Минулої суботи в Києві відбулася громадська акція на підтримку музеєфікації фундаменту Десятинної церкви. Акція спричинена тим, що в ніч на 26 травня на територію, де колись стояла церква, завезено будівельну техніку й почато підготовку до «відновлення святині». Священики УПЦ (МП), що вважають цю територію «своєю», кажуть, що дозвіл на будівництво рано чи пізно отримають. Прикметно, що перед пікетуванням Мінкультури офіційно заявило: воно видавало дозвіл лише на археологічні дослідження фундаментів. А земельна ділянка, де містяться фундаменти, належить «Дирекції реставраційно-відновлювальних робіт» — комунальному підприємству Київської міськради та КМДА. А там, своєю чергою, запевнили, що без їхнього дозволу нічого не будуватиметься. Саме ця ситуація й здається тривожною — коли важко знайти «крайнього».
Учасників пікету було близько 300 душ. Пікетувальники, та й не лише вони, вважають, що «відновлення» Десятинної церкви Х століття є прямими порушенням норм світового пам’яткоохоронного законодавства — Міжнародної хартії з консервації і реставрації пам’яток та визначних місць (1964), Європейської конвенції з охорони археологічної спадщини (1990) та інших. Світова практика — не штампувати макети пам’яток, а зберігати те, що лишилося. Найкращий приклад — Парфенон в Афінах. Винятки робляться лише тоді, коли збереглося покоління тих, хто бачив зруйноване. Ще є люди, які бачили храм, що стояв на цім місці до 1936 року, а потім його зруйнували безбожні більшовики. Але то була зовсім не Десятинна церква, створена Святим Володимиром 996 року і знищена Батиєм 1240 року. Ні, той храм постав у ХІХ столітті й не був окрасою Києва. То що відбудовувати? І чи не краще зберегти автентичні фундаменти, а не закривати їх сучасною бутафорією, як це вже зроблено з Золотими воротами?
Прихильники «відновлення» кажуть, що їхній проект передбачає компроміс: тобто фундамент буде збережено, а сам храм стоятиме на своєрідній «підставці».
Звісно, найкраще було б не чіпати святого місця, хай би стояло недоторканим. Але з іншого боку: за нашого непрогнозованого часу ніхто не гарантує, що там не виросте житловий чи офісний монстр, як той, що росте у центрі над станцією метро «Театральна», або ті, що стоять на святих Печерських пагорбах. Не буде церкви — то поставлять офіс! Адже нині вислів «Святе місце не буває порожнім» трактується аж занадто буквально.
Варто нагадати, що ідея «відновлення» з’явилась не тепер. Ще за часів Президента Кучми та міського голови Олександра Омельченка щось подібне збиралися робити. І за часів Президента Ющенка проект знову ожив. А тепер ожив ще раз — з категоричною рішучістю, що властива нинішнім часам. Ця рішучість далека від церковної смиренності. Коли у священнослужителів, що збираються «відновити» церкву, запитали, як на музейну територію проникли будівельники, відповідь була така: мовляв, у Святого Петра є ключі не лише від раю. (Прикметно, що вище начальство УПЦ (МП) заявило: «відновлення» — ініціатива не їхня, а настоятеля тутешнього храму). Промови пікетувальників з того боку огорожі глушили церковними дзвонами. Нібито хтось із священиків пообіцяв покликати на підмогу «реальних пацанів», після чого пікетники викликали міліцію. Вона прибула швидко і в немалій кількості. Зрештою, акція протікала й завершилася мирно. Пікетувальники прибрали сміття, викинуте по цей бік паркану, і передали торбинку з тим сміттям до КМДА — як метафоричне нагадування про проблему засміченості київського культурно-історичного середовища.
...Є дві версії того, як 1240 року загинула Десятинна церква. Перша — що церкву зруйнували «бусурмани». Друга — що це був останній прихисток обложених киян. Хтось бився з Батиєм на міських стінах. А хтось сховався разом з пожитками на хорах церкви. І тих людей «з пожитками» було так багато, що церква, ослаблена недавнім землетрусом, не витримала й завалилася. Можливо, це й легенда, але дуже повчальна. Мовляв, не забуваймо: храми падають від того, що ми перевантажуємо їх торбами зі своїми клопотами.
 
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.