Традиційний для нашої газети захід — спілкування з читачами не лише на сторінках газети, а віч-на-віч — цього разу ми провели в пристоличній Бучі, колись улюбленому курортному осідку багатьох знаменитих людей. Чисте повітря, напоєне цілющим сосновим ароматом, здоровий клімат приваблювали не тільки арсеналом оздоровчих можливостей: чудова довколішня природа благотворно впливала на творче натхнення. Тут працювали над картинами, літературними і музичними творами, ролями та науковими винаходами Микола Мурашко, Лев Ревуцький, Марія Заньковецька, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Дмитро Луценко, Зоя Гайдай, Євген Патон... З Бучею пов’язаний і колишній її дачник письменник Михайло Булгаков, 120-річчя з дня народження якого 15 травня відзначали у місті, віддаючи шану, звісно, не ідеології його «Білої гвардії», а художньому таланту автора-земляка. Саме тут, стверджують дослідники, відбувся як медик видатний лікар, професор, гідропат Вітольд Камінський. Його рецепти використання лікувальних можливостей води і досі застосовуються у світовій практиці — попри тотальну диктатуру новітньої фармакології.
Активізувати творчу наснагу у місті, що принадило до себе Пегаса, зібрались і ми — група журналістів «Голосу України»: заступник головного редактора Леонід Бровченко, оглядачі Іван Ілляш, Володимир Королюк, Людмила Коханець, фотокореспондент Андрій Нестеренко і футбольна команда газети, чия віртуозність з м’ячем перетворила на «фанів» навіть байдужих до спорту наших колег. За планом, крім зустрічі з керівниками міста і читачами, в Бучі відбувався футбольний турнір на честь Дня Перемоги, і знехтувати таку подію не дозволила б наша спортивна честь.
Звичайно, колишню курортну славу міста «відцензорував» Чорнобиль. Але життя, хоч це і банально звучить, триває. Привітні обличчя місцевих мешканців, дитячий сміх, чисті підметені вулиці, ошатні площі... Одне слово, якби за відсутність папірців на тротуарах виставляли очки, столиця продула б Бучі, як аутсайдер.
Про тутешні здобутки та результати чотирьох каденцій у кріслі міського голови Анатолія Федорука на сторінках «Голосу України» вже розповів наш колега — редактор «Бучанських новин» Сергій Куліда (див. «Голос України» від 7.05.2011 р.). Нам залишилося переконатися у правдивості ним написаного, поспілкуватися з самим Анатолієм Петровичем і ознайомитися з організацією роботи міської ради, зокрема, полегшеного доступу до владних структур громадян, яких у Бучі не ганяють бюрократичним колом: «а цього папірця немає, а принесіть те, що нам забаглося, а прийдіть завтра...». У вестибюлі — чіткий перелік потрібних документів для вирішення земельних, підприємницьких, інших життєвих питань і підготовлені бланки для заповнення.
Як відомо, статус міста Буча вибила чотири роки тому. Щоправда, розподіл функцій між нею та Ірпенем не завжди був — і залишається — «конфліктом хорошого з прекрасним», але своєрідний «суверенітет» з його «самостійницьким» розпорядженням місцевого бюджету підтримують усі, з ким нам довелося спілкуватися цього дня. Хоча, звичайно, ще не всі питання «демаркації» між двома містами обласного значення вирішено. Про деякі з них ми дізналися під час розмови з ветеранами Другої світової.
Переможцям — «наркомівське»... яйце
Зустріч з учасниками та інвалідами війни відбувалася, нагадаю, відразу після святкування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною. Святкування, котре цього року, як відомо, увінчалося не лише «сльозами на очах», а й кров’ю на кінцівках постраждалих від провокативної «битви» у Львові. Можливо, саме тому все сказане колишніми фронтовиками сприймалося нами з таким загостреним відчуттям їхнього болю. Легко виголошувати гучні здравиці на честь 9 Травня, влаштовувати паради й салюти, клястися в «гігабайтах» пам’яті, у котрих «ніхто і ніщо не забуте», вивішувати чи, навпаки, зривати «архівні» прапори держави-небіжчиці. Дії нещоденного вжитку не потребують затрат душі. Коли в ній вакансія совісті й чуйності, порожнечу не прикриють красиві слова, не замаскують георгіївські стрічки і гнівні заяви з приводу львівських подій.
Хто почує в канонаді взаємних звинувачень самих ветеранів, яким потрібні не обіцянки, не словесне заступництво, а справжня і, головне, постійна опіка держави?
— Подивіться на нас, — піднімається учасник бойових дій Семен Васильович Вернигоров, — ми тримаємося на аптеках, а там забирають у нас усю жалюгідну пенсію. Що важать якісь знижки, коли ліки страшенно дорогі? Зробіть так, щоб з нас не здирали останнє, адже ветеранів залишилося не так і багато.
Нині в Бучі їх справді небагато: всього 109 учасників бойових дій. Наймолодшому — 84 роки. Без «тримання на аптеках» не вижити. Але в державі з її вічним дефіцитом бюджету легше знайти гроші на парадні заходи і прапори, ніж на буденну підтримку фронтовиків. Колись їм видавали перед боєм наркомівські сто грамів. Тепер для бойового духу в лікарні до вбогої пайки додають... одне яйце.
— Лежав я у стаціонарі, — згадує Семен Васильович. — Налили мені якоїсь збовтаної юшки-водички. «І все?» — питаю. — Якщо ви учасник війни, то вам належить яйце. Оце «доппайок»! Невже чиновників у їхніх лікарнях також так годують?..
Усе, що пов’язано з медициною, викликає у ветеранів головний біль, якому не зарадить навіть вітчизняний аспірин зі знижкою. «Я фронтовий офіцер, командир кулеметної роти, що знищувала фашистські літаки, —каже інвалід першої групи Петро Рафаїлович Маринчук. — Але легше було тоді в мессершмідта поцілити, ніж тепер потрапити до обласної лікарні. Дістати направлення — проблема. Пройти медкомісію — взагалі як Дніпро форсувати. Зневага до нас на кожному кроці. Ніхто поза чергою не пропускає, ще й вилають тебе, як ворога. Ми колись кров’ю змочили свою землю. Тепер доводиться сльозами образи поливати...
Елементарне співчуття до цих людей справді не потребує грошей, віддавати шану можна цілком за «спасибі». Але, розповідають, на дверях лікарняних кабінетів після ремонту чомусь навіть зникли таблички з оголошенням, що учасники війни мають право на позачерговий прийом. І з такими написами вони наривались на «компліменти», а без них і зовсім «взяття висотки»: «Куди, діду, преш? Ветеран? І що? Часу не маєш? На роботу запізнюєшся?».
Яка в них, звісно, робота? Але часу таки не мають — на життя. Бо черги і образи — це не просто змарновані години і нерви, а відчикрижені рештки здоров’я. Можливо, молодшим цього не зрозуміти, але ж, здається, цю проблему, за бажання, можна було б розв’язати просто — оформляти медичні документи для ветеранів війни за окремою процедурою.
Хоча сама нинішня ситуація з медициною тут багато складніша. І не лише для учасників нашої зустрічі. Так, розлучившись з Ірпенем, Буча стала самостійним містом, але розташована на її території лікарня все ще прив’язана до «метрополії». «Виходить парадокс, — пояснює заступник голови місцевої ради ветеранів війни Лілія Опанасівна Скачкова, — медичний заклад у нашому місті, але належить Ірпеню. Так само, до речі, і з відділенням міліції. Потрібно, щоб усі структури були наші повністю, тоді, гадаю, і ставлення до нас змінилося б. Принаймні міський голова Бучі припильнував би, щоб нас не ображали...»
Ветерани не схильні до пієтету, але про Анатолія Федорука відгукуються зі щирою повагою. Кажуть, Анатолій Петрович —
19-й голова міста за повоєнний час, але зробив для Бучі більше, ніж усі його попередники разом. «Ніколи не підвищить голосу, — стверджує Лілія Опанасівна, — хоч який би був зайнятий справами, завжди уважний і привітний. З міського бюджету нам без чиновницьких «заморочок» виділяють гроші і на «хліб», і «на видовища». На місто гріх було б нарікати, але ж не все залежить від місцевої влади...»
Залежить справді не все. Навіть та сама зміна статусу лікарні, хоча міський голова вже не перший рік намагається вирішити це питання на користь бучанців. Не залежить від нього і виконання обіцянки «ставки» Головнокомандувача — до 2015 року кожного ветерана війни обігріти посиленим соціальним захистом. «Це — знущання, — обурюються співрозмовники, — хто з нас дочекається того посилення, коли навіть у дітей війни вже «роки на зиму повернули»? Яке житло нам обіцяють — хіба що домовини? Спасибі за «благо», але може так статися, що мало кому з нас навіть ця окрема «квартира» знадобиться через чотири роки...»
«Я хочу сказати не про майбутній, а нинішній соціальний захист, — долучається до розмови інвалід війни ІІ групи Микола Васильович Давидченко, — точніше, його імітацію. Ось нам належать путівки на оздоровлення: здається, чим не вияв турботи? Але річ у тому, що не всі цим можуть скористатися, навіть на поїздку по здоров’я треба мати... здоров’я. Більшості з нас це важко: з «аптекою у кишені» навіть до Циблів не доїдеш. Тоді, кажуть, можна скористатися грошовою компенсацією за путівку. Я хотів скористатися, і знаєте, скільки вона «вартує»? Аж двісті гривень!? Це ж глузування з нас, а не компенсація. Кажете, в бюджеті немає грошей? А скільки депутати одержують на своє оздоровлення при своїх зарплатах?! Нам їхній захист на папері не потрібен...»
Згадка про депутатів зачепила за живе навіть тих, хто досі відмовчувався, лише схвально кивав головами на репліки інших. «Телевізор соромно дивитися, коли вони голосують. Таке враження, що не людей обирали, а руки...». Хоча дісталося не лише Верховній Раді, а всім «товаришам, що мають мільярди». «Ми помираємо, а вони капітали збирають. Хіба ж це не війна проти свого народу?»
На щастя, серед представників «Голосу України» «товаришів з мільярдами» не виявилося, тому в цій «війні» нам визначили диспозицію парламентарів: між ветеранами і владою. Ми одержали «бойове» завдання написати: а) щоб відповідні органи зобов’язали перевізників з чуйністю ставитися до учасників війни і не грубіянити їм зверхньо: «одного вже везу, а ти почекай». «Хто нас на фронті чекав?»; б) щоб лікарня у Бучі була своя, а не «позичена» в самих себе; в) щоб для ветеранів створили спеціальну аптеку... Втім, це пропозиції локальні і не обмежуються переліком кількох пунктів. Надзавдання — донести до відома вищих владних структур, аби кожного фронтовика поставили на персональний облік, і держава дбала про нього конкретно, а не «травневими тезами». Великих затрат бюджет не зазнає, адже учасників бойових дій залишилося в країні дуже мало. Ми до цієї програми додали своє побажання: щоб «армія» бучанців — учасників бойових дій — якомога довше не зазнавала втрат особового складу і перемагала хай і в тяжкому, але все-таки не безнадійному двобої з непарадною байдужістю.
Перемогла дружба... себто «Голос України»
У невеликій Бучі — три стадіони. Два власні й тренувальна база столичної «Оболоні». «З такими можливостями ви можете в себе «Євро-2012» приймати», — пожартували ми, але президент ФК «Буча», депутат міської ради Василь Олексюк «гумор» відпасував. «Ми готові...».
Ми, звичайно, об заклад з місцевими вболівальниками не билися, оскільки й без «азартних» ставок знали, хто стане переможцем турніру. Тут, як кажуть, і до букмекера не ходи, а просто будь свідком щоденних обідніх тренувань наших хлопців. А ось, хто здобуде «срібло» і «бронзу», було цікаво.
А доки учасники майбутнього чемпіонату до Бучі ще не доїхали, тут влаштували малий «мундеаль» між чотирма командами: міськвиконкому, збірною депутатів міськради, «Бучанських новин» і «Голосу України».
З початку гри між «Голосом України» і футболістами міськради минуло хвилин п’ять, як передбачливість проявилася і у вигуках наших сусідів по трибуні, що вболівали за «своїх». «Е, з цими приїжджими нічого в наших не вийде», — «непатріотично» махнув рукою говірливий дядечко. «Мовчи, — шикнув на нього товариш, а потім і сам погодився, — точно, нашим «капут», як німцям під Сталінградом. Дивись, як ті хлопці з Києва м’яча перехоплюють...». До честі голкіпера супротивників, повної поразки вони не зазнали, але рахунок промовисто засвідчив про справедливість прогнозу: 10:2 на користь гостей.
Тим часом спортивна доля відвернулася від наших колег-журналістів. «Бучанські новини» програли депутатській збірній, і «Голосу України» довелося в наступному спарингу відстоювати честь професії з сильнішим суперником. «З депутатами, напевно, програють», — чомусь з легким розчаруванням зауважив уже знайомий нам дядечко після першого голу, забитого у ворота «голосоукраїнців». Чи то до депутатів у нього особисті претензії, чи, може, від нас підхопив флюїди вболівання за нашу команду. «Напевно» не вийшло. Другий поєдинок закінчився також з переконливим результатом: 7:3.
Команда міськвиконкому, хоч і не потрапила в призери, зате засвітила кращого гравця турніру — заступника міського голови Володимира Карплюка. А кращим бомбардиром визнали редактора відділу тематичної класифікації та розповсюдження інформації «Голосу України» Дмитра Потапенка.
Команді «Голосу України» вручили кубок переможця турніру. Хто б сумнівався...
Друге місце посіла депутатська збірна. Третє — після додаткової серії пенальті — таки здобули «Бучанські новини».
Кращим, звичайно, бути приємно, але для нас ще приємніше, що поза межами футбольного поля і гості, і господарі стали однією командою доброзичливих друзів, які власним прикладом «боронять ворота» розвитку спорту, особливо дитячого. Підготовці юних футболістів у Бучі приділяють особливу увагу. Не чужа ця тема, звичайно, і нашим хлопцям.
...День завершився. Сонце плавно пливло до заходу. А спогади про все побачене і почуте в Бучі — попри калейдоскоп наших звичних до нового вражень — стали нотатками не лише в блокноті. Сподіваємося, симпатії між нами і читачами взаємні. Принаймні не слабші, ніж футболістська солідарність після чесно відіграних матчів...
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Головний редактор «Бучанських новин» Сергій Куліда, заступник головного редактора «Голосу України» Леонід Бровченко, Бучанський міський голова Анатолій Федорук (зліва направо).
Заступник міського голови Володимир Карплюк демонструє оглядачу «Голосу України» Володимиру Королюку автоматизовану інформаційну систему для мешканців Бучі.
У кожного є спільні проблеми, а є — і свої особисті. Ветерани не відпускали журналістів навіть після закінчення офіційної зустрічі.
Група підтримки команди футболістів «Голосу України» — Іван Ілляш, Людмила Коханець, Леонід Бровченко.
Капітан футбольної команди нашої газети Олександр Пекний отримує кубок від депутата міської ради, президента ФК «Буча», Василя Олексюка.
