У Семенівці люди інші

Сумне майбутнє змусило семенівців добряче замислитися над питанням: «Що робити?» І слушно згадалася притча про жабу, яка збила масло. Так у селі з’явилося кілька громадських організацій, які об’єднали бізнес, владу, пайовиків, одне слово, всю сільську громаду на вирішення спільних проблем. Тепер сюди приїжджають гості, делегації, дивуються, заздрять. Обласна депутатська комісія рекомендує впроваджувати семенівський досвід в інших районах, сільських і селищних радах.

Семенівка — село гарне, класичне, на березі Південного Бугу із чудовим храмом на пагорбі, куди ведуть усі місцеві дороги. Привітність тутешніх жителів вражає: незнайомі жінки кивають на знак вітання, дітлахи кричать; «Доброго дня!» Тут так заведено.

На дерев’яних коробах сільських колодязів, з яких століттями пили воду, тепер попередження: тільки для технічних потреб. Семенівський водопровід значиться в довгобудах, тому вода гарантованої якості тут дуже цінний продукт — її беруть тільки в одному степовому колодязі та в Олексіївці — це село звідси на значній відстані.

Біля магазина поцікавилися у бабусь: «Як проводить вільний час тутешня молодь?» У відповідь зазвичай скарги, а тут як грім серед ясного неба: «Так у нас же Будинок культури є! Там і співають, і танцюють, і спектаклі розучують у народному театрі. А хіба ви не бачили наших спектаклів?»

Більша частина життя подружжя Наталі й Михайла Давиденків проходить у Будинку культури, хіба що на ніч приходять додому. Наталя ось уже двадцять років очолює художній колектив, а Михайло, випускник Миколаївської філії Інституту культури, тут і керує, і в спектаклях грає, і за фінансове забезпечення відповідає. А ще очолює благодійну організацію «Семенівський добробут» і випускає сільську газету.

Семенівка, як нам розповіли, село з давніми театральними традиціями. Майже шістдесят років тому тут було три бригадні клуби, де ставилися п’єси українських класиків. На тутешній культурній базі в шістдесяті роки навіть проходив обласний фестиваль, і селяни дотепер із захватом згадують феєрверки — такого дива вони у своєму житті не бачили. А потім людей як підмінили: навіть у хор записувалися з примусу й не безкоштовно.

— Зараз у наш Будинок культури ходять і п’ятирічні, і п’ятдесятилітні: хто співає, хто танцює. До нас приходить більш як вісімдесят школярів. «Знаєте, у чому біда більшості районних Будинків культури? — запитує мене Михайло Давиденко й сам же відповідає: «У тому, що для них кінцева мета — проведення заходу. А для нас — щоденна змістовна робота з людьми. І наш підхід вірніший. Змістовне проведення дозвілля — захід витратний. Народному театру, приміром, потрібні костюми, декорації, грим. Звідки брати кошти?»

— Уже тринадцятий рік при БК працює громадська організація «Фонд підтримки театру», — ділиться секретом директор. — Ми активно співробітничаємо з місцевими агропромисловими підприємствами й одержуємо від них фінансову підтримку на розвиток культури. Бачачи результативність роботи, спонсори охоче підтримують нас. Та й самі ми заробляємо гроші, всі заходи в нас платні. Вхід — три гривні.

Як уберегти рідне село від розрухи, семенівській громаді підказала селянська інтуїція. Дивлячись, як ледь зводить кінці з кінцями безгрошова місцева влада, люди вирішили їй допомагати. Так вісім років тому з’явилася громадська скарбничка під назвою «Семенівський добробут», що стала для органу місцевого самоврядування паличкою-виручалочкою у підтримці соціальної сфери. Навколо благодійної організації об’єдналося 1200 пайовиків, великі й малі підприємства, розташовані на території сільради.

А потім організація наказала довго жити. Чвари пішли через сумніви з приводу того, куди йдуть гроші (хоча звіти публікувалися в газеті) і нарікання: «А навіщо благодійна допомога, якщо є податки, а навіщо допомагати школі або дитсадку, якщо мої діти дорослі?» Підклало дров до багаття і те, що попередній сільський голова не міг знайти спільної мови з керівниками господарств. 

Реанімувалася благодійна організація через три роки за нового сільського голови — 37-річної Ірини Герасименко (на знімку). Авторитетний лідер із принциповим і твердим характером Ірина Герасименко зуміла налагодити конструктивні відносини із сільською громадою і залучити в орбіту суспільних інтересів жителів з активною громадянською позицією. А такими виявилися майже всі. Треба визнати: Ірину Дем’янівну в селі люблять, поважають і вважають великою розумницею. 

— Одразу після виборів ми уклали угоду соціального партнерства з місцевими керівниками й підприємствами, — розповідає вона. — На новому етапі співробітництва принцип формування казни трохи змінився. Благодійна допомога приймається і в грошовому еквіваленті, залежно від кількості землі, й у вигляді послуг — доставки питної води, вивезення сміття, транспортних перевезень, будівельних і зварювальних робіт, прибирання території тощо. І хоча учасники угоди несуть лише моральну відповідальність, ще не було випадку, щоб хтось відмовився внести свою частку в спільну справу. На цей рік підписано угоду більш як на 100 тисяч гривень.

Розповідаючи про місцевий бюджет, Ірина Дем’янівна мимоволі зітхає: «Виживаємо тільки за рахунок нових варіантів роботи, на виконання місцевих програм у сільській скарбниці грошей немає. Основне джерело надходжень у сільраду — податок на прибуток, але зі 100 тисяч гривень нам залишається тільки 25 відсотків. У нинішньому році в сільради забрали ринковий збір, скасували надходження до місцевого бюджету податків із власників транспортних засобів. Нехай це й «копійки», але в рік набігало 20 тисяч гривень.

Олександра Чебана в Семенівці люблять і величають шанобливо Сан Саничем. Майже чверть століття він керує трудовим колективом. Депутат обласної ради (від Партії регіонів), заслужений працівник сільського господарства, народний депутат Верховної Ради першого скликання, до реорганізації АПК очолював потужний тутешній колгосп імені Леніна. Коли землю розділили, більша частина селян довірили йому свої паї, і ЗАТ «Оберіг» нині обробляє понад шість тисяч гектарів землі. Не випадково середня врожайність зернових у господарстві Чебана перевищила 45 центнерів з гектара — майже вдвічі вище за середньобласний показник. З розумним керівником і працьовитими людьми (у ЗАТ «Оберіг» працює більш як 200 осіб), можна гори звернути. Частка фонду зарплати у валовому прибутку тут відповідає європейським стандартам. Прикметно, що господарство, як і в старі добрі часи, доплачує людям «за стажність», видає безплатно кожному по тонні вугілля та 100 кілограмів картоплі. За символічну плату працівників ситно, смачно і якісно годують, у міру можливості оздоровлюють у санаторно-курортних установах.

Але чи почуває себе хазяїном на орендованій землі Олександр Чебан? На запитання: «Хто в землі господар?» відповідає коротко: «Вже точно не орендар, вона — власність пайовиків». Але важливо не це, упевнений він, а ефективність використання землі й те, що її якість не повинна погіршуватися. І хоча Чебан проти продажу землі, вважаючи прийнятливішим варіантом довгострокову оренду, він розуміє — зупинити ринок неможливо.

 

Миколаївська область.