Принаймні про це стверджують українські правозахисники. Вони переконують: тяжкохворих арештантів не відправляють до профільних лікарень, усупереч закону та рішенням Європейського суду з прав людини. Як результат — у СІЗО люди хворіють та гинуть через недостатню медичну допомогу.

70-річний колишній ректор Криворізького технічного університету Анатолій Темченко перебуває в СІЗО вже близько 19 місяців. Його не підозрюють у вбивстві або скоєнні якогось насильства. Він там через хабар. Але ректора не затримали на гарячому. У матеріалах справи йдеться лише про чийсь намір дати йому гроші. Правозахисники кажуть: «Чоловік свого часу переніс інфаркт, у нього стенокардія та цукровий діабет. У СІЗО стан його здоров’я стрімко погіршується. Однак там чоловіка практично не лікують».

— А. Темченку потрібна невідкладна госпіталізація до спеціалізованої профільної кардіологічної установи. Його кілька разів відправляли до міських лікарень Кривого Рогу, де лікарі намагались покращити стан здоров’я, — розповіла нещодавно в столиці на прес-конференції експерт Інституту правових досліджень і стратегій Айгуль Муканова. — Крім того, на звернення представників захисту А. Темченка, Європейський суд з прав людини 17 березня виніс рішення у вигляді вказівок про надання йому належної медичної допомоги в спеціалізованому закладі. Однак кваліфікованої допомоги колишній ректор так і не отримав. Це призвело до погіршення його самопочуття та госпіталізації у реанімацію місцевої лікарні. Він перебував там з 19 по 26 березня. Потім його повернули до СІЗО.

За словами А. Муканової, весь цей час ректора продовжують возити на судові засідання. Однак нещодавно на одному з них чоловікові двічі викликали бригаду швидкої меддопомоги. «Фактично рішення Європейського суду стосовно А. Темченка на сьогодні не виконано. Йому не надано необхідної кваліфікованої медичної допомоги. Нині він просто приречений на смерть. Адже госпіталізація була лише тимчасовою — для обстеження», — наголосила вона.

Євгена Левченка — тяжкохворого арештанта з діагнозом «туберкульоз» утримують у Маріупольському СІЗО ще з серпня 2009 року. За словами його адвоката Олега Веремієнка, чоловіка піддають дуже тяжким тортурам упродовж останніх шести місяців — його позбавляють медичної допомоги.

— У Євгена вже більш як півтора року (із середини жовтня 2009 року) — активна форма туберкульозу. Він потребує протитуберкульозних препаратів, що їх у СІЗО навіть заносити не можна, — каже О. Веремієнко. — При цьому їхня вартість становить від 200 гривень на добу. Приймати їх необхідно щодня. Донецький обласний тубдиспансер не проти надати безкоштовне необхідне лікування, але лише за тієї умови, що Є. Левченко буде переведений із СІЗО й надалі утримуватиметься у стаціонарі цього лікувального закладу (тубдиспансеру). А привозити медичні препарати, що перебувають на балансі тубдиспансеру, до СІЗО немає ніякої можливості. Бюджетний кодекс забороняє. Нині чоловік залишається без лікування, втрачаючи залишки свого й без того слабкого здоров’я.

Киянин Сергій Карпеленко теж є жертвою правоохоронців. Після перебування у міліції він став інвалідом. Його жорстоко побили, коли допитували у зв’язку з підозрою у крадіжці мобільного телефону. Пізніше, чекаючи суду в слідчому ізоляторі, Сергій не мав змоги лікуватися, більше того — захворів на пневмонію. Принаймні про це стверджує його мати Зоя Карпеленко.

«Мого сина били до розриву селезінки і гематом по всьому тілу, щоб він зізнався у тому, чого не робив, — каже вона. — Нині Сергій у слідчому ізоляторі. Ніхто його там не лікує».

На жаль, такі випадки в країні не поодинокі. Айгуль Муканова вважає порушення права на лікування глобальною проблемою української системи виконання покарань: «Причина в тому, що ця система є закритою, до людей не мають доступу родичі, правозахисники та громадські організації. Це робиться через те, що система покарань із радянських часів майже не змінилася, і так легше приховувати беззаконня, яке панує у цій сфері».

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова взяла участь в оперативній нараді Генеральної прокуратури України, на якій йшлося про стан дотримання прав ув’язнених у слідчих ізоляторах. Зокрема, омбудсман говорила про неналежне медично-санітарне забезпечення Лук’янівського СІЗО, а також випадки нелюдського ставлення правоохоронців до заарештованих, яким необхідна невідкладна допомога в умовах спеціалізованих медичних закладів. Також Н. Карпачова нагадала про справу ув’язненого журналіста Володимира Бондаля. Чоловік майже 20 місяців безрезультатно намагався отримати від слідчого дозвіл на доправлення його до онкологічної лікарні для видалення злоякісної пухлини. Тільки після звернення омбудсмана до Генерального прокурора України журналіста було прооперовано, що врятувало йому життя. Другий рік поспіль у Лук’янівському СІЗО онкохвора жінка-в’язень очікує дозволу слідчого прокуратури міста Києва на проведення операції. У тяжко хворого 39-річного Мамуки Самушії ще у вересні 2010 року лікарі Київського слідчого ізолятору виявили кісту підшлункової залози з підозрою на онкологічне захворювання. Однак він і донині не отримав дозволу судді Шевченківського районного суду міста Києва на лікування.

Ніна Карпачова закликала всіх присутніх об’єднати зусилля для припинення зловживання правом на арешт та вжиття дійових заходів стосовно покращення умов тримання ув’язнених. На переконання Уповноваженого з прав людини, лише кардинальне зменшення кількості ув’язнених зніме проблему перевантаженості СІЗО. Адже через зловживання правоохоронцями та суддями правом на арешт та тривалий судовий розгляд справ наразі в Київському слідчому ізоляторі на 2850 обладнаних спальних місцях утримується 3950 ув’язнених. Від такої переповненості 1000 ув’язнених, а серед них жінки, іноземні громадяни, змушені спати по черзі.

Тим часом деякі хворі через відсутність належного лікування в слідчих ізоляторах помирають. Типовим прикладом є смерть у Київському СІЗО Тамаза Кардаві. «Голос України» від 15.05.2010 року розповідав про цей жахливий випадок.

Київ. Лук’янівський слідчий ізолятор.