Неопалима купина. Про неї в героїчному українському епосі говориться: «Чоловіка та трава без вогню палить, а сама й вогню палаючого не боїться». В часи боротьби проти татарського, турецького і польського поневолення символізувала незгасну жагу українців до волі та любов до рідної землі. Схожа на ясенове листя, яке виділяє ефірні легкозаймисті аромати, зустрічається серед реліктів Товтр і Медоборів. Занесена до Червоної книги.
Із досьє «Голосу України»
У видавництві «Синопсис» вийшла друком книжка «Примарний досвіток». Автор — Борис Йосипович Кириченко, інженер-гідротехнік, кандидат економічних наук і доктор філософії, член Національної спілки журналістів України є одним із найдосвідченіших державних службовців. Після закінчення інституту трудову діяльність почав майстром, з часом став виконробом та начальником будівельно-монтажного управління на Прикарпатті і Буковині. Потім за третину століття попрацював в апаратах ЦК Компартії України і ЦК КПРС, начальником главку зовнішньоекономічних зв’язків Мінсільгосппроду СРСР і Мінсільгосппроду України, радником Посольства СРСР в Чехословаччині, консультантом Президента України Л. Кучми, першим помічником Голови Верховної Ради О. Ткаченка, радником Голови Верховної Ради В. Литвина. Пишається тим, що йому випало аргументувати немало рішень державної ваги, які приймалися першими секретарями ЦК Компартії України П. Шелестом і В. Щербицьким, секретарями ЦК КПРС В. Никоновим і Є. Строєвим, союзними міністрами В. Мєсяцем і В. Черноівановим, довірливим товариським спілкуванням з Генеральним секретарем ЦК КПЧ М. Якешем.
Автор з відстані кількох десятиліть оглядає пройдений шлях, вплив ростових хвороб і успадкованих хронічних болячок, що стримують розвиток незалежної України. Вибудовує логічну низку об’єктивних і суб’єктивних причин труднощів, що спіткали нашу державу на етапі становлення, та пропонує, як їх краще долати. Про суть викладених в книжці думок охоче ділиться з вами, наші шановні читачі.
У кінці цьогорічного серпня очікується визначна національна подія — двадцятиріччя Української держави. Вперше за довгу історію українці без чужої опіки два мирні десятиліття дбали про власний добробут та міжнародний імідж. За усталеною традицією влада проінформує громадян про здобутки, нагородить активістів, викриє слабини і промахи, окреслить ближні рубежі та горизонти перспективи. Тільки вряд чи у нашому мозаїчному суспільстві ювілейні урочистості стануть омріяним всенародним святом. Адже переможні результати відзначатиме тонесенький прошарок розбагатілих, а збідніла людська маса з гіркотою оглядатиме наслідки змін.
Напевно знаю, що діагностувати і лікувати державний політико-економічний механізм — справа копітка. Український, — де не видно кінця-краю ні руйнуванню надбань соціалізму, ні шоковим реформам, — тим паче. Мені довелося допомагати Голові Верховної Ради України О. М. Ткаченку готувати доповідь на такі урочистості 1998 року, яка друкувалася в пресі. Нагадаю: доповідач з тривогою за майбутнє застерігав громадськість про зародження тенденцій, загрозливих для благополуччя суспільства: «Сьогодні доводиться відверто визнати, — наголошував він, — що ми не змогли як слід розпорядитися суверенітетом для піднесення нашої Батьківщини. Як наслідок — затяжний економічний спад призвів до відчутного погіршення життя переважної більшості людей... Бідність, обтяжена чорнобильським лихом, укорочує вік наших співвітчизників. За минулі п’ять років кількість населення України зменшилась на 1,8 мільйона. Це серйозна загроза державній безпеці. Ми зобов’язані зробити все, щоб нашим онукам і правнукам не довелося шукати відповідь на запитання «Бути чи не бути?»
Олександр Миколайович ініціативно організував підготовку «Національної програми відродження України», здійсненню якої завадив оксамитовий переворот у Верховній Раді. На превеликий жаль, негативні тенденції продовжували поглиблюватися. Найгірші прогнози справджувалися. В Україні за двадцять років на дві третини зменшився валовий національний продукт, ліквідовано потужну базу індустрії і сільського господарства, згорнуто промислове і цивільне будівництво. Значна частина фінансових накопичень приватизована, переведена в офшорні зони, розтринькується на розкошування. Кількість моїх співвітчизників зменшилася на шість мільйонів. Та ще десь стільки активних фахівців подалися у принизливі зарубіжні найми. Тепер українці щороку хоронять близько 700 тисяч покійників, кожний четвертий із яких — працездатного віку, а народжують лише 400 тисяч малюків. Підсумок далекий від оптимізму. Суспільство втратило здатність вести розширене виробництво та відтворювати кількість населення. Це — явні симптоми тяжкої хвороби будь-якої держави. Коротко кажучи, для більшості українців суверенітет замість сподіваної благодаті рідного приніс примхи мачухи.
Аналітики стверджують, що за минулих сто років на нинішній українській території пішло з життя 75 мільйонів чоловік, третині яких укоротили віку зовнішні вороги та внутрішні негаразди. Так, у Першу світову війну загинуло близько трьох мільйонів українців, та ще десь три-чотири мільйони — у громадянську. Близько п’яти мільйонів наших співвітчизників померло голодною смертю у мирні часи. Вісім мільйонів поклали голови у війні з фашизмом. Але згодом кількість населення відновлювалася за рахунок багатодітності сімей. Нині спостерігається стійка тенденція до депопуляції.
А хіба заподіяні у мирні часи людські і матеріальні втрати однієї сторони та здобуті трофеї і гастарбайтери — другої не є наслідком нещадного протиборства? Для класичної ознаки війни не вистачає хіба що відвертих зазіхань на територію. Наш сумний досвід може стати початком війн між цивілізованими націями. З розвитком людського інтелекту і науково-технічного прогресу відбирати території і підкорювати рабів можна без піхотинців і кавалеристів, артилеристів і танкістів, льотчиків і матросів. Достатньо у визначеного жертвою народу спровокувати «жор» на долар — символ американського багатства — та налагодити безперешкодний вантажо- і пасажиропотік зі Сходу на Захід. Долар надійніше від порохових і ядерних зарядів рушить підвалини моралі — совість, честь, патріотизм, оптимізм і ентузіазм — та перетворює суспільство на інертну, не здатну до опору масу.
Україні не загрожує класична окупація іншою державою. Її поглинають транснаціональні корпорації. Нині тримаються в секреті прізвища тих, кому належать ще донедавна народні заводи і пароплави, вугільні і нафтоносні пласти, телеканали і банки. Те, що класифікувалося як всенародне надбання. А тепер стає все помітнішим, що спритніші наші пани «Ікси» тишком-нишком його спродують утаємниченим «Серам», «Містерам» і «Геррам». Норовлять викладати на ринкові прилавки сільськогосподарські землі.
Причини невдалого старту
Перша. Українська державність не вистраждана, не визріла у свідомості народу. Тут ніколи ніхто не закликав людей відділитися від Союзу і працювати так самовіддано і жити так добре, як європейці чи американці.
Був тонкий протестний прошарок суспільства, який виступав проти утисків свободи слова, зарегламентованої виборчої системи і керівної ролі комуністів. Тодішня влада таврувала його «буржуазним націоналізмом» і нейтралізувала силовими органами.
Але з часом владний тиск слабшав. Підтримувані невдоволеним і співчуваючим людом протестувальники вийшли на політичну авансцену і отримали більше, ніж сподівалися. Коли у двобої Єльцина з Горбачовим рухнув багатоголосооспіваний «Союз нерушимый республик свободных», Україні дісталася державність.
На жаль, на той історичний момент серед одряхлілої компартії та емоційної наївної опозиції не виявилося лідерів, здатних визначити прагматичну мету нації і повести за собою народ.
Друга. У народну віру була настільки вживлена толерантність до комуністичних рішень і секретарів, що на перших президентських виборах більшість людей найвищу державну посаду довірила представникові компартійної верхівки Леонідові Кравчуку.
А він, наляканий примарами опонентів-рухівців, відійшов від головної мети комуністів — дбати про добробут простих людей — і став ні комуністом, ні рухівцем. Привселюдно не тільки зрікся ним же тиражованого протягом трьох десятиліть гасла, що партія — розум, честь і совість епохи, а й очолив процес її ліквідації.
Та невдовзі стало виявлятися найгірше: президент, професійний пропагандист комуністичних ідеалів, не володіє політичними, економічними і організаційними навичками суспільного управління. Він не спромігся сформувати владний механізм, здатний забезпечити національну динаміку поступу за іншими державами.
Третя. Перший склад влади не усвідомлював глибини інтеграції УРСР в союзну економіку. Тому замість аргументованого скрупульозного виокремлення із союзних галузей підприємств, які розташовані в Україні, і перебудови їх на самостійне господарювання влада влаштувала заполітизовану втечу від Москви і «москалів». Так було розірвано зв’язки із мозковими штабами і кооперацію заводів машино-, тракторо-, авто-, судно-, літако-, верстато-, електробудування, між оборонними підприємствами, риболовецьким флотом та іншими структурами. Від них Україні дісталися надломлені фаланги, згодом розібрані на експортований брухт.
До того ж Російській Федерації залишилися не оцінений українцями колосальний потенціал систем міністерств закордонних справ, зовнішньої торгівлі та Зовнішекономбанку СРСР.
Четверта. Новостворена влада затіяла перехід від планової до ринкової економіки, не маючи для цього кваліфікованих патріотично налаштованих кадрів. На авансцену вийшла низка наївних сміливців, які замість захисту існуючих та освоєння нових ринків зосередилися на стримуванні бажаючих торгувати дозволами, ліцензіями, квотами, кредитами, породжуючи благодатне підґрунтя для хабарництва і корупції.
Одразу наставляти простакуваті кадри взялися іноземні експерти, радники, консультанти, волонтери. За великим рахунком, діяльність більшості представників Міжнародного валютного фонду, Світового банку, американських і європейських неурядових структур зводилася до безжальних щеплень безпорадним українцям політичної та економічної імпотенції.
Для народної маси, вихованої в дусі пролетарського інтернаціоналізму і звичної харчуватися зі спільного казана з гаслом: «хто не працює — той не їсть», в нових умовах хліб насущний діставався складно. Буквально в крові сиділа звичка наймита: виконати під наглядом завдання за зарплату, а то й подяку з премією. Ринок базувався на інших підвалинах: продавець — покупець — товар. А результат торгів — бариш чи програш — залежить від твоєї кмітливості. Спочатку вивільнений від тисняви компартійних регламентів люд ринув продавати все, що міг перемістити до країн СНД, Європи та й не тільки. А коли спродався, проторгувавшись, на прилавку опинився сам з рекламною етикеткою дешевої невибагливої робочої сили.
І п’ята. Намагання владників розжалобити Захід історичним «нефартом» та задобрити солодкими обіцянками, щоб прослизнути бодай у кандидати до Євросоюзу, виливається не лише у моральне приниження народу, а й у матеріальні збитки. Багаті й дужі узгоджують між собою манеру спілкування з бідними і слабкими. З балу їх буття настирному прохачеві обслуга зневажливо виносить об’їдки й обноски. Вони й довірили невибагливим африканським «бізнесменам» одягати і взувати українців у ароматизований європейський «секонд хенд».
Пореформені недуги
Скроєний нашвидкуруч за чужими мірками і лекалами соціальний лад і економічний механізм на українську статуру і ментальність прийшовся надто вільним. Позаяк нашому характеру вочевидь бракує німецької самодисципліни, французької самоповаги чи американського прагматизму. За таких вольностей наш пересічний громадянин, а тим паче — обтяжений владою, не може пройти мимо спокуси: «нічиє», себто суспільне, добро тягне до себе! Ось приватизація й поділила українців на багатих і бідних та прошарок охоронців між ними. Закономірно, що це породжує соціальне протистояння, яке загострюється незалежно від того, чи усвідомлюють це влада і ті, в чиїх руках капітал. Його треба остерігатися і нейтралізувати, бо наші предки «до основанья» трощили базис капіталізму, сучасники — фундамент соціалізму, а в нащадках нуртують їхні гени.
Безробіття, життя в борг. Нині із 17 мільйонів працездатних українців мільйонів шість подалися у закордонні найми, мільйони три перепродує на ринках іноземну продукцію, стільки ж клопочеться на присадибних ділянках. Ще хтось учителює та лікує. Офіційна кількість безробітних — близько 550 тисяч. А тих, хто створює економічну могутність держави, — обмаль.
Оте безтурботне з козацьких часів «Будьмо, гей!» стирчить із багатьох наших державних підвалин. Згадаймо влучно підмічене Гоголем: «... запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили». Чи не тому серед нинішніх власників приватних банків, де зосередився капітал, козацьких нащадків катма. Стоять вони осторонь ключової справи, тоді як від фінансового знекровлення знесилюється економічна система, а кожний громадянин України вже заборгував іноземцям понад 1200 доларів США.
Продовольчий безлад. Вірогідно, з часів козацтва в українській натурі недорозвинуте уміння торгувати продовольством. Тоді кожна господиня вважала своїм обов’язком нагодувати і прихистити подорожнього, бо знала, що хтось так само віддячить її батькові, чоловікові чи синові. Аналітики підрахували, що нині третина із загального обсягу продовольства споживається безпосередньо виробниками. Через ринок його розподіляється на 180 мільярдів гривень, з яких майже дві третини проходить через липкі руки різних посередників і прилипал, які безбожно «накручують» ціни та наживаються і на покупцях, і на виробниках. На подив світу, українці почали купувати в поляків сало, у білорусів — молоко і цукор, у китайців — гречку.
Якби продовольчий комплекс організувати на європейських кооперативних засадах, витрати українців на харчування зменшилися б на добру третину.
Розтління моралі. Світогляд молоді невпинно згинається до споживацького цинізму, політичної апатії, байдужості до батьківських справ і рідного краю. Все суще на планеті має свій ареал, дбає про продовження своїх виду, роду і племені, свято дотримуючись раз і назавжди встановлених природою порядків запилення чи парування. Лише у визначений час і спосіб проводиться ритуал відбору тих, що здатні відтворювати плем’я. Цивілізація, релігія і культура облагородили формування людських родин. У поміркованих німців весілля називається «Hochzeіt»: високий час, якщо хочете, — вершина буття, яка дає право на статеві стосунки і початок піклування про нащадків.
Теперішні телебачення і кіно, інтернет і друк, торгівля і реклама полонять свідомість підлітків блаженством злягання. Мовляв, не страждайте в чеканні: збадьоріться алкоголем, наркотиком чи тютюном, беріть презерватив і кайфуйте. Небажаних діток — на смітник чи в інтернат. Насолоджуйтесь життям у громадянському шлюбі. Заробляйте проституцією. Збочуйте мізки в одностатевих стосунках. Одне слово, готуйте підґрунтя для виправдання крутих виховних дій над вами і вашими нащадками прийдешніми господарями. До речі, у мудрих євреїв покинутих батьками дітей та сиротинців немає взагалі.
Занепад села — загроза майбутньому нації. Темпи вимирання сільського населення вдвічі випереджають міські. Не можна забувати того, що село — не лише виробник продовольства, а й стрижневий корінь і хранитель еталона нації. Нація ж, за класичним визначенням, — кровна спільнота, наділена територією, ментальністю, вмінням збагачуватися матеріально і духовно та інстинктом відчуття загрози й захисту від неї. Нації властиво структуруватися за принципом природної ієрархії. Позбавлення сільської життєдайної сили обмежує доступ українців до природних джерел, де формуються і огранюються риси національної ментальності.
Нині посилюється загроза існуванню навіть унікальним, стрижневим селам українців. Так, з географічної карти зникають славнозвісні Моринці — отчий край Тараса Григоровича Шевченка. В Моринцях, на малій батьківщині мого роду, до Великої Вітчизняної війни проживало понад 5000 селян. На боротьбу з фашизмом призвали чоловіків майже на чотири стрілецькі батальйони. Смертю хоробрих полягли 420 бійців, а вдома майже тисяча діток залишилися сиротами. Зараз у селі 2016 жителів. Якщо в 1968 році місцева середня школа вручила атестати зрілості 93 випускникам, то в 2008-му — тільки 16, торік — 12. Цьогоріч з її стін вийде лише 8 випускників. І хоча найближчим часом демографічна яма помілішає, бо молодші класи чисельніші, тенденція вилюднення чорним крилом покриває село. Минулого року померло 49 мешканців, а народилося тільки 11 малюків. Моринці можуть врятувати хоча б зо три сотні робочих місць. За соціалізму тут у колгоспі, промкомбінаті укоопспілки та інших установах було близько п’ятисот працюючих. Від них залишилися руїни та світла згадка. Демократична влада — ніби зашорена. Не бачить і не лікує біди, а в селі-підранку влаштовує дивацькі ритуали. Бувало навесні президент В. Ющенко ступить з гелікоптера на запустілий стадіон і — гайда зі свитою садити калину на схилі біля шевченківської хатини. Тепер не стало і цього.
Курс на порятунок
Перше. Формування українського патріотизму. Найнагальніше в цьому — викорінення протиріч між жителями західних і східних регіонів. Вірогідно, позитивні результати швидко дала б публічна підтримка сімей, які склалися із молодят різних регіонів. Адже саме для їхніх дітей отчим краєм, історичною Батьківщиною стають обійстя і помешкання дідусів і бабусь з обох сторін. Своїм входженням в суспільство вони нейтралізують образливі прозвища «західник» і «східняк», «бандерівець» і «москаль».
Такі родини доцільно єднати в громадську організацію, діяльність якої широко висвітлюватиметься в засобах масової інформації, а її активістам надаватимуться переваги при навчанні окремих професій та підтримка під час висунення на керівні посади в районах і областях.
Друге. Стримування процесу вилюднення. Поряд із діючим стимулюванням дітонародження бажано всіляко підтримувати багатодітні сім’ї, особливо схильність вихованої у них молоді продовжити батьківські родинні традиції.
Для цього в зонах Полісся, Прикарпаття і Закарпаття доцільно створювати максимальну кількість робочих місць з виготовлення продукції для внутрідержавного споживання та експорту. А також умови для спорудження просторих приватних будинків з присадибними ділянками.
Місце і авторитет будь-якої держави на світовій арені визначаються її економічною могутністю. Проголошена нинішньою владою мета — ввести Україну в групу двадцяти провідних держав світу — заслуговує всілякої підтримки. Досягти цього років за п’ятнадцять важко, але можливо. З власної історії знаємо, що ідеї, які оволодівають масами, стають матеріальною силою. Нинішні люди вміють і хочуть працювати. Надзвичайно важливо, щоб кожний громадянин від президента і прем’єра до двірника і сторожа знав своє конкретне завдання і щоденно відповідав за його виконання.
Також слід від самого початку виокремити і популяризувати компанії, фірми, кооперативи і приватні господарства, які працюють на рівні найкращих зарубіжних фірм, та всіляко заохочувати тих, хто намагатиметься цей перелік поповнити.
Євросоюзівці терпеливо товкмачать, що у їх товариство та й в почесну двадцятку провідних держав не приймають так, як у члени профспілки чи партії. До вступу необхідно підготувати переконливі аргументи. Українців визнають за паритетних партнерів тоді, коли вони збільшать річне виробництво валового внутрішнього продукту в перерахунку на купівельну спроможність середньостатистичного жителя з 6,4 тисячі доларів хоча б до 25 тисяч. Адже нині цей показник у Франції — 34,3, Великобританії — 34,7, Німеччині — 34,8, Польщі — 18,5, Чехії — 19,1 тисячі доларів.
Така мета не з простих, але й не безнадійна. В недалекому минулому наш роботящий і терплячий народ не раз демонстрував здатність на трудовий і ратний подвиг. Потрібно лише уміння підняти і повести людей до величної мети. Час для такого старту, як ніколи, підходящий. По-перше. Під час віншування двадцятиріччя держави, мабуть, не стільки наголошуватиметься на переможних реляціях, бо їх негусто, як критично оглядатиметься її дитинство і юність, щоб усвідомити, чому вона у зрілість вступає кволою, та як зарадити її недугам.
Для нинішньої влади конче важливо прискіпливо переглянути результати реформ і відверто назвати ті дії і їх авторів, які спричинили неймовірні руйнування національного багатства. Скажімо, хто і навіщо розтринькав три сотні унікальних кораблів найпотужнішого в Європі Чорноморського морського пароплавства і відправив наймитувати у чужі порти 22 тисячі наших асів морської справи? До речі, у Велику Вітчизняну війну в Чорноморсько-Азовському басейні потоплено 111 радянських цивільних суден. Або хто і навіщо знищив знаний у світі Харківський тракторний завод, який виготовляв по 50 тисяч потужних тракторів за рік? Тепер у цехах, де за п’ятихвилинку з конвеєрів сходив новий трактор, розташувався торгово-розважальний центр. У соціальному непотребі опинилися десятки тисяч талановитих інженерів і конструкторів, віртуозів верстатників і слюсарів, умілих і добросовісних тракторобудівників. Та не брехунів, а осіб, здатних робити щось краще від собі подібних, шанують навіть в родо-племінних общинах! Схаменімося, ми ж європейці ХХІ століття!
По-друге. Очолювана президентом В. Януковичем влада продемонструвала вправніше від попередників володіння державним штурвалом та на суспільній вершині притишила солістів від пустомель і демагогів. Народ гомонить, що й вона не без вад, помилок і перегинів. Але порушена кримінальна справа проти екс-президента Л. Кучми за причетність до вбивства журналіста Г. Гонгадзе свідчить, що нинішні владники не збираються бруднитися об чужі мазниці. Тож пошли їм, Господи, мудрості і відваги переконати громадян у тому, що надалі жодного правопорушника, а тим паче вбивцю не приховуватиме ні посада, ні мандат. А згуртованим, шанованим світом суспільством українці почуватимуться тоді, коли запитають призвидців руйнації своєї національної могутності за обман виборців. Адже, будучи кандидатами в президенти, ні Л. Кравчук, ні Л. Кучма, ні В. Ющенко, ні жодний кандидат в народні депутати не обіцяли руйнувати заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи. Принаймні вони мали б вибачитися перед людьми за власне головотяпство.
Придивімося пильніше до досвіду Південної Кореї, з якою нас споріднює і вихід з воєнної розрухи, і внутрішньонаціональне протистояння. Там ніяк не помиряться південні й північні корейці, а у нас — західні й східні українці. Ще не-щодавно, практично на пам’яті одного покоління, у владній верхівці держави процвітали диктатура і корупція. Доти, аж доки Сеул не завирував грізними мітингами. У єдиному пориві народ позбувся апатії і рішуче заповзявся очищатися від скверни. Органи правопорядку вмить пригадали своє призначення і стали на сторожі закону. За зловживання владою президентів Кім Те Чхуна і Чон Ду Хвана засудили до смертної кари, а Ро Де У — до 22 років і 6 місяців ув’язнення. Звільнившись від пут корупції, корейські підприємці швидко здолали вершини світового прогресу. А світова спільнота, визнаючи моральне одужання нації, провела в Сеулі Олімпійські ігри та обрала корейського діяча Пан Гі Муна Генеральним Секретарем ООН.
Перші кроки влади Президента В. Януковича в напрямку істини і справедливості породжують сподівання на те, що в процесі підготовки ювілейних урочистостей визначиться раціональний поворот у здійсненні внутрішньої політики України. Що девальвований чужоземний термін «реформи» заміниться зрозумілим усім прагматичним словом «поліпшення», і влада невтомно дбатиме про підвищення життєвого рівня людей та економічної могутності держави.
Зрозуміло, що без солідних інвестицій економічного прориву на це годі сподіватися. Але якщо по щирості, то група здібних українських громадян, яка гарно орієнтувалася у змінах, накопичила солідні грошові суми. Потрібно лише запровадити такі порядки, за яких вони впевнено інвестуватимуть у модернізацію виробництва з гарантованою вигодою для себе і суспільства.
Зрушення в економіці можливі тільки за докорінних змін у банківській системі. На першому етапі всі банки потрібно взяти під пильний контроль міністерства фінансів, ліквідувавши в них лихварство, марнотратство і статус банківських таємниць, за винятком тих, що захищають стратегічні державні інтереси. Ставки за користування банківськими позиками прирівняти до існуючих у авторитетних європейських банках. Шляхом укрупнення нині діючих банків, їх акціонування і кооперування з провідними виробничими компаніями, фірмами і товариствами слід утворити кілька солідних банків, які фінансуватимуть розвиток і діяльність провідних галузей економіки.
Земля — рятівниця держави
Мабуть, ще при світотворенні доля українців поставлена у залежність від використання родючої землі. У книжці є нарис про генерального директора ТОВ «Земля і воля» Героя України Леоніда Яковишина, колектив якого щорічно на орендованих 30 тисячах гектарах вирощує понад 80 центнерів кукурудзи, 60 центнерів пшениці чи ячменю та продає 150 тисяч тонн зерна і 5 тисяч тонн свинини. Нині багато агрономів і механізаторів масштабно опанували сучасні технології і гарантовано збирають по 7—8 тонн зерна з гектара, вартість якого близько — 1 500 доларів, з них 400 доларів є чистим прибутком. Зрозуміло, що для забезпечення цього рівня треба інвестувати в оснащення гектара близько тисячі доларів та ще мати доларів із п’ятсот на обігові кошти.
Тож переконати когось у тому, що за теперішнього рівня науково-технічного прогресу гектар українського чорнозему легко перетворити на золотоносний розсип, з якого вмілий шукач щорічно збиратиме по півтори унції (41 грам) золота, неважко. Та хліборобам не до дорогоцінних металів. Збідніле, доведене до відчаю село чекає дозволу на продаж земельних паїв. Тоді переважна більшість селян, як правило літні люди або їхні міські спадкоємці, свої наділи продадуть і підлатають діряві сімейні бюджети. Розчароване суспільство поки що байдуже спостерігає за земельними перипетіями. Мабуть, схаменеться лише тоді, коли відчує їх наслідки. Прізвища продавців землі у кожному селі назвуть і глухої ночі. А ось прізвищ її потенційних покупців ви не знайдете і вдень зі свічкою. Важливо вже тепер ознайомити громаду з двома варіантами розв’язання земельного питання.
Перший. Заповзятливі підприємці не проти примножити власні капітали за рахунок надприбуткового бізнесу — вирощування та експорту зернових і олійних культур. На практиці це здійснюється з допомогою потужної імпортної техніки вахтовими ланками механізаторів. За такої організації один працівник у змозі обробити понад 500 гектарів ріллі. Все це відповідає існуючим законам і порядкам. Підприємець вчасно вносить платежі у державний і місцевий бюджети.
Зворотним, так би мовити, холодним, боком медалі є небажання нових землевласників займатися трудомістким і малоприбутковим тваринництвом, овочівництвом і садівництвом, яке відкрило б сотні тисяч робочих міст для селян.
Якщо нашу землю скуплять охочі до виробництва і експорту зерно-олійних монокультур, то за якихось півстоліття із нинішніх 28 тисяч сіл може залишитися 3—5 тисяч.
Другий. Влада мала б спрямувати прагматичні наміри підприємців і банкірів як на забезпечення їх вигоди, так і інтересів усього суспільства. Уряд, збагачений масштабним досвідом підготовки до Європейського чемпіонату з футболу, міг би очолити всенародний рух за впровадження інтенсивних технологій на 25 мільйонах гектарів орних земель. Тоді в Україні щорічно вироблялося б 80 мільйонів тонн зерна, 30 мільйонів тонн цукрових буряків, 10 мільйонів тонн насіння соняшнику і ріпаку, 10 мільйонів тонн овочів, фруктів і ягід, а також 7 мільйонів тонн м’яса, 25 мільйонів тонн молока і 15 мільярдів яєць.
Такої кількості високоякісного і відносно дешевого продовольства вистачило б на харчування принаймні 100 мільйонів людей. Або, крім задоволення внутрідержавних потреб, вагомо поповнювати продовольчі ресурси держав — експортерів нафти з Близького Сходу і Північної Африки. Загальна вартість цієї продукції — близько 30 мільярдів доларів. А з урахуванням задіяння підприємств харчової промисловості вартість внутрішнього національного продукту зросла б до 60 мільярдів доларів.
Досвід зразково організованого німецького суспільства, де у великій шані сформульований прислів’ям економічний закон: «Hat der Bauer Geld — hat’s ganz Welt» (Якщо має гроші селянин — то має їх цілий світ), дає підстави сподіватися, що за рахунок інтенсифікації агропромислового комплексу внутрішній національний продукт України (торік — 125 мільярдів доларів) міг би збільшитися принаймні у півтора разу. Бо заможний селянин замовлятиме техніку, хімікати, пально-мастильні матеріали, будівельні конструкції, побутове обладнання, одяг, взуття, парфуми, навчатиме дітей, подорожуватиме тощо.
Організаційна схема напряму такого розвитку могла б бути такою.
Перше. Створити державний орган із земельним банком, науково-дослідним і проектно-кошторисним інститутом кооперування та лізинговою компанією. До їх компетенції входило б:
викуп селянських паїв до державного земельного фонду;
матеріально-технічне і фінансове оснащення оптимальних за розмірами ферм і кооперативів;
передача їх на умовах лізингу, передусім подружжям із випускників вищих і середніх сільськогосподарських навчальних закладів чи сільських профтехучилищ. (Їх щорічний випуск перевищує 80 тисяч осіб).
Навчання нових власників чіткому виконанню технологічних вимог. Контроль за дотриманням власниками рекомендацій, виведенням господарств на проектні параметри та своєчасним погашенням лізингових зобов’язань.
Друге. Забезпечити передачу у власність цих виробничих підрозділів на умовах кооперування частини потужностей заготівельних організацій та підприємств переробної і харчової промисловості.
Третє. Організувати на принципах кооперування агротехнічний сервіс, ринок сільськогосподарської продукції та харчових продуктів, який обмежить участь у цьому процесі посередників і прилипал.
То якою бути владі?
Певна річ, що міцною, демократичною і справедливою. А ще — специфічно українською, бо світові правила толерантності мають накладатися на нашу національну самобутність. Досвід демократичних США з їх найвагомішим валовим національним продуктом — 14,6 трильйона доларів, комуністичного Китаю з другим за вагомістю ВНП — 5,8 трильйона чи монархічної Японії з 5,4 трлн. доларів свідчить, що політична система не є визначальним чинником успіху. Архіважливо, щоб суспільно-політичний та економічний устрій гармонізувався з національною ментальністю.
З президентсько-парламентською структурою влади Україна може прокладати курс до держав почесної двадцятки. Ще з сивої давнини мораль українців формується на повазі до сильного отамана чи гетьмана, визнає повелителя, а не якогось прохача з роздвоєними поглядами. Тому в нас шануватиметься тверда демократія, яка не декларуватиме, а на ділі гарантуватиме рівні права і можливості. Українцям, як і іншим східним слов’янам, ураженим ментальністю західних азіатів, нагально потрібно поставити в голову колони свого гетьмана — видатну особистість, інтелектуала й організатора, політика найвищого рангу, здатного об’єднати і повести громаду в ногу зі світовим товариством. Президента слід наділити повноваженнями глави виконавчої влади та обов’язком по-справжньому звітувати перед народом. Він мав би, користуючись досвідом визначного президента США Франкліна Рузвельта, сіяти в суспільстві оптимізм і єднати людей. Та ще, як за часів козаччини, щороку у Різдво всенародно задавати запитання: «А чи не набридла вам, люди, ця старшина?» і робити належні висновки.
В такому разі найближче оточення президента могло б складатися із віце-президента, двох державних секретарів, генерального інспектора, голови ради промислових і аграрних підприємців та голови об’єднання профспілок. Один із державних секретарів займався б питаннями внутрішньої політики й економіки, другий — закордонними справами та обороною. Генеральний інспектор з функціями, подібними до козацького кошового судді, опікувався б адміністративною і судовою гілками влади, прискіпливо наглядав за діяльністю державних службовців І—ІІІ рангів, осіб, які офіційно присягаються на вірність народові при вступі на посаду та захищені недоторканністю, вчасно виправляв би тих, хто хибує та бруднить мораль, а також займався підготовкою резерву керівних кадрів.
Нагадаю вам, шановний читачу, що Карл Маркс називав Запорозьку Січ «Християнською козацькою республікою» за її демократичний устрій і щиро жалкував, що цей досвід не став загальноєвропейським. Тоді другим після кошового отамана урядовцем вважався кошовий суддя, який прискіпливо дбав про чистоту козацької моралі й честі. Перед судом, який був швидким і керувався звичаєвими правилами, всі були рівні: що старшина, що рядовий козак. Найтяжчим злочином вважалося злодійство. Кара за нього, навіть за дрібну крадіжку, була єдина — смерть. Такий вирок виносився і за вбивство козака козаком. Серйозними злочинами вважалися знеславлення жінки, зухвалість у стосунках з командиром, дезертирство. Грабунки населення, приховування частини здобичі і пияцтво під час походу. Перелік основних покарань був такий: приковування ланцюгами до стовпа ганьби, до гармати чи дерев’яної кобили та побиття нагайками або кийками. До злодіїв, дезертирів, панікерів, перелюбників найчастіше застосовувалося забивання кийками на майданах біля стовпа ганьби.
Важливо, щоб за кожною владною посадою визначався конкретний обсяг роботи на каденцію претендента і міра відповідальності в разі її невиконання. Тоді другорядним стане величання чи зловживання високим становищем. Публічний обов’язок зважувати свої уміння і сили, добросовісно працювати стимулюватиме підґрунтя патріотизму серед державних службовців та зводитиме нанівець категорію столоначальників, яких зневажливо називають чиновниками.
Якщо принципово, за європейськими етичними мірками, оцінити діяльність Верховної Ради, то вона скомпрометувала себе переховуванням правопорушників, казнокрадів, корупціонерів, торгівлею депутатськими мандатами та наданням їх бозна-кому і втратила моральне право на існування. На її місці логічно заснувати Віче України як найвищий законодавчий орган держави. Віче мало б складатися з двох палат. Нижня — із 180 депутатів, і верхня — із 54 представників областей, Криму, Києва і Севастополя. За аналогічною схемою доцільно побудувати управлінські структури областей, міст і районів. Мабуть, вже тепер слід запровадити майновий ценз для кандидатів у депутати. Скажімо, громадянину, який декларує більше 10 мільйонів гривень капіталу, доцільніше займатися зміцненням економіки, ніж законотворчістю. Та й і 183 політичні партії суспільство не прикрашають. Для активного громадського життя їх вистачить п’ять — сім.
За таких удосконалень владної системи щорічно зберігатиметься від марнотратства більше одного мільярда гривень. Зекономлені кошти вигідно передавати у Президентський інноваційний фонд, за рахунок якого, скажімо, відновлюватиметься Харківський тракторний завод чи створюватимуться модерні профтехучилища.
Влада за період своє каденції мусить публічно прозвітувати і за добрі справи отримати подяку, за недоробки і недоліки — принаймні вибачитися. Апелювати до народу чи прикривати чиїсь слабини народною думкою не потрібно. Пам’ятаймо мудрість класика англійської літератури Бернарда Шоу: «Правління з допомогою всього народу не існує і ніколи не може існувати на ділі: це лозунг, яким демагоги задурюють нас, щоб ми за них голосували».
Український лицар Микита Галаган повертається до нащадків. Ілюстрація з книги Бориса Кириченка «Примарний досвіток».
