Про те, що льотчика-винищувача Захара Мшвидобадзе, нині мешканця Вінниці, рекомендували на присвоєння звання Героя Радянського Союзу, він дізнався від... дружини. Валентина Григорівна пройшла війну в одному підрозділі з чоловіком. Служила радисткою. Одружилися уже після війни. А познайомилися на фронті.
— Після війни я працювала у Вінницькій міській лікарні №2, а як вийшла на пенсію, входила до жіночої ради, — каже Валентина Григорівна. — Якось ми у військкоматі відбирали документи фронтовиків. В особовій справі мого чоловіка побачила аркуш — «Подання на присвоєння звання Героя Радянського Союзу». Прийшла додому й кажу Захарові: «Ах, ти ж скромняга. Хіба можна було про таке не сказати?» Чоловік дивиться здивовано, мовляв, про що вона? Я знову: «Як ти міг про це стільки мовчати?» Подання датоване ще 7 липня 1945 року. Подаю йому той аркуш, тодішній військовий комісар дозволив мені зробити копію. З’ясувалося, Захар сам уперше почув про це. Шкода. Якби знали раніше, щось би з’ясували в командира авіаполку, де служив Захар. З ним, полковником Петруніним, ми не раз зустрічалися після війни. Це він підписував подання. На жаль, нема вже Петруніна...
Урятувався на парашуті
Двічі літак Захара Мшвидобадзе був збитий. Доля милувала льотчика від загибелі. А його два рідні брати склали голови на фронті. На батьківщині в Грузії має родичів. Їхня сім’я була велика. Здоров’я не дозволяє провідати їх. І вони не можуть навідатися в Україну. «І роки не ті, й за дорогу треба дорого платити», — каже Захар Самсонович.
Перший раз Захару вдалося посадити підбитий літак. Приземлення було складним, навіть крило відвалилося. Льотчик дивом лишився живий. Удруге врятувався на парашуті. Поки приземлявся, обстрілювали й німці, й свої, бо не знали, хто в небі.
— Не повірите в такий збіг обставин, але я бачила, як Захар приземлявся, — каже Валентина Григорівна. — Це було вже на території Німеччини. Я чіпляла сушити випраний одяг. Бачу, високо в небі парашутист. Пізніше дівчата питають, чому я ще не в госпіталі? Кажуть: «Це ж Захар приземлився на парашуті. Його поранили». Тоді ми вже були знайомі. Сіла на велосипед і поїхала в госпіталь.
30 бойових вильотів над Вінницею
Із 236 бойових вильотів, які здійснив випускник Чернігівського льотного училища грузин Захар Мшвидобадзе, 30 припадає на бої у небі над Вінниччиною. «Тут ми втратили дев’ятьох льотчиків нашого авіаполку, — каже фронтовик. — Проти авіації німців командування кинуло літаки Другої Повітряної армії і 8-го гвардійського корпусу. Я сам здійснив тут 30 бойових вильотів, вдалося збити два літаки». Загалом на його рахунку 19 збитих ворожих літаків.
Просилася добровольцем
Тільки-но почалася війна, Валя разом із подругою просилися у батьків, щоб відпустили на фронт. Але ті були проти. Наприкінці 1942-го Валентину мобілізували в армію. Мати провела дочку на станцію. Від їхнього села в Тамбовській області до станції дев’ять кілометрів. Поїзд прибув у Горький. Там стала радистом. Скоро потрапила на фронт в авіакорпус.
Ні квартири, ні машини...
Сім’я фронтовиків Мшвидобадзе оселилася у Вінниці в 1963 році. Валентина Григорівна й Захар Самсонович інваліди першої групи. Удостоєні багатьох нагород. Але отримати від держави квартиру їм не вдалося. «Тоді будували мало, — каже Валентина Григорівна. — Нам запропонували кооператив. Чотири тисячі радянських карбованців сплатили за 15 років за квартиру, в якій живемо досі».
Обоє — на черзі на отримання автомобіля. Але... «З такими темпами, як у нас, фронтовикам треба не одне життя прожити, щоб дочекатися черги», — каже колишня фронтова радистка. Її чоловік лише рукою махає. Мовляв, нащо тобі той автомобіль. «Отак міркують наші чиновники, — каже Валентина Григорівна. — Інакше давно б уже забезпечили фронтовиків і машинами, і житлом. Чекають, поки нас не стане, тоді проблема відпаде сама по собі...»
Вінницька область.
Фото з альбому Валентини і Захара Мшвидобадзе.
