиву мудрості й легкості, милим ілюстраціям самої авторки книжка цікава й дорослим, і дітям.
Ми можемо і повинні жити в гармонії зі світом, адже «...любов і повага до кожного Божого створіння на цій землі, повага до рас, націй, до їхнього походження, культури, вірувань, традицій і любов до всього чотириногого, кудлатого, літаючого, повзаючого, до кожної квіточки, які треба оберігати, змінить людей і врешті посіє на світі доброту. Раз і назавжди», — стверджує Лариса Крушельницька.
Оксана ТЕЛЕНЧІ.
Львів.
