Ювілейний рік Кобзаря добігає кінця. Можливо, ми відзначили б його краще, якби не відомі події в Україні. І все ж нині, як ніколи, актуально звучать рядки його поезій. Ніби картину сьогодення писав, недарма нарекли пророком.

Свій Шевченко є у всесвітньо відомого художника, генія століття Івана Марчука. 42 його полотна увійшли до видання «Шевченкіана Івана Марчука», що побачило світ у тернопільському видавництві «Терно-граф» за сприяння доктора економічних наук, професора, ректора Тернопільського національного економічного університету Андрія Крисоватого. На презентації книги у виставковій залі університету Андрій Ігорович провів паралелі між двома геніями — Шевченком та Марчуком. Обидва родом із українського села, обидва завдяки титанічній праці сягнули світової слави, обидва все життя шукали себе й залишалися аскетами.

— Полотна циклу «Шевченкіана» дуже перегукуються з нинішньою ситуацією в Україні, — сказав він, — адже в Кобзаревих творах багато пророцтва та філософії. Іван Марчук, доповнюючи Тараса Григоровича, через свої полотна показує історіософію всієї України.

На презентації Андрій Крисоватий також повідомив приємну новину: Іван Марчук погодився влаштувати свою виставку в університеті.

Художник розповів, як йшов до свого Тараса. Весь рік, за його словами, жив, спав, їв разом із Шевченком. Не ходив, а літав, ніби виросли крила. Закривав очі і бачив сюжети майбутніх картин. Суть кожної передано рядками з поезій. Настільки глибоко, що мимоволі думаєш: що, власне, первинне — поезія чи її художнє втілення? Малював на натурі, ближче до землі, в місті було б тісно думкам і пензлю. У деяких чоловічих образах вгадуються риси самого митця. Мабуть, закономірно: за час роботи настільки злився духовно з Тарасом...

— Більше сорока моїх картин є у сховищах Музею Тараса Шевченка в Каневі, а в експозиції всього три чи чотири, — констатує Іван Степанович. — І це в ювілейний рік Кобзаря! «Шевченкіана» мала б ходити з області в область протягом року, адже вона створена для того, щоб її бачили люди, роздумували над нею.

Та, видно, чиновникам не до того. І в Каневі та Києві, й на Тернопільщині — батьківщині художника. Друзі та шанувальники його таланту вже багато років «вибивають» приміщення для музею Івана Марчука в обласному центрі, але безуспішно. Спочатку митець обіцяв передати музею 100 своїх картин, потім 50, а тепер задумується, чи взагалі варто це робити? До речі, свої полотна він не продає, лише дарує.

Воістину, немає пророка на своїй землі. І в цьому долі двох геніїв також чимсь схожі. Свого часу Іван Марчук змушений був виїхати за кордон. Багато років жив і працював у Нью-Йорку, там здобув визнання, зажив слави і все ж 2001-го вирішив повернутися.

— Коли літак приземлився у Цюріху, де була пересадка, готовий був пішки йти до Києва, — згадує він. — Перші роки дуже тішився, що я в Україні, але далі ставало все гірше й гірше. Перспективи не бачу.

Хоча привіз із-за кордону багато картин, але його не залучали ні до мистецьких проектів, ні до виставок. Все, що робив, було з власної ініціативи. Звання заслуженого художника отримав у шістдесят, коли насправді давно був народним.

Та митець не нарікає, працює, як сам каже, за «чорним» календарем: ні вихідних, ні свят. Відпочинок хіба що в літаку. Інколи про свій день народження дізнається з поздоровлень друзів. Каже: «Сам себе прикував до мольберта, мов до галери». Зізнається, що є своєрідним наркоманом у політиці. Ранок починає з газети. Читає, злиться і стає до мольберта. «Вже є десять Марчуків, а хотілося б одинадцятого, і дванадцятого. Якби мені дали тисячу років, я б розмалював Всесвіт», — підсумовує напівжартома, напівсерйозно.

Таки розмалював би! Бо такі, як він, допомагають Господові удосконалювати світ.

Тернопільська область.

Андрій Крисоватий  (ліворуч) та Іван Марчук під час  презентації альбому.

 

Фото автора.