Рано чи пізно в житті настає пора, коли починаєш усвідомлювати, що ти не встигаєш іти в ногу із швидкоплинним часом, що висуває нові вимоги і виклики і, як висновок — ти повинен піти, поступившись місцем молодим.
Утім, на заслуженому відпочинку я пробув лише кілька днів. Причина банальна: не хочуть їхати в забуті Богом і владою села молоді педагоги.
Нашому закладу допомагають лауреат Нобелівської премії з фізики Жорес Алфьоров, що подарував комп’ютерний клас, американські сектанти і наші вчителі, скидаючись із мізерної зарплати на найнеобхідніше, іноді — орендарі.
А держава замість підтримки закладів розпочала процес оптимізації. Слово, від якого стає моторошно на душі.
Дамокловим мечем над школою висить перспектива закриття. Школа за 140 років існування пережила війни, революції, голодомори і вистояла. Нині розчерком пера когось із чиновників школа закінчить своє існування?
У педколективі панує атмосфера розгубленості й невизначеності. З одного боку, нас запевняють, що все це тільки на благо, що все робитиметься за згодою громади. Наводять приклад далекої Америки з її освітніми округами. При цьому забувають вказати, що там ніколи не було сіл. З другого, в масову свідомість нав’язують думку про неповноцінність знань, які дають сільські школи, їх «нерентабельність» у розрахунку витрат державних коштів на одного учня. Це ж треба так говорити про духовну сферу, яка не вимірюється в грошах!
У такий спосіб формується громадська думка. Легковірні ж знайдуться і скажуть «одобрямс». Це стане початком кінця села.
Станіслав ДВІРНЯК,відмінник освіти України,учитель із 36-річним стажем Комарівського НВК.
Корсунь-Шевченківський район
Черкаської області.
