Одна в полі

У Любанівці було кілька сотень жителів. Одні з них виїхали, головним чином у Чехію, адже в селі більшість жителів мали чеський родовід. Інші, старші люди, повмирали. Позалишали напризволяще оселі, які з часом порозвалювалися, позаростали чагарниками. Глянеш нині з пагорба на долину, де колись вирувало життя, і бачиш: лишень комини стирчать із заростей.

Але списувати Любанівку в історичний архів зарано. Бо доки є у селі людський дух, доти воно не стерте з лиця землі. Загалом тримається Любанівка на одній мешканці уже десятий рік. Відтоді, коли Ніна Володимирівна поховала свого чоловіка, а перед ним — батька.

— Спочатку було дуже самотньо, — зізнається пенсіонерка. — Але вирішила, що нікуди звідси не поїду, хоча й маю помешкання у Рівному. Колись із чоловіком працювали на «Рівнеазоті», то й отримали житло. В Любанівку переїхали з чоловіком, щоб доглянути батьків. Кличе до себе й донька: мовляв, скільки ви, мамо, будете в цій глушині томитися... Але кожного разу я ловлю себе на думці, що покинути Любанівку — це все одно, що зрадити батьківщину. Ні, я так не можу...

У Любанівці нема ні електрики, ні телевізора, ні телефону. Лише радіо на батарейках, яке інколи ввечері слухає Ніна Володимирівна.

— Правда, коли в ньому починають про політику говорити, то відразу виключаю, щоб не псувати собі настрій. От не вірю я політикам, які обіцяють краще народові, — і все! Колись про Любанівку говорили: «Яке гарне село... Які гарні тут люди... Треба розвивати інфраструктуру...» — згадує єдина жителька села. — А що ж насправді? Забули про Любанівку. Забули і про Меморіал Слави, де поховані солдати, які загинули в 1944 році, визволяючи наш край від фашиста.

А ось Ніна Володимирівна про нього не забуває: упорядковує братські могили, насаджує тут квітів, навіть більше, ніж біля своєї хати... Саме неподалік обеліска і застали Ніну Хайчевську.

— У мене є три пси, чотири курки й чотири коти, — каже хуторянка. — Щоправда, останнім часом пси з курми ніби змовилися проти мене: тільки-но з’явиться від несучки яйце на сідалі, як чотириногі вже там, — сміється. — Зрештою, у нас ніхто їжею не обділений. Особисто маю хліб і до хліба. Доки є сил, обробляю город. На ньому — картопля, морква, капуста. Одне слово, весь споживчий кошик. Маю вдосталь полуниці, яблук, вишень, черешень, смородини. Так би мовити, вітамінів повний комплект. Під боком — ліс, тож і гриби в домі не переводяться. Іноді ходжу в магазин у сусіднє село, що за десять кілометрів звідси. Понакупляю там за пенсію усілякого продукту — часом навіть стільки, що донести важко. Отак і живу — від магазину до магазину, від світанку до смерканку у своєму затишному куточку.

Ніна Володимирівна згадує часи, коли в селі мешкало чимало людей, коли у сільському клубі збиралося їх стільки, що стільців не вистачало — з домівок приносили...

— Хоча й Любанівка нині убога, навіть уже неіснуюча, бо не числиться в сільраді як населений пункт, але навіть такою я не перестаю її любити. А заодно вірю, що з нею ми будемо разом ще довго-предовго, — каже Ніна Хайчевська.

Рівненська область.