Цукор на крові

— Наш завод — єдиний в області, де є лінія з переробки цукру-сирцю, — каже колишній головний інженер підприємства Григорій Северин. — Саме зараз у державу завезли цукор з тростини і ще будуть везти. Чому влада не проведе переговори з тими, хто купив завод, щоб запустити підприємство і почати переробляти цукор? Нас тільки звинувачують, що продали акції. Не всі вони продані. Ми вже склали список людей, у яких вони на руках. Хіба влада не зацікавлена, щоб завод працював? Це ж не тільки робочі місця, а й податки в бюджет.

— Як саме ми продавали акції, нехай запитають колишнього директора заводу, нашого землячка, — приєднується до розмови один із робітників. — Він так ставив питання: не продаєш акції — звільняйся з роботи. Деяким людям пропонували здати акції на... зберігання. Гарно зберегли, нема що казати. А тепер усе каміння в наш город жбурляють, людей у всьому звинувачують, замість того, щоб втрутитися і знайти, як то кажуть, золоту середину.

Захисники заводу просять через газету нагадати керівникам їхнього Тульчинського району, щоб ті поцікавилися, як вдалося вирішити подібне питання у селі Моївка Чернівецького району. Там усе було так само, як зараз у Кирнасівці. Не рік, і не два люди не давали порізати цукроварню. Завод таки відновив роботу. Завдяки втручанню влади. Знайшли, як кажуть, ефективного власника. Запустили підприємство, від того всі виграли — і робітники, і власник, і влада.

— Ми готові працювати вдень і вночі, щоб у найкоротший час підготувати лінію до роботи, — каже Григорій Северин. — І спеціалісти, і робітники можуть у будь-який момент взятися за діло. Тільки б не порізали обладнання. Бо більше в селі ніде працювати. Про це говорили, і не раз, представнику власника. Він час від часу приїжджає сюди. Називає себе Ігор Миколайович. Ще раз нагадуємо, що наша пропозиція набагато ефективніша від того, що задумали власники.

На жаль, за словами робітників, у нинішніх власників інші наміри. Про них дізналися під час однієї з дискусій. Тоді хтось із гостей висловився так: «Мовляв, заплатіть мені — і забирайте свій завод. Але заплатіть так, щоб я заробив більше, ніж затратив на купівлю заводу».

— Він попросив тоді аж 30 мільйонів гривень! — уточнює Григорій Северин. — Ми остаточно переконалися, що завод наш має піти на металобрухт. Тому так захищаємося...

— Захисники цукрозаводу не відають, хто конкретно є власником підприємства, — каже сільський голова Василь Процишин. — Коли ми зустрічалися з представником у сільській раді, жодних документів той не пред’явив. Тільки зі слів знаємо, нібито обладнання викупила одна з київських фірм, а споруди — підприємство з Черкащини.

— Але ж ми працюємо від товариства «Сахара», — каже керівник охорони заводу Григорій Северин. — Воно нам зарплату платить. Гроші невеликі, 700 гривень на місяць, але мова не про це. Не розумію, як так могло статися, що «Сахара», нібито, вже продала завод, а людей не звільнила.

За словами співрозмовника, ТОВ «Сахара» утримує нині в Кирнасівці 29 людей. Найбільше з них — охоронників, є слюсар, електрик. Щоправда, Григорій Северин уточнив, що вже отримали листа від роботодавців, які попередили, що не потребують більше їхніх послуг.

На заводі є ще одна охорона — з добровольців. Тієї ночі, коли намагалися захопити підприємство, охороною керував Дмитро Савлук.

— Після дванадцятої ночі нас залишилося троє, — каже Дмитро Савлук. — Я і ще дві жінки. Ну, й охорона Григорія Северина. Біля нас постійно крутяться двоє маленьких песиків. Після третьої ночі, чую, вони зняли гавкіт. Поблизу прохідної — нікого. Тим часом собаки повели в бік тильної сторони. Там ще один вхід. Його закрили на замки з ланцюгами. «Гості» через нього прорвалися. Мали в руках величезні ножиці по металу, перекусили ланцюги. Ми й отямитися не встигли, як вони вже були біля центральної прохідної. Відчинили ворота, через них в’їхали два буси і п’ять легкових машин. Тоді ми вдарили на сполох. Було це вночі о 3-й годині 25 хвилин.

Три металеві рейки (одна на території заводу і дві в заводському селищі) спеціально встановили, щоб повідомляти людей на випадок біди.

— Я в той час був у тітки, вона живе біля заводу, ще не спав, дивився фільм, — каже 16-річний Владислав Блажков. — Чую за вікном шум. На заводі вдарили у дзвін. Одразу вискочив на вулицю, почав робити те саме — підбіг до рейки, що біля будинків, і зі всієї сили став лупити трубою. А тоді — на завод. Там уже таке робилося!

Хлопець каже, що спочатку приїжджих ніхто не чіпав, бо вони такі «качки», що страшно підступитися. Натовп кричав, щоб вийшли за ворота. Так було доти, доки один з них не штовхнув стару жінку і вона впала на землю та застогнала від болю. Тоді почалася бійка. Коли крикнули, що вбили Ратушного, то всі хотіли помститися за смерть діда. «Тут таке побоїще, не знаю, що мені робити», — кричав у телефонну трубку хтось із приїжджих.

Владислав добре запам’ятав свого кривдника. Той здоровань збив хлопця з ніг ударом під дих. З травмою живота потерпілого доставили в лікарню. «Моє щастя, що вдалося відхилитися, коли в мене кинули цеглиною, — каже Владислав. — Якби вцілили в голову...» Разом з ним у хірургічному відділенні районної лікарні — Любов Меланич, у травматології — Надія Озерова та Ганна Мазур. На лікарняних ліжках опинився і дехто з непроханих гостей.

— Вони привезли з собою 15 собак, — каже Дмитро Савлук. — Але коли ті побачили таку велику кількість людей, то, мабуть, самі злякалися. Бо скільки їх не травили на нас, а собаки не виконували команди. Замість того почали гризтися між собою.

— Як доставили собак? — На причепі автомобіля встановили вольєр...

Врешті-решт, приїжджих витіснили за ворота заводу. Живим «щитом» випихали.

Тамара Ратушна, дружина померлого під час бійки Віктора Ратушного, каже, що просила чоловіка не йти тієї ночі. Вже не молодий, 73 роки за плечима. «Але як міг не піти! Він на заводі робив із першого дня, — каже жінка. — Ми в 1968 році приїхали в Кирнасівку, до того чоловік працював на Юзефо-Миколаївському цукрозаводі в Козятинському районі. Під вікном сусід Коля пробіг, у нас вікно відчинене. Каже, що бандити з собаками захопили завод. Я теж пішла з чоловіком. Чи його вдарили, і від того ноги підкосилися... «Медсестра ще встигла зробити укол, але...»

Молодший син покійного Віталій каже: «В медичному висновку записано, що помер від серцевого нападу». Старший син не зміг попрощатися з батьком — Ігор далеко від дому, на заробітках в Іспанії.

Напередодні увечері дід Віктор розмовляв по телефону з онуком з Вінниці. У п’ятницю, 20 травня, внукові виповнилося десять років. Хлопчик дуже любив діда. «Все перепитував, чи той не обмане його і приїде поздоровити, — розповідає, втираючи сльози, Тамара Ратушна. — Дід запевняв, що приїде». Ратушного ховали на день народження онука.

Депутат Тульчинської районної ради з Кирнасівки Юрій Гетьман каже, що спілкувався з представниками обласної міліції. За його словами, ті стверджують, що більша частка вини в інциденті на... захисниках заводу. Мовляв, у власників є документи на завод, вони вправі розпоряджатися майном на власний розсуд. Незважаючи на це, обласне управління міліції виставило на заводській прохідній ще й свою охорону.

Тульчинський район

Вінницької області.