Про роль особистості в історії Києва

На момент отримання незалежності Україна була парламентською державою. Проте, до честі тодішніх парламентаріїв, насамперед це В’ячеслав Чорновіл, а також інші видатні діячі Народного руху України того часу, вони дуже швидко збагнули, що на перехідному етапі парламентська республіка — не кращий варіант управління державою. Тому стали ініціаторами нового устрою держави. Саме на етапі становлення парламентсько-президентської форми правління в березні 1992 року я став головою Київської міської державної адміністрації й одночасно представником Президента України в місті Києві. 

Уже тоді я бачив, а згодом остаточно переконався, що всі, хто приходив до керівництва державою, мало зналися на реальній ринковій економіці. Багато хто з політиків казав: якщо станемо незалежною державою і покинемо годувати Росію, то заживемо, як в Америці та Європі. Як уже всі переконалися, ми нині Росію не годуємо, але жити краще не стали. Швидше, навпаки, бо не розбудовували економіку, а лише зважали на політичну тріскотню і порожні передвиборні обіцянки.

А що стосується економіки, то про це дуже важко сьогодні навіть згадувати. Адже від СРСР нам у спадок дістався етап некерованості економікою й суцільних дефіцитів. Так, у 1992 році цукор у Києві розподілявся за талонами. Люди наші завжди були кмітливі, тому талонів на руках залишилося значно більше, ніж цукру, щоб їх отоварювати. Спритники друкували ці папірці, цукор вивозився за межі України вагонами. У Києві Кабмін на чолі з Леонідом Кучмою допоміг подолати цукрову проблему.

Потім зникли з магазинів цигарки. Коли мені доповіли, що на великих заводах робітники вже почали влаштовувати «цигаркові бунти», довелося їхати у Прилуки, на рідну Чернігівщину, і звертатися до керівництва місцевої тютюнової фабрики, щоб допомогли. На той час прилучани перші в Україні приватизували фабрику, знайшли інвесторів, оновили устаткування й успішно збували свою продукцію на експорт. Земляки пішли мені назустріч і, зменшивши поставки за кордон, почали ввозити продукцію до столиці.

Але найстрашнішою була криза пального взимку 1992—1993 років. До Києва на добу надходило лише 30 тонн дизельного пального, і я вимушений був сам розподіляти серед транспортних підприємств або автозаправок — кому півтонни, кому тонну. Це були жахливі часи. Але проблему розв’язала приватизація. Ми оперативно провели її в паливно-постачальному сегменті. Адже за всі роки радянської влади в Києві не було побудовано стільки автозаправок, скільки з’явилося їх у столиці за якихось пару років. 

У КМДА ми створили спеціальний підрозділ, який опікувався проблематикою розташування і надання різноманітних послуг посольствам, адже раніше в Києві такими питаннями не займалися. А за тими ж візами, щоб побувати за кордоном, усі українці їхали до Москви. Під час створення нової служби ми стикнулися з цілою низкою проблем — не було приміщень для посольств, не вистачало комфортного житла для їхніх працівників. Усе це потрібно було нам вирішувати починаючи з нуля.

Водночас ми почали шукати вихід, щоб повчитися, як то воно — бути європейською столицею. Найперше ми побували в мерії Парижа,  потім були в Афінах, також шукали досвіду в Анкарі. Тоді стояло завдання, на перший погляд, не дуже складне: нам потрібно було показати себе всій Європі і світу й довести, що Україна — не Росія, а Київ — не Москва.

І нас почули й зацікавилися. У Києві побували кілька працівників із французької Тулузи, високорозвинутого сучасного міста, з передовим авіабудуванням, максимально автоматизованим метрополітеном тощо. Їм було цікаво, що в Україні відбувається. Потім вони запросили нас до себе, щоб поділитися досвідом самоврядування. Ми відправили до Тулузи на навчання протягом місяця делегацію із 25 осіб. Вони там прослухали лекції з муніципальної приватної власності, із приватизації земельних ділянок і загалом про ринкову економіку. До сьогодні всі ці люди успішно працюють на важливих посадах у КМДА і в держустановах.

Щодо земельних відносин у столиці, то при мені було створено Київзем. Ми їздили вивчати досвід управління і контролю за розподілом муніципальної землі до Берліна і Парижа. Адже в нас за радянської влади земля вважалась загальнонародною, державною, тому в неї начебто й ціни не було. Тепер ми знаємо, що земля — наш головний чинник капіталізації української держави. Але перші кроки в питаннях приватизації і капіталізації муніципальної власності ми робили практично навпомацки.

Чи не найперші в Україні ми створили фонд муніципального майна в Києві. 

Райрадам і райдержадміністраціям у Києві ми надали право власності, передавши їм на баланс школи, медичні заклади, житлові будинки, в тому числі й недобудовані, торговельні об’єкти тощо. До речі, ця ініціатива стала реальним підтвердженням проведення в столиці кардинальної реформи щодо справжнього самоврядування. В кожному районі нами було створені фонди майна, а також управління капітального будівництва з головними архітекторами. Ці структури зобов’язані були будувати і зводити різні об’єкти для потреб того чи іншого району Києва. Вважаю, що це була у столиці одна з небагатьох реформ, яка принесла реальну користь киянам і щодо подолання економічної кризи після розпаду СРСР, і щодо розвитку самоврядування. 

Ми ж у Києві не лише провели децентралізацію управлінських повноважень, а й надали право районам розпоряджатися майном, землею і бюджетними коштами. До того ж вони і мали право витрачати гроші, і були зобов’язані їх заробляти, що слугувало головним критерієм оцінки роботи районних чиновників і депутатів під час чергових виборів. До мене ще тоді прийшло розуміння того, що без децентралізації влади самоврядування — наче пустоцвіт: не даватиме плодів.

На жаль, ми не досліджуємо гіркий досвід передових країн. Там уже зрозуміли, що до глобальної кризи призвела надмірна лібералізація їхньої економіки. Управлінці державного і муніципального секторів не повинні все давати на відкуп вільному підприємництву. На жаль, у нас дуже швидко перехопили такий негативний досвід. Звідси й виходить, що наші чиновники здебільшого прагнуть контролювати не процес, наприклад, будівництва, а перерозподіл коштів. А в результаті й маємо скандали, що сталися з будівельною компанією «Еліта-Центр».

Насамперед нам потрібно добре все зважити і обміркувати, чому через 20 років ми оголошуємо провести ще 21 кардинальну реформу. Виходить, що ми все робили неправильно протягом цього часу?

Одне слово, ліміт на право помилок у столиці ми вже вичерпали — тепер треба вчитися на них...