Умови для життя і розвитку мають бути рівними для всіх, вважає керівник господарства, доктор економічних наук, Герой України Василь Петринюк
Фраза «село гине» останніми роками промовлялась так часто, що до неї звикли і перестали сприймати як серйозне попередження. Та якщо хтось свідомо розвалював українську армію, роблячи державу беззахисною, то чи не виконувалося схоже завдання і в сільському господарстві? Адже аграрна галузь завжди мала для країни стратегічне значення, тому позбавити її цього потенціалу — значить поставити на коліна. Хто і чому не лише гальмував розвиток села, а й вперто тягнув його в прірву? І що потрібно зробити тепер, щоб воно змогло по-справжньому відродитися? Про це наша розмова із директором Теофіпольської філії Приватного акціонерного товариства «Миронівський хлібопродукт» Героєм України Василем Петринюком.
— Василю Андрійовичу, склалася доволі цікава ситуація: з одного боку, на полях дедалі впевненіше порядкують потужні аграрні холдинги, котрим, здається, гріх нарікати на те, що це збиткова галузь. Та з другого, вся соціальна інфраструктура практично розвалена. І переважна більшість селян переживає глибоку кризу, не бачить жодних перспектив для себе. Невже ніяк не можна збалансувати ситуацію, розв’язуючи проблеми одних завдяки прибуткам інших?
— Все не так просто, мовляв, взяв мільйони у багатіїв і роздав селянам. До чого це приводило, історія вже демонструвала. Гадаю, основними тут є інші питання: хто справжній власник землі та які правила гри на цьому полі встановлює держава.
Я виріс у колгоспному середовищі, коли про приватну власність на землю навіть не йшлося. Але в нашій родині жила легенда про те, як на початку ще минулого століття дід Денис подався на заробітки аж до Америки. Звідси двадцятирічний юнак поїхав злидарем. А звідти вже за два роки повернувся зовсім іншою людиною: вивчився чужій мові, набрався знань з агрономії та садівництва, а головне — привіз для родини зароблені гроші. Власне, для цього і приїздив, бо мав намір знову гайнути за океан. Розказував дивні речі: про те, що там можна мати свою землю, і ніхто не зазіхне на неї. А головне — працюючи на ній, добре зароблятимеш. На жаль, стати землевласником в Америці діду не судилося, бо його затримали в Україні спочатку війна, а потім революція...
Моїм батькам-колгоспникам так само не судилося бути землевласниками. І коли я почав працювати, швидко зрозумів, що заробити великі статки, працюючи на землі, у нас не може ніхто. Але весь час свердлило запитання: чому це можливо для американського фермера й абсолютно неможливо для українського селянина, адже обидва виконують практично одну й ту саму роботу?
Відповідь крутилась на язиці: земля має належати тому, хто її обробляє. І саме через це наприкінці 1990-х років я як керівник доволі успішного на той час господарства виступив одним з перших ініціатором його розпаювання. Наше хазяйство у Новоставцях, як і весь Теофіпольський район, тоді стали пілотними з впровадження нової форми власності. Це був важкий процес. Навіть в мені боролись два начала, бо розумів, що відтепер голова колгоспу не зможе розпоряджатись землею так, як раніше. Та жило й інше: я — селянин з діда-прадіда, і розуміння високої цінності землі для українця передається з молоком матері. Нею мусить володіти той, хто живе і працює на ній.
— Тепер ті події і методи чимало критикують, мовляв, земля виявилась не багатством, а великою проблемою майже для кожного, хто отримав її у власність.
— Та не земля винна. І навіть не деякі огріхи в тому, як її ділили. Ці деталі можна було б поправити. Помилка в іншому: держава, розпочавши процес, відмежувалась від нього. Вона наче закрила очі на те, що має бути далі. Не були розроблені закони, котрі визначили б основні принципи сільського життя в найширшому розумінні цього слова. І ось маємо результат: за півтора десятиліття ще не всі власники землі отримали відповідний документ на неї. Навіть виготовити папірець виявилось дуже проблематично. Тож що казати про те, щоб селянин отримав не просто плату за пай, а реальну користь від свого наділу.
До речі, в ті часи я вирішив пройти дідовим шляхом. Не так для цікавості, як для того, щоб чіткіше уявити собі, що ж ми, українці, маємо зробити зі своїми чорноземами, щоб жити так само заможно, як американці. Звичайно, я був вражений технологіями, котрі значно випереджали наші. Але зрозумів, що вони з’явилися не на порожньому місці. Держава гарантувала тамтешнім власникам землі їхнє право на неї, подбала про стабільність, гарантувала безпеку, і вони віддячили їй швидким поступальним розвитком.
Як колись дід привіз гроші для своєї родини, я теж привіз — мільйон доларів, який вдалось отримати від уряду США для того, щоб провести розпаювання в нашому районі і виготовити земельні акти у більшості господарств. Ми були сповнені великих надій. На жаль, не всі вони здійснилися.
Гадаю, основною метою тієї реформи було визнати, що земля — товар і кожен власник може розпорядитись нею, як захоче. Але цього не відбулося. З’явився мораторій на продаж, який не так зупинив ці процеси, як завуалював розкрадання землі, котре й досі триває.
— Питання мораторію залишається дискусійним. Чимало політиків та урядовців виступає проти того, щоб продавати землю. Вважають, що таким чином селян вкотре обдурять.
— Давайте поміркуємо. У вас є дім або квартира. Це ваша власність. І ви самі вирішуєте, продати її, здати в оренду чи жити самому. Нікому і на думку не спадає, що це якось суперечить вашим інтересам як власника. Водночас і ви нікому просто так не віддасте своє майно. А якщо продаватимете — знатимете йому ціну. Чому ж вважається, що селяни такі вкрай обмежені люди, що не розберуться в ситуації, кинуться в один день все збувати як не за пляшку горілки, то за центнер зерна? Та навіть якщо хтось і не знав би, що робити далі, держава має стояти на сторожі інтересів кожного селянина-землевласника. Саме вона повинна створити такі закони і порядки, котрі не дозволять обкрадати людину в тій чи іншій формі.
А що маємо тепер? Формально діє мораторій, але земля давно купується, продається і перекуповується. Тільки робиться це так завуальовано, що зовні наче нічого не відбувається. І лише формально можна вважати, що нею продовжують володіти селяни. Бо ті доходи, які отримує орендар, ніяк не співставні з тим, що має сільський дядько за свій пай.
Навіть у дрібних деталях він позбавлений своїх прав. Перереєстрація та виготовлення документації, оформлення спадщини, голограми від нотаріуса на документах — для чого, а головне — для кого створені всі ці бюрократичні бар’єри? Поки їх пройдеш, тебе ще й обдеруть, як липку. Причому гроші у дядька заберуть і покладуть не в державну скарбницю, а в приватну кишеню. Тож на землі встигає нажитися ще й чимала чиновницька братія, тисячі приватних служб і компаній — всі, окрім селянина, що формально проголошений її володарем. Велика проблема і в тому, що в нас не впорядковані взаємовідносини не лише між державою і кожним селянином, а й між державою і всією аграрною галуззю.
— Та зовні все має не такий критичний вигляд. Адже не було такого уряду, котрий не оголошував би проблеми села пріоритетними. І кожен намагається провести хоч якусь програму підтримки села і розвитку галузі.
— Програми афішуються. А хто звітує про їх ефективність? Вони підняли добробут людей? Зробили їхню працю добре оплачуваною? Чи створили робочі місця? Дали можливість не те що розвивати, а хоча б утримувати соціальну інфраструктуру сільських громад? Відповіді для всіх очевидні. Навпаки, ті невеликі господарства, чи то фермерські, чи то колективні, котрі намагались втриматись на плаву, дедалі частіше поглинаються великими холдингами. Чому? Гадаю, зовсім не через агресивність останніх. А через те, що саме такі умови запропонувала держава.
Не хочу ідеалізувати соціалістичне минуле, там було чимало недоліків. Але згадаймо 1980-ті роки, коли держава зробила фінанси доступними для села, коли колгоспи, які вели будівництво, отримували рефінансування із бюджету. Приміром, наше ямпільське господарство у Білогірському районі, яке довелось очолювати, змогло викупити асфальтний завод і заасфальтувати ледь не половину району. Була своя цегельня, і господарство звело цілу вулицю для спеціалістів. Навіть багатоквартирний будинок збудували. А чого було варте зведення моста через Горинь? Тепер уявити важко, що наш колгосп самостійно проклав сімнадцять кілометрів (!) магістрального газопроводу і саме завдяки цьому тепер всі села Ямпільської сільради мають газ. Дитсадок, торговий центр, десятки господарських споруд — все це будувало господарство. І не тільки наше мало такі умови для розвитку. І так само вже за десяток літ з’явились інші умови, котрі породили такі поняття як диспаритет цін, високі банківські ставки, банкрутство господарств...
У Новоставцях, де я живу і працю, ми теж змушені були пройти цим шляхом. Спочатку від практично збанкрутілого до доволі успішного господарства, яке зуміло відновити і розвинути тваринництво. Фахівці зможуть оцінити, коли скажу, що у нас є корови, котрі дають по 42—48 літрів молока на добу. Ми практично з нуля взялись за свинарство і довели стадо до 12 тисяч голів. Ми стали успішними, і до нас потягнулись люди із сусідніх сіл: візьміть землю, котру вже нікому засіяти. А з нею — залишки від колишніх ферм і всього майна. І ми брали на себе відповідальність за ці землі. В результаті за пару років об’єднали понад два десятки населених пунктів і стали обробляти 15 тисяч гектарів землі. А водночас будувались, зводили нові ферми, реконструювали старі...
Якби у той момент не тільки наше, а й сотні таких господарств, що були в країні, отримали підтримку від держави, села знов розквітли би. Для цього потрібно було не так вже й багато: доступні кредити та зрозуміла і прогнозована цінова політика. Але чомусь ця підтримка припала не на аграрний сектор, а на банківський, котрий активно розвивався і сколочував свої капітали на захмарних відсоткових ставках. У кого запитувати: це була прикра випадковість, вимушені обставини чи, може, продумана закономірність?
Не так через наше бажання, як через силу обставин, коли доступ до вільних фінансів було перекрито, господарство змушене було зробити крок назустріч інвесторам для того, щоб вижити за їх рахунок. Кілька років поспіль я шукав не компанію, якій можна віддати землю, а надійного партнера, котрий зможе нас підтримати. Охочих взяти чорноземи виявилось чимало. Але худоба, майно, ферми їм були непотрібні. Зрештою, як і трудовий колектив. І лише компанія «Миронівський хлібопродукт» не висувала свої, а погодилася на наші умови: не тільки все зберегти, а й розвивати далі.
Ми знову успішні. За три роки у підприємство інвестовано 250 мільйонів гривень. Ми знову будуємо корівники і свиноферми. Маємо найкращу техніку. Зводимо і облаштовуємо житло для наших спеціалістів. На прохання сільських громад зводимо церкви. Серйозно підтримуємо соціальну сферу наших сіл — щороку на це йде понад два мільйони гривень.
— Тоді немає на що скаржитись. Чому ж знову говорите, що село на межі катастрофи?
— Якби ж то все село обмежувалось територіями успішних господарств. Знаю як і вмію робити села успішними і багатими. Але такі в області можна на пальцях перелічити. Те саме і в країні.
Село — значно ширше поняття. Чому в достатку не може жити кожен селянин в усіх регіонах? Тим більше, коли він проголошений власником такого багатства, як земля. Чому американська мрія залишається для наших людей недосяжною? Коли бачиш покинуті хати, розбиті вулиці, напівпорожні школи і посеред цього — людей, котрі, здається, всіма забуті, серце стискається. Я можу приєднати до свого господарства ще одне таке село і зробити його успішним, дати людям роботу. Можу ще одне... Але я хочу іншого: щоб всі села і люди в них отримали свій шанс. Щоб були створені рівні можливості для роботи як для орендаря — мільярдера, так і для маленького фермера, котрий все робитиме своїми руками. Це можливо: єдині, а головне — чесні і прозорі закони для всіх.
Відверто зізнаюсь: якщо не зробив цього дотепер, то вже не планую розвивати свій власний бізнес. Але у мене є троє дітей, дев’ятеро онуків, для яких мені хотілося б залишити справді цінний спадок. Не капітали і маєтки (з віком розумієш, що все це рано чи пізно минається), а заможну країну, яка дала б можливість не лише моїм дітям, а кожному українцю жити достойно. Якщо впрягтись у плуга, це можна зробити вже тепер. Ми не можемо втратити цей шанс.
Розмовляла Ірина КОЗАК.
Фото із сімейного архіву В. Петринюка.
Уроки працьовитості та патріотизму внуки отримують від свого діда Василя Петринюка і на полі, і на фермі.
