Хмельничани відчули себе українцями і прагнуть до Європи

Уже кілька тижнів поспіль по місцевому радіо настирливо звучить оголошення: «Діти запрошуються в школу з російською мовою навчання». Жодним чином не політизуючи мовне питання, не можна не зауважити, що це своєрідна відповідь тим, хто надто переймається утисками російської. Навпаки, школа припрошує охочих, ще й додатково зваблює тим, що паралельно поглиблено вивчатиметься німецька мова. Та, з’ясувалося, проблема тепер зовсім інша: навчання російською є, кошти на це щедро виділені з міського бюджету, а от охочих здобувати там знання майже немає.

В одній із міських шкіл, у якій за радянських часів навчання велося лише російською, дотепер залишились тільки дев’ятий та одинадцятий класи, в яких разом назбирається два десятки учнів. Та й у тій, що рекламує свою освітню програму, загалом набирається 33 учні. Довелось навіть об’єднати шестеро першокласників із одним другокласником, а деякі класи взагалі пропустити. При цьому про скорочення чи закриття не йдеться, навпаки — навчання цих кількох десятків дітей обходиться міській казні майже в мільйон гривень на рік.

Уявити собі таку картину на початку незалежності було неможливо. Хоча на той час українці становили понад 82 відсотки міського населення, а росіяни — лише 13, проте навчатись українською було непрестижно й неперспективно. І цифри красномовно це засвідчують: у дитячих садках понад п’ятнадцять тисяч маленьких хмельничан розмовляли російською і лише вп’ятеро менше — українською. Та і з трьох десятків шкіл менше третини були українськими, причому були дві такі, де в навчальних програмах про українську мову та літературу навіть не згадувалося.

Змінити цю статистику докорінно в перші роки незалежності було непросто, адже треба було переламати свідомість батьків, котрі в переважній більшості свого часу самі пройшли через російські класи й школи, та і вчителів, для яких російська була хоча й не рідною, зате «хлібною», тобто такою, що давала заробіток і кар’єрне зростання, мовою. Але хто сьогодні шкодує про те, що вчинено було саме так? Півсотні російськомовних учнів на чвертьмільйонне місто — хіба не красномовна відповідь на це запитання?

Загалом мовна проблема не була та й нині не є найболючішою для області. Але хіба те, що подоляни перестали цуратись української, заговорили нехай часом суржиком, нехай із помилками і русизмами, але все-таки рідною мовою, стало першим і дуже важливим кроком на шляху національного самоусвідомлення?

Тавро Хмельницького як міста базарників досі залишається чи не основною визначальною характеристикою краю. На жаль, забуті колишні торгові марки, давно не існує промислових підприємств, котрі складали основу економіки області, немає чим по-справжньому похвалитись на світових ринках, зате базари, попри всі економічні кризи та податкові страхи, міцно чіпляються за життя.

На початку 1990-х, коли десятки тисяч людей раптом опинилось без роботи й будь-якого майбутнього, «човники» з «кравчучками» через плече рушили спочатку до Польщі, потім до країн Східної Європи, за ними — до Туреччини... Спробувати свого базарного щастя тоді намагались мешканці практично всіх регіонів країни, але саме тодішній хмельницькій міській владі вистачило мудрості та далекоглядності, аби зрозуміти, що за класикою економічного жанру будь-який підйом починається з торгівлі.

Двадцять років тому, коли збивались перші дерев’яні прилавки на ринку, а єдиний у місті стадіон був відданий на поталу польським туристам, котрі торгували там своїм крамом просто з автобусів, усе це нагадувало більше дикі стосунки тубільців із заїжджими купцями, ніж реальні паростки нової економіки. Рік, два, від сили — п’ять, більше часу на життя ніхто й не відводив тим «первісним» базарам. А виявилося, що вже два десятиліття саме вони тримають економіку краю.

Наскільки міцна ця підпора, і тепер точно не може сказати ніхто.

Жодне виробництво не похвалиться такими масштабами, як базари. На загальній площі більш як у 83 гектари в області розміщено 39 тисяч(!) торгових місць. Це ті, що в павільйонах, у кіосках, палатках, лотках, і де кожне робоче місце зайняте. А є ж іще невеличкі базарчики, що виникають стихійно, куди також стікається люд зі своїм товаром. А ще продавцю може допомагати хтось із родини, є наймані, підсобні робітники. Словом, базар дає роботу й заробіток десяткам тисяч людей.

Мало того, сучасний ринок — це ціле підприємство із супутніми інфраструктурами: магазинами, закладами харчування, автостоянками, готелями. На початку року таких було зареєстровано понад півтисячі. Але й це ще не все. Як і вчить економічна наука, торгівля поступово, дуже повільно й обережно, але все-таки починає давати життя виробництву.

Хоч би як парадоксально це звучало, але саме базарний прилавок відкрив для хмельничан можливості світової економіки. Якщо перше покоління «човників» обмежувалось в основному бартерними операціями, міняючи на закордонних ринках свої товари на тамтешній одяг та взуття, то вже наступне значно розширило асортимент, запропонувавши українському споживачеві всю палітру імпортного промислового товару. Але й на цьому торгівці не зупинились. Хто встиг сколотити свої невеликі капітали, швидко зрозумів, що куди вигідніше вкласти їх в устаткування, ніж у товар. А тому під маркою турецьких і польських на хмельницьких базарах уже за кілька років почали продавати місцеві вироби. Причому все — від шкарпеток до шкірянок, від носовичків до постільної білизни, від гумових тапочок до модельного взуття.

Зародження свого, домашнього, виробництва можна було б тільки вітати. Те, що не вдалось зробити масштабним державним і галузевим програмам, виявилось під силу простому базарнику, який організував невеличкі швейні та інші цехи. Причому зробив це, покладаючись лише на власні сили, гроші, робочі руки. Та одна біда: левова частка цього виробництва виявилась підпільною, а сил легалізувати його вистачило далеко не кожному підприємцю. Чому? Швидше за все, через те, що такої ж мудрості, яку виявили місцеві керівники, впроваджуючи мовну політику чи розвиток ринків, не вистачило керівникам державного масштабу.

Хоч би скільки велося розмов про державну підтримку саме малого бізнесу, мало хто з підприємців зміг насправді відчути її на собі. Навпаки, запропоновані останнім часом реформи знову змусили його якщо не піти в нелегали, то принаймні затихнути, сховатися від очей державних чиновників подалі. А в результаті похвалитися вагомими досягненнями в економіці дуже складно.

Колишні промислові підприємства машинобудівного та військового комплексів, чий крах прийшовся саме на роки становлення незалежності, так і не змогли відновитись. Услід за ними почала здавати свої позиції переробна та харчова промисловість. Якщо ще десяток років тому хмельницькі кондитерська чи макаронна фабрики могли конкурувати з кращими представниками цієї галузі на вітчизняному ринку, то тепер одна практично припинила свою діяльність, а популярність іншої помітно зменшилась.

Було б неправдою сказати, що за два десятиліття на теренах краю так і не вдалось створити нового, по-справжньому сучасного виробництва. Якщо таке запускається в будь-якому райцентрі, це стає справжньою подією. Але, на жаль, кількість нових робочих місць не йде в жодне порівняння із колишньою.

Минулого року підприємствами області реалізовано промислової продукції майже на десять мільярдів гривень. Цифра солідна. Але варто поглянути на її складові, як оптимістичні настрої гаснуть. У структурі реалізації найбільша частка — майже третина — припадала на виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів. Ще третина — на виробництво та розподілення електроенергії, газу та води. І це означає, що навіть найпростіших побутових дрібничок — від голки до прищіпки — так і не зуміли зробити своїми руками, у своїх цехах. Давно немає портативних телевізорів «Електроніка», котрі свого часу замовляли не тільки з усіх куточків України, а й везли на продаж за кордон хмельницькі «човники». Забуті термопластавтомати, які сотнями розходились на інші виробництва. Навіть не береться за якісь революційні розробки в галузі вітчизняного сільськогосподарського машинобудуванні колишній завод тракторних агрегатів. Не шиє область взуття, не тче покривала і пледи, не кроїть одяг, не плете трикотаж... Усі ці виробництва, які існували на теренах краю десятки радянських років, зникли. І як тут не згадати все того ж базарника, котрий тільки й мріє про те, щоб вкласти зароблені кошти нехай у невеличке, але власне виробництво. І не «тіньове», а прозоре й легальне. Щоб собі на користь і покупцеві в радість. Щоб не везти з-за кордону, а робити в себе вдома, даючи роботу й зарплату своїм родичам та сусідам.

Хто знає, з часом крихітні цехи могли б вирости в потужні виробництва. Але поки що все це лише у мріях і планах.

Свого часу радянська економіка чітко визначила для Хмельниччини її місце — аграрний край. Тож область, вмиваючись потом і зціпивши зуби від болю у хребті, сапала і сапала свої бурякові рядочки, вставала о третій ночі на перше доїння, впрягалась у лямку і перла важкого селянського воза.

Хоч як це прикро, але від тих старань тепер мало що залишилось. Від колишніх колгоспів-мільйонерів, яких у кожному районі було по кілька, тепер і десятка на всю область не набереться. Нині — це справжня дивовижа, коли хтось веде комплексне хазяйство, та ще й дбає про соціальну інфраструктуру рідного села. На орендованих полях дедалі впевненіше господарюють потужні аграрні компанії, кожна з яких обробляє десятки тисяч гектарів. При цьому облогуючих земель, котрі ще років п’ять тому заростали диким лісом, практично не зустрінеш. Та й сапка на буряковому полі — це вже теж із розряду музейних раритетів. Нова потужна техніка і сучасні технології зробили свою справу. Чи не вперше за минулі два десятиліття в області заговорили про те, що за обсягами виробництва сільськогосподарської продукції вдалось вийти на рівень кращих радянських показників.

Що й казати, потужний аграрний бізнес навчився «вирощувати» непогані прибутки на подільській землі. Для себе. Але подільське село так і не стало заможнішим, сучаснішим, зручнішим для життя. Та й сільський люд не розбагатів, не став працювати легше і жити спокійніше. Навпаки, роботи на своїх паях і латках городів додалось, а заробітки не збільшилися. Безробіття і безперспективність стали чи не найголовнішими ознаками села, котре тепер чітко розділене на виробничу зону, де господарюють орендарі, й соціальну, де виживають власники землі.

Нині область уже не замовчує сором’язливо свою приставку аграрна. Навпаки, стає дедалі очевиднішим, що саме ця галузь може стати головним її козирем. Але своїх сил, насамперед фінансових та технічних, малувато, щоб запустити неповороткий аграрний механізм у дію. Тому й кинулись шукати інвесторів, виробничих партнерів, просто покупців, готових брати продукти наших полів та ферм. Дивись, і справді двері відкриють тому, хто стукає.

 

Хмельницький.