...Можна посперечатися: хто насправді Станіслав Аржевітін — киянин чи колочавець? І не лише через те, що, мешкаючи в столиці, народний депутат часто відвідує закарпатську глибинку, де народився й виріс. Останніми роками в селі над Тереблею народний обранець відзначився низкою справді корисних справ, яскраво демонструючи, що малу батьківщину не забуває. Можна сказати і так: Колочава — це й своєрідна духовна офшорна зона народного депутата-банкіра, яку тільки треба вітати і двома руками за неї голосувати. Вкладаючи власні кошти в різні об’єкти, які тут раз за разом з’являються, він ними прикрашає й оновлює осідок у долонях гір, а головне — дає знати про нього всій Україні!..

Колочава справді здобуває статус культурного й туристичного осередку краю бодай тому, що за ініціативи Станіслава Аржевітіна на опришківській землі створено десять музеїв, один з яких — «Старе село» — визнано найкращим у нашій країні серед приватних закладів. Водночас відреставровано старі та встановлено двадцять нових пам’ятників. І ще промовиста цифра: у цьому населеному пункті маємо півсотні пам’яток! Таким духовним багатством не те що райцентр, а навіть не кожне місто обласного підпорядкування може похвалитися.

З приводу розвою восьмитисячного села, де дотепер народжуються легенди, місцеві мешканці останнім часом серйозно і з гордістю подейкують, що Колочава на Верховині хоч і не перша, зате й не друга. «Манію» на пам’ятники Аржевітін підтвердив свіжою знаковою подією: під час нинішнього травневого святкування Дня села відбулося врочисте відкриття унікальної споруди на честь тутешніх заробітчан. Горяни вже встигли скульптуру із сумною композицію наректи народною, заявляючи, що вона стосується долі буквально кожної родини.

...Багатолюдною Колочава, як і інші гірські села, буває хіба що на Різдвяні або Великодні свята. А в інший час вона ледь не напівпорожніє. Увесь працездатний люд традиційно виїжджає в далекі краї заробити собі й родині. Так тут, на жаль, повелося споконвік. Так триває і тепер. Під боком роботи немає. Колись на радість горянам відкрили потужний завод технологічного обладнання. Нині на його дверях висить замок, стіни руйнуються, падають. Старий дід Ситар із сумом каже, що благом був і колгосп, який безслідно щез. 50-річний лісник нацпарку Василь Макар теж наїздився з дружиною Оксаною по Чехії та Словаччині. Він додає: «Я тут кожну хату знаю, але не можу пригадати хоча б одну, з якої не вирушали б на заробітки...».

Їдуть хто куди. Після розпаду СРСР, коли відкрилися кордони, трудові шляхи-дороги колочавців, котрі годні працювати до сьомого поту, які не цураються найбруднішої роботи, хоча кваліфіковано знаються і на багатьох престижних спеціальностях, пролягли майже по всьому білому світу. Після Росії популярними робочими пристанищами для них стали Іспанія, Португалія, Італія, США... Мотив масової міграції зрозумілий: треба передусім прогодувати сім’ю, збудувати дім і поставити на ноги дітей. Де-де, а тут, що не житло, то писанка.

Але якою дорогою ціною дається добробут — достеменно знає сам заробітчанин... Кожного тяжкі поневіряння випробовують по чужинах!.. Як правило, не одного і не двох верховинців жорстоко обдурили роботодавці під час розрахунків. А умови праці жалюгідні, помешкання ніякі, харчування абияке, внаслідок чого люди калічать здоров’я. Зазнати важких травм і хвороб, кажуть, — це ще півбіди, бо часто-густо стається й непоправне. З подорожі по хліб заробітчанин нерідко повертається у труні. Причини смерті різні: одного вбило дерево, іншого зарізали або сам втопився...

Особливо багато трагічних страждань терпить Колочава. Практично з року в рік жахливе лихо сколихує надривним вдовиним плачем село. Отож на плиті біля пам’ятника викарбовано аж 79 прізвищ загиблих. Виходить, що трудовий фронт обірвав більше життів у Колочаві, ніж Друга світова війна. За словами укладачів цього чорного списку, у ньому не значиться ще ціла низка прізвищ загиблих. Річ у тім, що деякі родини не забажали їх вносити, щоб знову не ятрити душевний біль, котрий із плином часу поволі загоюється. По очах, в яких виразно затаївся смуток, серед величезного натовпу людей на відкритті монумента легко було розпізнати тих, хто втратив близьких.

Про нещастя, яке 16 років тому несподівано підчатувало її багатодітну сім’ю, погодилася розповісти 65-річна Олена Косяк. Її юний син Іван, справивши хрестини дочки, вже через три тижні сам подався в Курську область на будівельні роботи. Планував звести дім. Але не судилося доїхати навіть до місця. Через кілька днів із Сумщини невідомі зателефонували, що його знайдено мертвим на автовокзалі. Адресу довідалися з паспорта — єдиного документа, який залишився з речей... Хто підло відібрав життя сина — досі не відає ні ненька, ні родина. Втішає Олену Юріївну тільки те, що інші семеро дітей, які теж перебиваються заробітками, слава Богу, живі.

А ось Василю Секерешу на початку мандрівок щастило. Батько двох дітей зумів облаштуватися власним житлом, яке спорудив завдяки заробітчанським мозолям. Та, на жаль, коли вже можна було полегшено зітхнути, раптова смерть навічно його, 31-річного, розлучила із земним буттям на заробітках із бригадою земляків у Новосибірській області. Сестра покійного Анна Шимоня каже, що їх повідомили, ніби брат утопився, але рідня іншої думки — зі своєї волі він із життя не пішов би, як легковажно можна списати у далекій чужій стороні. Щоб поставити на ноги дітей-напівсиріт, дружині Олені відтак довелося заступити чоловіка на заробітчанській стежині — їздить вирощувати буряки в інші області.

Шокуючий факт із цього приводу навела і місцевий педагог Наталія Тумарець: в її класі одного разу налічувалося майже половина учнів, позбавлених батьківського піклування: «Всі як один загинули на заробітках».

Микола Андрусь, Сергій Андрусь, Степан Андрусь... Цими прізвищами розпочинається довгий реєстр загиблих, що відлитий на плиті. До нього внесено і Марію Буркало. Жінки теж помирають на чужині. Останнім у списку числиться Михайло Ясінко. Він прожив всього-на-всього 21 рік. Помер місяць тому в Росії. Лише добу перебував на заробітках. Раптовий інфаркт перекреслив його надії.

Колочавці вдячні Станіславу Аржевітіну за виявлену увагу до їхньої заробітчанської долі, яку символічно відображає пам’ятник у центрі села. Як і ще одному вихідцю з Колочави — скульптору Петру Штаєру, котрий зі Львова відгукнувся, щоб стати партнером ідеї народного обранця, себто талановито виготовити з тонованого бетону заробітчанську родину. Люди просили Станіслава Михайловича з трибуни парламенту забити в набат про проблему безробіття, яка боляче коткує молоду незалежну державу. Справедливо закликають — уже час своїми силами розбудовувати рідну Україну.

Між іншим, за радянських часів у цьому великому селі над Тереблею пам’ятники можна було полічити на пальцях однієї руки. Один із них — бюст Леніна, що стояв у скверику, — кілька років тому знято. Нині «вождь світового пролетаріату» евакуйований до тутешнього музею «Радянська школа» і затаївся там у кутку...

Василь НИТКА, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.

Пам’ятник заробітчанину, зведений у гірській Колочаві коштом народного депутата Станіслава Аржевітіна.

Тільки злагода робить сильним народ. Біля пам'ятника Примирення воїнів Другої світової війни у Колочаві.

Тепер паровоз на гірській вузькоколійці катає туристів.