Електроніка, що відслужила свій термін, є серйозною загрозою для довкілля. Тим часом у доповіді Програми ООН з навколишнього природного середовища, складеній на основі статистики, зібраної в 11 країнах, зростання обсягів електронного непотребу в світі становить 36 мільйонів тонн щорічно. А головна проблема, на думку експертів ООН, полягає в тому, що утилізація електроніки в багатьох країнах погано регламентована і віддана на відкуп численним приватним фірмам, які часто діють безконтрольно і на власний розсуд. Особливо небезпечною є ситуація в країнах, що розвиваються, до яких фактично належить і Україна. Тож чи зможуть колись відходи перетворитися на доходи і що робиться в нашій країні, щоб хоча б мінімізувати проблему з викиданням цього непотребу, ми вирішили дослідити через нашу газету..

 

Індустрія повинна самостійно оплачувати витрати з утилізації

Термін життя сучасної електронної техніки стрімко скорочується. Проте відповідно до законодавства України персональні комп’ютери, принтери, копіювальні апарати тощо належать до основних засобів та підлягають бухгалтерському обліку. Мало того, на цю техніку протягом чотирьох років поширюється правило про амортизацію. Отже, списувати та утилізувати її можна лише після закінчення цього терміну, хоча реально вона застаріває, кажуть фахівці, набагато раніше. Через це на фірмах накопичується сила-силенна такого непотребу. Проте навіть коли термін придатності комп’ютера вже навіть офіційно завершився, це ще не означає, що його можна легко позбутися.

Як розповів «Голосу України» Юрій, системний адміністратор однієї із столичних фірм, для списання комп’ютера необхідно запросити представника спеціальної фірми, яка займається виробництвом, ремонтом та обслуговуванням персональної техніки, з проханням про проведення експертизи й отримання висновку про те, що ця модель застаріла, знята з виробництва і ремонту не підлягає. Вам складуть акт про непридатність цієї оргтехніки. Такий папірець на кожний окремий екземпляр коштуватиме в середньому від 100 гривень. Та проблеми ще не закінчилися. Тепер ви маєте викликати представника вже іншої фірми — тієї, що займається утилізацією, і вона, також за досить солідну винагороду, забере вашу оргтехніку.

 

 

 

Я зателефонувала на одну з таких фірм, що, як зазначено в рекламному проспекті, має своє виробництво з переробки вторинної сировини у Вишгороді. Там запевнили, що утилізація системного блока стане в 100 гривень і більше, за маленький монітор треба сплатити 50 гривень, за великий — більше тощо. Через місяць, повідомили на тому кінці дроту, техніку перероблять і навіть зобов’язуються повернути частину грошей за отримані під час переробки дорогоцінні метали. На уточнююче запитання, що це за сума, на фірмі-переробнику відповіли, що вона може становити 10—15 відсотків від того, що ви сплатили. У будь-якому разі, якщо скласти всі витрати, адже здають на утилізацію не один чи два екземпляри, це виллється у кругленьку суму. А тому, поділився секретом Юрій, багато компаній свої застарілі комп’ютери намагаються не списувати, а якимсь чином передати в дарунок (на баланс), приміром, сільській школі чи інтернату.

Утім, зрозуміло, це аж ніяк не розв’язує проблему у глобальному сенсі. Адже в підсумку цей непотріб все одно опиниться на смітнику. До того ж абсолютно незрозуміло, як мають діяти прості громадяни, комп’ютери та оргтехніка яких так само має властивість застарівати. Ось тут ще гірші перспективи. Якщо в організації вона на балансі і позбутися її не так просто, то звичайна людина може просто викинути її у сміттєвий бак. А якщо врахувати, що нині мало не кожна українська родина має комп’ютер, неважко здогадатися, скільки такої техніки потрапляє на звалища і що в підсумку це може спричинити маленьку техногенну катастрофу. Адже всі вони містять тяжкі метали, ртуть, свинець, миш’як, які під впливом зовнішніх чинників та органічних складових (а їх також використовують у комп’ютерах) перетворюються на сильнодіючі отрути й повертаються так чи інакше до кожного з нас.

 

У Румунії відкрито сміттєвий музей

За допомогою акції організатори хочуть привернути увагу громадськості до можливості використання сміття. «Музей» представляє сміття в найрізноманітніших варіантах: від початку його появи до вторинної переробки, а також можливість перетворення залишків на справжні художні твори. Про це пише Euromag. ru. Окрім старих телевізорів, поліетиленових пакетів, ламп розжарювання та шин, на виставці представлено твори мистецтва зі сміття, наприклад, скульптури з банок від пива і корків.

 

Зарубіжний досвід

Зростаюча загроза екологічного дисбалансу зобов’язує людей у всьому світі шукати раціональні способи збереження й використання відпрацьованих ресурсів. Наприклад, деякі країни ЄС мають закон про заборону викидання використаних картриджів. У Нідерландах виробники комп’ютерів та іншого обладнання зобов’язані забирати назад свої товари після того, як вони відслужили свій термін. Таке правило діє в Італії стосовно холодильників тощо. Нині країни Європейського Союзу фактично уніфікували свої закони, взявши за основу найкращі зразки окремих держав, зокрема й Норвегії. Там виробник такої продукції фінансово відповідає за її утилізацію. А якщо простими словами, то ця утилізація закладена в ціну, і споживач після того, як його техніка відслужила свій ресурс, зобов’язаний лише принести її у спеціально відведений пункт прийому, де в нього абсолютно безкоштовно заберуть її й утилізують. Часто такий застарілий товар можна навіть здати в тому-таки магазині, де ви його й придбали. Схожі програми дуже ефективно працюють в Японії. Спонукає до таких дій споживача й постійна реклама на телебаченні та радіо, а також заклики з білбордів. Одне слово, європейські країни системно поставилися до проблеми.

 ДО РЕЧІ

За оцінками вчених, у середньому для виробництва звичайного комп’ютера з монітором необхідно 1,8 тонни води, різних хімічних речовин і палива.

А що ж у нас?

А в нас на пальцях можна порахувати підприємства, де переробляють електронний непотріб. А ще, як вдалося дізнатися під час написання статті, ліцензію на утилізацію відходів, що містять дорогоцінні метали, видає Міністерство фінансів, кольорові і чорні — видавало нині реорганізоване Міністерство промислової політики, а полімери та отруйні матеріали — Міністерство екології та природних ресурсів. Як бачимо, процес дуже заплутаний і складний.

Це один бік проблеми. Другий полягає в тому, що в Україні відсутня культура поводження з відходами, зокрема й із застарілою електронікою. Через незнання люди чомусь думають, що, викинувши її на смітник, вони позбуваються проблем. Насправді проблеми тільки починаються. Тому головну функцію повинна взяти на себе держава, роз’яснюючи своїм громадянам усі переваги правильного поводження з відходами. Й водночас налагодивши переробку цього сміття та активно долучаючи до цього бізнес. А ще держава має чітко контролювати процес. Адже часто-густо можна почути небезпідставну думку експертів, що переробка коштує дорожче, ніж добувається з них дорогоцінних металів. Тоді логічно постає запитання: хто працюватиме собі у збиток?

 

Готель звели з... відходів

У столиці Іспанії Мадриді побудували готель на п’ять місць із побутових відходів, що їх винесли на берег хвилі. Сміття збирали на пляжах по всій Європі. Непотріб з берегів Франції, Великої Британії, Німеччини, Італії та Іспанії становив майже половину будматеріалів. Автор проекту — німецький художник Ганс-Юрген Шульт — пояснив свій вчинок тим, що хотів у такий спосіб привернути увагу до культури відпочинку та екологічних проблем, які людство саме й створює.

    КОМЕНТАР

Леонід ФІРСОВ, експерт з екології

Не змінивши державного підходу, годі очікувати результатів

Українці, хоч і не всі, готові здавати відпрацьовані батарейки, люмінесцентні лампи, непрацюючу комп’ютерну та іншу офісну техніку на утилізацію, а не викидати їх у смітник. Проте такої можливості немає, а наявна мережа збору електричних та електронних відходів не здатна забезпечити необхідний рівень збору та доступність цієї мережі для кожного з нас. Це і є основною проблемою. Кардинально ситуація зміниться тоді, коли на законодавчому рівні буде запроваджена система, що зобов’язує виробників та постачальників продукції забезпечувати, в тому числі й фінансово, збір та утилізацію електричних та електронних відходів. На сьогодні формально вся відповідальність лежить на місцевих органах влади. Проте за такого нечіткого формулювання, яке прописано в пункті Г статті 31 Закону «Про відходи»: «...з метою запобігання або зменшення обсягів утворення відходів та стимулювання впровадження маловідходних технологій Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади в межах своєї компетенції здійснюють: ...розроблення та впровадження системи збирання та утилізації електричного та електронного обладнання...», ситуація кардинально змінитися не може.

Якщо подивитися глибше, то постає запитання: чому ми, як кінцеві споживачі, маємо додатково сплачувати за утилізацію електричного та електронного обладнання?

Те саме стосується і місцевих органів влади: чому, використовуючи місцеві бюджети, ми маємо створювати систему збирання та утилізації цих відходів?

У Норвегії, як і в країнах Євросоюзу, вартість утилізації електричного та електронного обладнання вже закладена у вартість товару, який купує споживач. Тому останній може без перешкод, без додаткових платежів здати непрацююче обладнання на переробку в місце придбання, магазин чи спеціальний пункт збору. У багатьох громадських місцях розташовано спеціальні баки, куди людина може викинути відпрацьовані батарейки, мобільні телефони тощо. В Україні бізнес-структури наразі завозять чи виробляють продукцію, яка в подальшому призводить до забруднення довкілля, й водночас вони абсолютно не переймаються питаннями, що відбувається потім з продукцією, яка під час продажу є такою екологічно дружньою. Де тоді відповідність декларацій більшості виробників та імпортерів про свою «зеленість»/екологічність, соціальну відповідальність?

Тому в цьому питанні надзвичайно важливою є роль держави, яка має перейняти досвід розвинутих країн Європи та запровадити загальноприйняті та працюючі механізми утилізації електричних та електронних відходів. У грудні 2010 року Мінприроди та Держспоживстандарт згідно із «Загальнодержавною програмо адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» мали завершити підготовку проекту Технічного регламенту щодо відходів електричного та електронного обладнання відповідно до Директиви Європейського парламенту і Ради ЄС від 27 січня 2003 року №2002/96/ЄС про відходи електричного та електронного обладнання (ВЕЕО). Прийняття цього регламенту ще на крок могло б наблизити нас до чистого й безпечного довкілля.

А поки що ми створюємо тисячі міні-атюрних Чорнобилів, не віддаючи собі при цьому жодного звіту.