Нещодавно редакційна пошта принесла лист зі знімками художніх робіт. З’ясувалося, що їх автором є людина непростої долі — ветеран та інвалід Великої Вітчизняної війни з міста Славута Хмельницької області Володимир Ковба (на знімку).

 

 

З початку війни, коли В. Ковбі було лише 16 років, він збирав, переховував та передавав партизанам покинуту відступаючими військами зброю. Тоді й підстерегла його перша небезпека — внаслідок вибуху Володимира Назаровича було тяжко поранено і він втратив око та кисть руки. Але, трохи залікувавши рани, став партизанським розвідником. «До нашої хати, що стояла в лісі, навідувалися партизани, бо мій батько-лісник тримав з ними зв’язок. А я ходив до міста у розвідку», — згадує В. Ковба. У тому-таки 1941-му поліцай, запідозривши його у зв’язках з партизанами, відвів до комендатури, та через чотири дні йому поталанило втекти з-під арешту. «При німецькій комендатурі, що знаходилась у Славуті, вже з першого дня мене примусили тяжко працювати, а на четвертий — мені вдалося втекти під час заготівлі дров», — розповідає він. Вдруге за аналогічною підозрою його було заарештовано влітку 1943 року. «Я потрапив до тюремної камери. В кімнаті три на п’ять метрів нас тіснилося до десяти чоловік, раз на день годували необдертим вареним ячменем, від чого постійно болів живіт, а тим, хто відмовлявся їсти, німці погрожували розстрілом», — пише він. А ще були постійні допити та побої. Запитували про зв’язок з партизанами, де отримав поранення, де взяв зброю, де її заховав. Юнак мовчав і, зрештою, за місяць його таки відпустили.

Доля випробовувала Ковбу і після визволення. «Батько загинув на фронті, але нашу сім’ю кривдили, моє поранення висміювали колишні поліцаї та їхні родичі. Невдовзі родину вигнали з лісгоспівської хати, відібрали город», — ділиться пережитим В. Ковба, зазначаючи, що поки не отримав «партизанської довідки», був зовсім беззахисний. Наприклад, у 1946 році він склав іспити у восьмий клас Київської художньої школи імені Тараса Шевченка, та, не отримавши місця в гуртожитку і не маючи грошей, на даху поїзда повернувся додому. Однак світ таки не без добрих людей, тож невдовзі В. Ковбу, незважаючи на інвалідність, взяли на роботу до художнього цеху Славутського фаянсового заводу. Розмальовував вази, глечики. Згодом, уже працюючи художником на заводі залізобетонних конструкцій, паралельно здобув середню освіту та заочно закінчив Львівський поліграфічний інститут.

З того часу з-під пензля Володимира Назаровича з’явилося чимало полотен, у котрих він передає людям красу рідного краю та його людей. Часом пам’ять повертає його у роки війни, тож події тих літ він також намагається зафіксувати та зберегти для нащадків. Ось цю «Страту Михайлова» (на знімку зверху) — Ф. Михайлов був організатором підпільної боротьби проти німецьких окупантів на Хмельниччині, страчений німцями у 1942 році — В. Ковба подарував Славутському музею. «Щоб більше ніколи не було жодних воєн у нашому краї», — каже він. Нехай буде мир і спокій — як на його роботі «Пасовиська» (на знімку знизу).