Україна — ЄС — Росія: шлях до гармонізації

Якщо оцінювати поточний стан економічної сфери України за почуттями, то в цих оцінках складно позбутися відчуття в’язкості. Немовби в степу пройшла злива, дороги розбухнули й колеса загрузли в чорноземі по саму маточину. І ніякого руху. Хіба тільки в цінах і відсотках інфляції. Начебто б і товарообіг збільшується, і різні візити пожвавилися, і пропозиції про співробітництво надходять від Митного союзу і ЄС, що от-от нас прийме, бодай спочатку через асоціативне членство. Часу минуло доволі, щоб визначитися. А щоб визначитися, потрібно зрозуміти, що відбувається. Про це — в розмові постійних авторів «Голосу України» журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, Заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

— Хоч два десятки років і тупцюємо на місці, активно доїдаючи колись могутній потенціал — основу колишньої гордості й непорушної упевненості в успіху, але не можна не бачити — щось змінюється. Наприклад, почали говорити про інтерес України і на Сході, і на Заході. За основу нарешті взято цю парадигму, що важливо саме по собі. І навіть НАТО трохи відсунуто вбік. Зникли ілюзії щодо майданних кольорових хвиль і могутніх мовних можливостей. Чи це не так, Володимире Павловичу?

— Проте ясності як не було двадцять років тому, так немає її й понині. Як житимемо далі, що робитимемо, які плани вибудовуватимемо і чи буде від них реальна користь? Видно лише те, що Україна у свідомості оформляється в перехрестя. На яке зав’язані інтереси ЄС, Росії, Штатів, НАТО... Звичайно, можна на такому тлі розмірковувати про просторовий авторитет України. Можна й про інше.

— Що намагаємося на вістря цього інтересу відому балканську ракову пухлину, яка спричинила дві світові війни, повернути на себе? Хоч-не-хоч.

— У тому числі й про це також. Ось чому у таких зав’язках і з такими наслідками потрібна гранична обережність. Ми сьогодні знову в центрі уваги. Як на початку й у середині ХХ століття, як у XІX, як у XVІІ і XVІ, як X—XІ ст., коли саме наша частина Простору як такого ставала розмінною монетою у великих політичних іграх з їх вочевидь економічним підґрунтям. Чим така увага закінчується для нас самих, добре знаємо навіть з нашого свідомо неадекватного і дуже поверхневого історичного опису. М’яко кажучи.

Ось чому переконаний, що при виробленні принципових, державного рівня рішень потрібно враховувати низку моментів. Наприклад, що Україна перебуває в стадії, скажемо так, транзитної втоми. У широкому її розумінні. Ми транзитна країна, в чому наша перевага. І біди теж, тому, перше, що досі не навчилися цією вигодою користуватися у власних інтересах. І при цьому колосальна залежність від нафти і газу. Відтак постійна боротьба за дешеве паливо, ускладнена тим, що досить великий відрізок часу не знали в ньому обмежень. Нам і нині йдуть назустріч. Але час і досвід показують, що пожертвування в цій частині не приносять успіхів. От, здавалося б, спеціально для нас недавно знизили ціну на 100 доларів. Успіх виявився тимчасовим. Бо зростаючі світові ціни нівелювали, знищили наш власний економічний розвиток. І починаємо, як мала дитина, тупотіти ногами, вимагаючи від постачальника поступок. Але ж у стратегічному для нас плані вони для нас нічого не вирішують. Один раз домоглися, другий, а ціни повзуть, завдаючи ударів по економічному зростанню, що є головною умовою для виходу бодай на прийнятний рубіж. Пільговий газ одержали, з’їли. Але ситуація просіла. Виходить, знову маємо гасла: не поступитеся — денонсуємо. Подивіться на ситуацію навколо Чорноморського флоту, на який газ зав’язаний. Але при цьому забуваємо про перспективи відшкодування збитку, який нав’язуємо другій стороні, що домовилася з нами. А грошима цими давно закриті всілякі діри. Забуваємо, що живемо в ринковому просторі, яким би убогим він у нас не був. Забуваємо, що цей уже загублений капітал витрачений не тільки на поточні потреби, а й підтримку внутріукраїнської стабільності, що дістається нам аж ніяк не дешево. І в цьому бачиться друга наша особливість, що свідчить — Україна катастрофічно відстала від світу. Беру оцінки міжнародної фінансової корпорації — з ефективності ведення бізнесу. За цим показником Україна посідає 145-те місце серед 183 країн світу. Про які інвестиції можна говорити, якщо ми ще й на 164-му місці за економічною свободою та підприємництвом?

Тоді на чому будується наша стратегія економічного зростання? Адже при визначенні цілей ці пороги враховуються передусім. Тільки не нами. Тому за підсумками кризи закономірно опинилися серед найбільш постраждалих країн. Уже відомо, що в 2009 році світовий валовий продукт знизився на 0,6 відсотка. Здавалося б, в умовах кризи повинне бути гірше. Але гірше стало тільки в нас. Адже в країнах, що розвиваються, до яких відносять Україну, ВВП виріс на 2,6 відсотка. У кризу! В Україні — мінус 15 відсотків.

— Ціна бажань, що не збігаються з можливостями?..

— І цілей, які не стикуються з реальним станом справ. А яка ситуація нині? Темпи зростання ВВП в Україні посткризового періоду нижчі від середнього серед країн, що розвиваються. У них за 2010 рік зростання 6 відсотків (при середньосвітовому 4,4), а в Україні — 4,2. Ми у своєму розвитку йдемо гірше за всі інші держави.

Польща сьогодні обійшла Україну за показником на душу населення в три із лишком рази. Казахстан — майже удвічі. Росія — в 1,7 разу. Але ж зовсім ще недавно ми були в передових. Питання стоїть уже так: чи зможемо зберегти навіть ці абсолютно низькі темпи. Коли для порівняно впевненого руху вперед потрібні 8—10 відсотків. А ми в роздумах — чи зможемо зберігати те, що маємо? Бо йде агресивне зростання цін. Насамперед, на нафту й газ. І не Росія диктує умови. Сьогодні в неї самої позначився їх дефіцит.

— Там оцінюють стрибок як змову постачальників...

— Але ж те саме бачимо й у Штатах.

А тепер давайте подивимося, за сценарієм західних — не наших експертів, на динаміку світових цін у найближчих — 20—30-х роках на сиру нафту. Уже маємо висновок, що в номінальних цінах вона підніметься до 190—244 доларів за барель. Це в теорії. На практиці, переконаний, буде ще більше. Встоїмо, впораємося? Адже це тенденція на найближчу перспективу, що заявляє про себе з випередженням: начебто б плануємо на двадцять років, а ситуація вже надворі. Уже самі експерти заплуталися й не можуть розібратися в тому, що відбувається.

Третя особливість України бачиться в особливостях вироблення своїх перспектив. Тієї, зокрема, що опозиційна меншість, як свідчать соціологічні дослідження, дедалі більше перехоплює ініціативу у свої руки. На невдоволенні, база якого закладена свого часу нею самою. Сьогодні більшістю править меншість. До того ж відбувається це начебто без обезголовленої опозиції. Поки Президент, уряд і регіонали загалом намагаються розібратися з не ними створеними геополітичними й економічними завалами, опозиція активно, зі своєю ідеологією етнорадикалізму знову утверджується на внутрішньодержавному політичному полі. Подивіться, яка хвиля агресії виходить від ЗМІ. І в цю агресію втягується дедалі більше людей. Атака ведеться, насамперед, на чинну владу — під крики про утиски свободи слова та попрання євроцінностей. Та ніде у світі нічого подібного немає й бути не може. Якщо за основу взято інтереси держави як такої.

— Якщо, уточнити, йдеться про свою державу та її інтереси. Не випадково адже чуємо через океан окрики — у перерві між бомбуванням Тріполі й передвиборним спектаклем у Пакистані про проривні успіхи у боротьбі «з міжнародним тероризмом», що «істинно-демократичного» начала в Україні вочевидь бракує. Вимагають багато більше.

— І робиться це не без орієнтації на нівелювання тих заходів, яких вживає уряд. Коли ми всі начебто б єдині з владою в інтересах. У тому числі в головному векторі — в істинно демократичний світ, у Європу! Коли здавалося б, трохи піднатужитись і, якщо не журавель, то синиця в руках. Але ні, одну силу націлюють на те, щоб вона бомбила іншу. Під наглядом третьої. Звісно, авторитет регіоналів і оточуючих їх сил підтримки став в українському суспільстві різко падати. І тих програм, які вони намагалися реалізувати.

Він падає ще й тому, що не все просто і з НАТО. Адже воно знову на вустах. Заговорили про спільні навчання, ухвалено рішення про допуск військ на нашу територію. А чого варті заяви керівництва блоку, що їх «зусилля переміщаються на Схід» — з окресленням своїх інтересів у Грузії та в Україні. Нас, хто начебто виступає з нейтральних позицій, уже оцінюють так само, як і Грузію. І тому наші реформи теж ідуть за танцюючим принципом — «крок уперед і два назад». Звідси невдоволення з боку великого бізнесу й малого, практично повністю відданого на сваволю бюрократії. Російська мова як державна вчергове опинилася за бортом передвиборних обіцянок.

Можете запитати, а хіба в гучній боротьбі з корупцією щось удалося змінити? Гадаємо, поки не «розберемося з цією темою», ні в чому іншому успіхів не буде. Але при цьому забуваємо про тонкість — що «масштабніше» з цим злом боремося, то більше корупція. Це означає, що підхід неефективний. І результат не заявить про себе доти, доки в бізнесу й підприємництва не буде економічної волі, доки не подолана масова бідність.

— Не випадково В. Путін в одному з останніх виступів зауважив: поки немає середнього класу, не буде просування в боротьбі з корупцією.

— Ми її абсолютизуємо. Це боротьба із млинами. Наведу такий приклад. Результати обстеження, проведені професорами Колумбійського університету на пострадянському просторі, показали, що серед нагальних проблем, з якими зіштовхується підприємництво, корупція посідає лише дев’яте місце. Серед п’ятнадцяти обмежень. Це означає: потрібне серйозне зміщення акцентів у поточній політиці суспільного розвитку. Не варто нескінченно смикати за поки що не найважливіше кільце ланцюжка. Адже, абсолютизувавши проблему, підвели її до парадокса: боротьба з корупцією, по суті, стала запорукою її ж розвитку.

Наступна важлива особливість, яку ми маємо враховувати при визначенні нашої стратегії. Криза підштовхнула сьогодні провідні країни світу до жорстких відносин за переділ сфер впливу, що Україна у спробах вироблення власної геополітичної складової недовраховувала, а точніше — ігнорувала. Зрозуміло, що далі так тривати не може.

— Скільки часу пішло на усвідомлення елітою чинника транзитності? Адже йдеться не тільки про транзитність як ключовий чинник. Криза і жорсткі відносини за переділ впливу у світі закономірно вносять в усе свої коректування. А ми, як і раніше, йдемо шляхами економічного романтизму.

— Гадаючи, що ось-ось щось там вибудуємо, дивимося на процеси у великому світі як на таке, що обертається винятково навколо нас самих. Наче зовсім не залежимо ні від енергетичних ресурсів, ні від ринків збуту та багато чого ще. Ніби не бачимо, чи справді не бачимо, що світове лідерство сьогодні від США зсувається до країн БРІКС, у яких темпи приросту за десять відсотків на рік. Що до 2016 року Китай упевнено перевершить США за обсягом ВВП, що Японія давно вже в новій геополітичній ситуації висунула ініціативу зі створення в Азії подоби ЄС. Хоча все це ще в складнощах, ідеї заявлені й осмислюються. У той час, коли сам Євросоюз опинився на порозі серйозної реструктуризації, він сам у стагнації і без вочевидь авторитетних лідерів. Зате з необдуманими діями. Не випадково США вдалося-таки затягти частину держав ЄС у війну, а Німеччина — дистанціювалася. Ці події ще більше розкололи й без того напружену Європу.

Глобалізація вочевидь увійшла в стадію турбулентності, завихрень, які невідомо кого й куди винесуть. У цих же геополітичних розкладках усвідомлено спровокована арабська дуга нестабільності, що для багатьох означає втрату альтернативного ринку вуглеводнів, не рахуючи інших. Адже це теж загострює проблему цін. І хто б і що б на цей рахунок не говорив, усе зав’язано в один вузол, Як зрозуміло й те, що Росія не буде усвідомлено — заради України, змінювати умови складної вуглеводневої кон’юнктури. Адже вона торгує не тільки з нами.

— Такі преференції викличуть відверте євроневдоволення. Газ і нафта настільки важливі, що Європа стрімголов ринулася у війну з Лівією. Франція війною пішла хіба за ідеали демократії? Чи я не правий?

— Питання риторичне. Так, на Близькому Сході війни тривають зовсім не за євроцінності, а за нафту і газ. Це сьогодні головний орієнтир. А не ігри в демократію за єврозразками, в яких так хочемо взяти участь. Тому й не виходить у нас ніякої власної геополітичної моделі. І не вийде, за підігравання не власним, а чужим інтересам.

Проблема Лівії за своєю значимістю мені уявляється рівною Леніградській блокаді або навіть Сталінграду. Тим більше що на Сталінград, пам’ятаємо, мусимо пам’ятати, обрушився не тільки Гітлер, а й значна частина Європи. Тепер усі дружно кинулися на Тріполі. Без рішення Ради безпеки, нікого не питаючи і ні на кого не зважаючи. Це ціна загальносвітовим правилам. Лівія — це геополітична помилка і Європи, і Росії, і Китаю. Останні, проголосувавши й утримавшись, по суті, самі собі обрубали джерела стійких доходів. На багато мільярдів доларів. І не тільки від продажу озброєнь. Китай втратив 220 млрд., відчутні втрати України й Росії. А Лівія — це перше місце в Африці по газу й четверте — по нафті. Не кажучи про те, що Лівія ще й одна із ключових точок Простору. На якій Євроспільнота разом з НАТО, з його декларованою бомбами гуманістичною політикою, втяглася в насильницьке нав’язування власних правил гри. А хто дасть гарантію, що завтра це не буде Україна? Є такі гарантії? Їх немає. Але є сумний досвід світових воєн.

Більше того, сьогодні в Лівії з її обмеженими громадянською війною можливостями російську й українську військову техніку розстрілюють без бою. Політичною риторикою, тобто брехнею і прямим втручанням послабляють її можливості для відповіді й демонструють тим самим її не очевидну бойову слабість. Нещадно розстрілюючи мирне населення, дискредитують Лівію як державу, а заодно й нас, як найважливішого світового виробника озброєнь. Ось що відбувається. Хіба для нас це не привід до роздумів? І вийшло, що й Росія, і Китай, і ми разом з ними, у цій війні зіграли проти самих себе. Немає сумнівів, що Росія й Китай цей пролом закриють, Україні буде складніше. Усіх приспали в Раді безпеки гуманістичними обіцянками та заявами, щоб насправді провернути піратську акцію за капітал, за контроль над нафтоносними районами. Закликами до миролюбства, обманом і прямими бойовими діями. За ширмою демократії.

— І в підсумку одержали ситуацію пам’ятного 1939 року. Коли шукали вигоди, обіцяли, віддавали й пускалися на всі заставки дрібних воєн, що закономірно переросли в одну велику.

— Згоден. Тоді теж Гітлер запевняв усіх у миролюбстві, а потім нападав. Сьогодні на Близькому Сході закручений коктейль із громадянських воєн. А їхня мета завжди одна — покращити позиції для початку наступних. Хто на черзі?

— Що свідчить: Україні, щоб стати сильною і справді незалежною, потрібна потужна сильна опора. У чому вона вбачається?

— Насамперед, в інтеграції зі структурами, які зможуть дати найвищий економічний результат. Реальний, а не доктринерський. Україна вперто шукає його у євроінтеграції. Можливості вектора по Митному союзу оцінюються дипломатично: як чуємо по офіційних каналах, «іде пошук прийнятних форм відносин» — «за формулою три плюс один». Іншими словами, про такий собі вступ без вступу. Демонстрація позиції розгубленості. Чи погодиться Росія з такою формулою відносин? І справа не в Росії — вона своє рішення знайде, вже знайшла. Справа в наших інтересах. А інтерес цей диктується тим, що товарообіг між Україною і ЄС дорівнює 33 млрд., а з Митним союзом — 42, з розвитком за прискореним підвищенням. Що стосується ЄС, то там темпи слабкіші.

Можна розмірковувати, що нам дасть Європа? Звичайно, це здорово: спрощуються митні переходи і збори, доступнішими стають сфера послуг і інвестицій, запускаються регулюючі механізми, знімається частина конкурентних проблем. У сфері державних закупівель зближення стандартів. Завдяки впровадженню євростандартів українські виробники одержують можливість збільшити експорт, що для нас дуже важливо. Відкривається доступ не тільки до великих європейських ринків, а й до ринків третіх країн. Тобто позитивних моментів безліч. І безвізовий простір... Нам обіцяють підписання домовленостей щодо цього до кінця поточного року. Але стоїть питання: що ми в результаті такої інтеграції втратимо? Адже ми не раз багато чого вже намічали з Європою, навіть були близькі до мети. Але віз стоїть на місці, а час іде. І при цьому в принципі не ставиться питання, а чи може все це відбутися без підтримки Росії? Адже паливні ресурси, сировинні й ринкові позиції на іншому боці.

— До того ж чітко бачимо, що ті ресурси, які Україна могла знаходити й пропускати через себе, Росія вже перенацілює на Схід. Адже від Уренгоя до Китаю багато ближче, ніж до українського кордону. Тому питання можна поставити й так — а чи може в принципі Україна відбутися без Росії? У Євроспільноті.

— Впевнений, що ні, це неможливо в принципі. Чому? Європа говорить про це відкрито. Цитую екс-депутата Європарламенту Джульєтто К’єза: «Якщо чесно, то Європі більше потрібна Росія. Європа на словах і, можливо, навіть фінансово підтримуватиме Україну, але вона сьогодні не зможе просто «переварити» цю країну. Європа повинна сьогодні думати про себе, і було б помилкою з боку України чекати багато чого від ЄС».

Не можна забувати й про те, що при вступі до Євроспільности Україна стає буферною територією між ЄС, НАТО й Росією, що цим приймаємо на себе незавидну роль Польщі, яку вона сьогодні виконує. Чому нас Польща підтримує? Та тому, що за фактом це прифронтова територія, де розміщені передові бази НАТО, що не раз уже демонструвало свою «миролюбну» політику, в результаті якої у наших сусідів уже розміщені ще й чужі ракетні установки. Хіба вони спрямовані на Ірак, на Іран? Та найменший порух на цій, по суті, фронтовій смузі, знову перетворює її на реальний театр бойових дій. Учергове. Звісно, що така перспектива саму польську сторону задовольняти не може. Вона тепер щосили прагне до зсування такого акценту. Куди подалі! А куди далі? Ближче до кордонів Росії — в Україну. Зрозуміло, що й Росію такий дружній жест задовольнити не може. Вона розцінює такі ігри як пряму загрозу своїй безпеці й накопичує сили для її ослаблення.

І тому зовсім не випадково ми не увійшли ще до Євроспільноти, ми ще нікуди не увійшли, а НАТО вже зробило заяву, що воно переміщає «свої зусилля» на Схід. І чітко каже куди — Україна! Далі одержимо пропозиції про спільні навчання — мирні, спокійно-демократичні, потім надійде пропозиція щодо розміщення ракет. І теж, не дай Бог, не проти Росії. Вони будуть націлені винятково на лютих ворогів справжніх цінностей демократії. Потім — чергова газова війна. Її вже закладають.

Це означає, що товарообіг у векторі Митного союзу ми втратимо якщо не за всіма пунктами, то за багатомільярдним обсягом, аж ніяк не зайвим у нашому держбюджеті, в якому кінці з кінцями ледве зводимо вже більше двадцяти років. Може, це нормально, може, подужаємо — не знаю. Хто рахував, хто аналізував? Розрахунок на компенсації Європи? Але Європа вже не та, що кілька років тому. І Штати вже далеко не ті, якими були.

Європі хочеться використовувати Україну і як фактор великого тиску на Росію, і щоб Україна була її прямим союзником у великих іграх. Якщо США вдалося втягти єврокраїни у прямі воєнні дії проти суверенної держави, то зрозуміло, що й Україну будуть затягувати в цей само процес, що чревате великими війнами.

І наше українське перехрестя цілком може зіграти роль їх запалу. Якщо Близький Схід ще може обмежитися локальними рамками, то з Україною буде гірше. З нею легко організувати привід будь-якого рівня — щодо газу, кордонів, щодо баз, миротворчих навчальних операцій, щодо мов, червоного прапора Перемоги. І стосовно мігрантів, які неодмінно і в нас з’являться — на тлі масового відпливу-припливу населення. Або, скажемо так, сьогодні крики про Чорноморський флот, а завтра зажадають очистити територію від росіян і кого там ще.

Чи зможемо витримати такий натиск? При погіршенні економічного, соціального становища. За умов, коли вже Європою управляють НАТО й США, що чітко й бачимо. Як і те, що сильне і збалансоване Європейське співтовариство без Росії й України не відбудеться. Але нам важливіше власні проблеми. Чи зможемо самі подолати?

— Двадцять років, що минули, показали — не під силу.

— За такої розстановки політичних сил, як нині в Україні —п’ятдесят на п’ятдесят, якщо за даними Центру Разумкова, з різними ідеологіями, з різними мовами, з різною ментальністю і з різними оцінками історії, перекручуванням усього і вся, утримати внутрішню стабільність не вдасться. Як і бюджетну безпеку країни. Зможемо — вперед! Але при цьому не забудьмо, що тільки енергетична безпека, і ніщо інше, є гарантією суверенного розвитку України. І не Європа здатна її забезпечити. Вона сама в такій само ситуації, якщо не гіршій. А від цього прямо залежатиме вирішення соціальних та економічних завдань, конкурентоспроможність України на зовнішніх ринках.

— У чому компроміс?

— Поки що в тому, щоб Україна не стала буфером на чужих їй інтересах. Він у тому, щоб вибудувати міст між Європою й Росією, а зовсім не в його руйнуванні. Ось чому потрібно, на мій погляд, давно потрібно переводити переговори у формат трьох: Україна — Росія — Європа. Тобто ефективним проект Україна—ЄС може бути тільки в трикутнику Україна — Росія — ЄС. І спільно домовлятися про єдиний економічний простір. Адже Європа індивідуально веде цей діалог і з Росією, і з нами теж. Але в такому разі Європейський статус України без НАТО повинен бути чітко закріплений відповідними домовленостями. Разом домовлятися про концерни — з газу і труб. Спільних. Поки не втратили все.