Скільки коштує «опіум» для народу?! Або ціна свободи!

Наскільки хитро, цинічно та підло сплановано, щоб посіяти ворожнечу між своїми. Понад двадцять років незалежності Україна вишукувала шлях самостійного державотворення, переживаючи усе: спад та стабільність економічного розвитку; глибокі кризові явища у соціальній, духовній та політичній сферах. Водночас як народ, нація, суверенна держава — ми відбулись і утвердились, заклавши у свій Основний Закон — Конституцію України — позаблоковий статус та курс на побудову демократичної, суверенної, правової держави, яка виборює та зберігає принципи добросусідства, миру та процвітання. Ці принципи влаштовували нас і завдяки ним країна впевнено рухалась своїм власним курсом до цивілізованого світового рівня життя.

Однак такий спосіб формування державних відносин, будівництва і розбудови державних інститутів, вітчизняної моделі економіки та правовідносин став не до вподоби як у себе дома, так і за межами України.

Першим та серйозним ризиком, що заклав передумови руйнації державотворчих процесів, став фактор нестабільності влади в Україні. Практично щорічна зміна урядових структур, а звідси і їх програмного курсу, та реформування суспільно-виробничих відносин створили передумови до процесів поглиблення кризових явищ, передусім в економіці та у соціальній сфері.

Влада першою створила підґрунтя розколу в українському суспільстві. Всі без винятку уряди, що приходили до влади, розпочинали свої кроки із руйнації того, що творили їх попередники. Абсолютно ніякої послідовності та правонаступництва у діях і процесах державотворення.

Час, сили, капітал витрачались лише для того, щоб зламати схеми політичних опонентів та, натомість, запровадити власні екстремальні методи «шокової терапії», що, в першу чергу, давали можливість ефективно перерозподіляти власність, створювати монополію на природні ресурси і шалені надприбутки, але не для економіки країни, а для формування і розбудови фінансово-олігархічної піраміди.

У свою чергу, демократизація суспільних відносин також підлаштовувалась під формулу дій влади і стала набирати український неповторний формат, який не має аналогів у світі. За відносно короткий час суверенного розвитку середовище партійних і громадських сил в Україні розмито як за формою, так і за змістом. З кожним роком зростає кількість партій, об’єднань, рухів, формувань, які в основі своєї діяльності далекі від ідеологічних переконань, принципів побудови держави та шляхів досягнення власних програмних принципів. Партії стали зароджуватись не навколо ідеології, а навколо «імені» того, хто вчора був при владі, а сьогодні, накопивши «на державній службі» пристойний капітал, створює політичну силу, щоб боротись знову за повернення до влади.

У таких умовах і протистояннях влади, опозиції та народного протесту в Україні, як у жодній країні світу, надзвичайно активно зароджується клас олігархії, яка за вкрай короткий термін змогла досягнути світових стандартів. Наші «українські» олігархи почали займати пристойні місця у міжнародних рейтингах за накопиченням приватного капіталу, тоді як Україна серед країн світу за рівнем життя і достатку пасе задніх.

Для роздумів: за даними міжнародного видання Forbes, серед 1427 найбагатших людей світу достойні місця займають 10 українських олігархів, які сьогодні безпосередньо здійснюють управління великою політикою нашої держави. В той же час Україна, за різними інформаційними джерелами 2013 року, займає друге місце у світі за рівнем смертності; 135 місце у світі серед країн з найнижчим рівнем фізично здорового населення; перше місце у рейтингу найгірших ринків, що розвиваються; 144 місце із 170 держав за рівнем корумпованості; за даними Міжнародного валютного фонду — за рівнем валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення за результатами 2013 року Україна із 187 країн посідає 107 місце...

Українські олігархи, а не народ України, почали визначати пріоритети державної політики, формувати владу, парламент, запроваджувати правила гри як у внутрішній, так і у зовнішній політиці держави.

За волею олігархів в Україні призначались вибори, обирались «народні» обранці, Президенти, урядовці, за їх ресурсом підтримувались передвиборчі піар-кампанії як провладних, так і опозиційних партій.

У такому співіснуванні та співпраці влада й олігархія надто вдало існували аж до кінця 2013 року, коли їх партнерські стосунки переросли у міждержавні та транснаціональні відносини. Потрібно було не тільки множити, але й ділити, і не тільки між собою, а й між старшими, вищими та більш заможними кланами за межами України. Як результат, між олігархами наприкінці 2013 року розпочалась глибока криза за перерозподіл накопиченого капіталу.

В українське суспільство і у свідомість українців тими ж олігархами активно продукуються такі поняття, як «Майдан», «Революція», «Війна». З тим, щоб вирішити їх міжусобні фінансові чвари, забрати від одних і віддати іншим, українська олігархічна верхівка демонструє перед міжнародною спільнотою протест народу перед владою. За її кошти підіймається з колін частина знедоленого українського народу, якому, окрім власного життя, вже нічого втрачати. Вони виводять вкотре народ на майдан, відтепер не тільки під демократичними гаслами, а й під зброєю і кулями.

Відтепер країна активно втягнулась у процес кровопролиття за Україну і її волю. Принагідно зазначити, що у цьому процесі не поклав голову і не втратив життя жоден олігарх або лідер політичного руху — Дай Бог їм здоров’я, а, знову ж таки, той самий народ, його кращі сини і доньки пішли з цього світу за краще життя в Україні.

У вирії таких подій, з «легкої» руки і фінансової подачі вітчизняних олігархів та доброзичливих їх друзів із-за кордону, сталося непоправне лихо, яке принесло в наш український дім трагічний початок розколу та розвалу.

Запроваджується технологія протистояння між Заходом та Сходом України і цим закладається ризик до втрати територіальної цілісності України. Окрім цього, надзвичайно вдало в нашу свідомість вкладається історично накопичена проблема українсько-російських взаємовідносин —згадали про москалів та бандерівців, що може розігріти гнів протистояння тоді, коли олігархам конче необхідно сформувати новий простір та ринок міждержавних інтересів. Їх прибутки, їх політика — понад усе, вона, на превеликий жаль, стає вище особливостей історичного розвитку, міжнаціональних та міждержавних інтересів.

У такий спосіб «фінансові патріоти» держави готові віддати усе і навіть саме найдорожче — життя своїх співвітчизників. Вони ідуть на формування власних збройних дружин, військових загонів, створюють свій фронт на базі Донецького і Луганського регіону та розпочинають перед усією міжнародною спільнотою війну за власний рахунок. Хоча до формування цього рахунку, знову ж таки, активно долучився народ України при сприянні законодавчої і виконавчої гілок влади, які також спромоглись через бюджетну і податкову політику відірвати від народу суттєву складову бюджетних надходжень — все для фронту.

«Війна» — соціально-політичне явище, що являє собою одну з форм розв’язання засобами збройного насильства суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, територіальних, релігійних суперечностей між державами, народами, націями, класами, соціальними групами. («Енциклопедія сучасної України», т.4 — К. 2005 р.)

За ознаками війни бувають: громадянська війна, партизанська війна, обмежена війна, тотальна війна, племінна війна, «холодна війна», расова, торгівельна, класова, бандитська війна. Але на обох рівнях війна часто точиться з приводу суперечок за суверенітет і територію («Короткий оксфордський політичний словник», стор.104 — Київ. 2006 р.).

Саме так наука тлумачить поняття війни та її різновиди. Якою вона б не була, однак історія накопичила свій досвід, де за кінцевим результатом війна є механізмом, інструментом боротьби за владу, власність, територію, монополію на ресурси, зрештою вона виступає як засіб знищення одних та збагачення інших.

У якому форматі «так звана» війна увійшла в український дім? З вищеперерахованих типів війни, на подив і супротив багатьох, більш наближеною може бути ознака класової та бандитської війни.

Чому класова?! За останні роки українське суспільство дедалі більше і більше формується за двома чинниками — це дуже багаті і тотально бідні. Співвідношення таке: багатих нараховують майже 10 відсотків, бідних — 90 відсотків, а так довго обіцяного, омріяного і довгоочікуваного середнього класу в Україні не відбулось та і в принципі його народження не допускали як сама олігархія, так і влада за весь період суверенності.

Саме ці 10% «української еліти» взяли на себе історичну місію (місію): якою бути Україні, яка її доля і курс подальшого розвитку. За їхнім сценарієм в Україну продукується «Майдан», гоніння за вчорашніми, в основі чого — забрати (експропріювати) у вчорашньої влади «їх» капітал, що став капіталом «сім’ї». У такий спосіб клас олігархів закликав народ до боротьби за Україну та її волю. Вони виступають спонсорами найтрагічнішої сторінки в історії України. Вкотре воля народу вдало і підло використовується ненажерливою верхівкою суспільства, яка, прикриваючись патріотизмом, національною самосвідомістю та героїзмом українців, обстоює суто особисті олігархічні інтереси.

Ціна такого «призову» — сотні людських жертв, серед яких невинні, але напівголодні патріоти, які поклали своє життя за омріяну майбутню щасливу долю України. Хоч як парадоксально, чорні списки героїв нації здебільшого представлені добровольцями центральних та західних регіонів країни.

Доволі дивна схема і методи війни — в цивілізованій державі, що прагне європейського рівня, при наявності Збройних Сил, достойного наукового і технічного потенціалу воєнної зброї, ресурсу та сучасних технологій — на передові рубежі та фронтову зону спрямовуються патріотично налаштовані, однак абсолютно беззахисні та непідготовлені по суті українські камікадзе, нікому і нічим невинні прості люди, представники класу бідних, безробітних, обдурених, водночас гордих і нездоланних представників великого та сильного духом народу.

За останні роки потенціал української армії помітно скорочувався, в основі фінансово-господарської політики Збройних Сил домінувала практика реалізації «надлишкового майна» — до продажу пропонувалося практично все: від важкої техніки до одягу і спецінвентарю.

За останні п’ять років видатки з державного бюджету України на забезпечення Збройних Сил суттєво майже не змінювались. У 2009 році асигнування на армію становили трохи більше 11 млрд. грн., у 2010 році — 12,4 млрд. грн., у 2011 році — 13,8 млрд. грн., у 2012 році — 16,3 млрд. грн., у 2013 році — 15,2 млрд. грн.

Як результат, на сьогодні увесь український народ опікується кооперацією фінансового ресурсу, щоб одягнути, нагодувати, озброїти та захистити тих, хто виборює свободу України.

Як можна назвати таку політику: випадковість, реформуванням Збройних Сил, свідомою провокацією чи заздалегідь продуманим планом знищення суверенної країни, який імпортований у середовище фінансової олігархії та політичні структури України?

Ні

Чи хоче український народ агресії, війни, горя та братовбивчої політики? Глибоко і свідомо переконаний, що НІ!

У народу абсолютно ніхто не запитав, як і з ким він хоче жити, у який спосіб і у який бік він вбачає рухатись і з ким формувати економічну політику — із США, Європою чи Росією. Йому, народу, в черговий раз наказано боронити мир та спокій у власній оселі, що він успішно і здійснює, щоправда, занадто великою ціною — людським життям своїх співвітчизників.

Хто винен у такому сценарії і чому жодного із політиків та олігархів, які побудили народ на кровопролиття, не притягнуто до відповідальності? Чому частина тих, хто продав і зрадив власну країну, народ і волю продовжує своє солодке життя у затишку сусідських маєтків, а інші шукають захисту та партнерства у нових сусідів під гаслами свободи, демократії та вільного волевиявлення народу України.

Відповідь на ці споконвічні запитання свого часу вже давала історія та її творці. Чи не пророчими стали слова великого українського кобзаря Т. Г. Шевченка, які, на жаль, залишаються актуальними і сьогодні:

А може справді — це якесь прокляття нації, якщо так, то за що і навіщо?! Адже впродовж віків ми прагнули миру, злагоди, справедливості, самостійності та суверенності. Україну та українців завжди і всюди сприймали як миролюбивих, працьовитих, обдарованих, щирих та спокійних людей, які з часів древньої Київської Русі були творцями, а не руйнівниками світової культури, духовності, релігії, історії великого народу.

Що, зрештою, трапилось з нами? Чому впродовж історичного проміжку часу нас заносить то в один, то в інший бік — то під Росію, то під Польщу, шукаючи свого місця під сонцем.

Уперше, варто зазначити, вперше і, як ніколи, мирним шляхом, без єдиного пострілу, на відміну від усіх наших сусідів у 1991 році ми отримали омріяну самостійність, власну державу, про яку мріяли століттями наші прадіди. Отримали, здобули і що.?!

Водночас понад 20 років у державотворчих процесах, на превеликий жаль, домінують вектори, які спрацьовують не на розвиток чи процвітання держави, а на формування української олігархії, якій за природою, суттю і поведінкою немає аналогів у світі. А держава та її народ з кожним роком витримували шокові удари та запевнення влади у кращу і достойну перспективу.

Кожний лідер нації, що приходив до престолу, закликав народ до терпіння, важкої і дешевої праці. Практично всі, хто отримував владу, чи то Президента, чи Прем’єр-міністра, кивали на своїх попередників — це він, вона, вони — довели Вас (народ) до зубожіння, це вони (попередники) проводили зрадницьку політику запозичень у міжнародних фінансових структур і по суті заклали під гарантії майбутнього увесь український ресурс (землю, ліси, гори та людей).

Якщо перших десять років незалежності ми намагались відтворювати нове, сучасне громадянське суспільство у форматі демократії, ринкової економіки, широко полярного політичного і партійного руху, багатовекторної зовнішньої політики, у основі якої закладався принцип не протистояння, а добросусідства як з європейськими країнами, так і з країнами колишнього Союзу, то вже на другому десятку державотворення — Україна різко змінила курс розвитку та заклала ризики внутрішньої і зовнішньої політики, які незадовго дали про себе знати.

Натомість специфічних, неординарних перетворень в економіці, що були спрямовані на роздержавлення, приватизацію, розбудову системи малого і середнього бізнесу, формування нового процвітаючого і прогресивно мислячого середнього класу українського суспільства, ми отримали спотворені процеси злочинного перерозподілу власності в усіх сферах суспільно-виробничих відносин — у промисловості, транспорті, сільському господарстві, будівництві і особливо у паливно-енергетичному комплексі. По суті природні ресурси, земля, корисні копалини, надра, що за Конституцією є виключно власністю українського народу, віддано у власність вітчизняних олігархів, саме тих, які сьогодні ініціювали та запровадили політику війни, кровопролиття, хаосу та економічного голоду. То при чому тут народ і хто у нього запитав, як жити далі? До речі, за всі роки незалежності одним із найстабільніших був і є лише один чинник — рівень прожиття народу. Ми як були, так і залишаємось однією із бідних і зубожілих націй у світі.

Але, як то кажуть, немає лиха без добра. Накопичення усього негативного у суспільному розвитку лягло на плечі простого люду. І терпець почав про себе заявляти. 

Однак вкотре занадто вміло і підло цією активністю та людським прозрінням скористались знову-таки лжепатріоти, які штовхнули власний народ у прірву воєнного конфлікту та братовбивчу вакханалію, закликаючи всіх до боротьби за волю і краще життя.

Перша. Найстрашніша і найтрагічніша — це втрата життя сотень наших громадян, які загинули з вірою у святу, благородну справу і які бажали кращої долі для України.

Друга. Надзвичайно небезпечна — держава потрапила у лихоманку сепаратистського хаосу, народженому на штучно імпортованому протистоянні українців Заходу та Сходу України.

Зверніть увагу, за весь час суверенності ми жили і чули один одного без супротиву, з розумінням мови, культури, релігії та регіональних інтересів.

Сценарій тут цілком зрозумілий, і він писався не без участі представників політичної еліти України, адже регіональну психологію нашої держави та її населення краще за самих нас не знають і не можуть знати ніякі сусіди.

Третя. Надзвичайно небезпечна складова ціни — це загроза втрати територіальної цілісності України. Ми отримали свою територію у спадщину. Вона була сформована у процесі цивілізованого історичного розвитку, передачі епох, накопичення досвіду без мілітарної ідеології та загарбницької політики, а, навпаки, в об’єднанні всіх національностей, мов та культур, що проживають на єдиній території. Українці завжди захищались, захищались, а не навпаки — і в цьому була, є і буде сила духу народу України. Та навмисно закладені ризики втрати хоча б частини території нашої держави можуть стати проектом до поглиблення процесів втрати самої суверенності країни.

Четверта. І чи найголовніша ціна питання. Революційні зміни в українському суспільстві, зміна влади та війна на Сході України супроводжується вкрай складним, кризовим станом в економіці країни. Державна казна новій українській владі дісталась абсолютно спустошеною, з величезним, загрозливим і катастрофічним зовнішнім боргом — понад 500 млрд. грн. 

Пріоритетні, бюджетоутворюючі складові вітчизняної економіки практично не працюють, політика запозичень від міжнародних фінансових інститутів стає майже єдиним джерелом у вирішенні стратегічних проблем України.

Країна живе у борг, за рахунок жорстких методів економії та податкової політики. Майже всі соціальні питання вирішуються безпосередньо завдяки податкам із самих громадян. В умовах, що склались, зовсім неможливо прогнозувати та розвивати систему інноваційних змін та стабілізації економіки. «Великого китайського чуда» сподіватись марно.

А зводити кінці з кінцями за рахунок терпіння людей надзвичайно ризиковано. У такий спосіб загрозливо постає питання економічної залежності держави від міжнародних партнерів, особливо в частині вирішення комплексу проблем паливно-енергетичного забезпечення.

Втрата економічної самостійності та повна фінансово-кредитна залежність від закордонних партнерів однозначно закладає непередбачувані кабальні умови, які рівноцінні знищенню самої державності.

Звісно, ціна такої свободи і перспективи українському народові абсолютно не потрібні. Таку схему заклали ті, які занадто загрались у великій боротьбі за ресурс країни та його перерозподіл між собою. Вони забули за головне — за народ України, який не прощає зради, який вже не спить, але поки що дрімає і який ще не сказав свого рішучого НІ!!!

Час мине, історія обов’язково дасть оцінку сьогодення і оприлюднить тих, хто продав і зрадив цей етап історичного розвитку суверенної України. І надзвичайно болячим і трагічним буде розчарування мільйонів українських патріотів, коли вони дізнаються правду — про чергову оману, про той самий опіум для народу, про підлість тих політичних лідерів, які заклали свободу, мир, волю нації заради чергового траншу для власного збагачення. Але це до пори і до часу.

Що ж, зрештою, залишається робити, щоб зберегти народ і Україну та продовжувати залишатись і розвиватись як миролюбна, працьовита нація у сім’ї народів і країн усього світу?!

Власне, вибору особливого немає, так само як і часу. Варто, зрештою, залишатись самими собою, принципово і назавжди відмовившись від закордонних радників та їх «братів» — вітчизняних зрадників.

Україна має розробити власний стратегічний план виходу із глибокого кризового економічного та воєнного стану, і цей план повинен бути написаний суто українцями, українською думкою без усяких кредитних запозичень. Мир, свободу, стабільність та добробут не імпортують і не дають в кредит — їх здобувають власними силами, розумом та політичною волею.

Цілком зрозуміло, що дії повинні бути радикальні і спрямовані в першу чергу на загальнодержавні, а значить народні інтереси.

З чого необхідно розпочати? Та, мабуть, із того, з чого все і почалось в Українському домі — з боротьби за власність. (Звісно, це надзвичайно важка проблема, але вона існує, вона п’є і висмоктує всю кров із судин країни). А вирішення питання власності має рухатись у зворотному порядку, від монополістів, олігархів — до монополії держави на всі природні ресурси та стратегічні сфери. Ні, це ні в якому разі не експропріація і не утопія — це нові прозорі, законні і справедливі правила співпраці Бізнесу, Влади та Народу.

У цій схемі заради справедливості потрібно зібрати команду української олігархії та започаткувати легалізацію частки їх надприбутку, яку сьогодні вони легко витрачають на війну, різні політичні процеси, вибори, провокації та спрямувати їх на реанімацію української економіки, до розвалу якої вони мають безпосереднє відношення. (Умовно кажучи по 1 млрд. з кожного, хто представляє тих самих 10% української еліти. Погодьтесь, сума пристойна, яку ніхто і ніколи не закладе у форматі іноземних запозичень. Це саме те джерело фінансової ін’єкції, яке забезпечить необхідну потребу у подоланні кризового стану).

Як це зробити, підкаже досвід і практика тих сусідів, у кого ми звикли брати в борг. Принаймні у нас все є для того, щоб вирішити таке непросте питання — це Парламент, для вироблення гарантованої як державі, так і представникам приватного капіталу законодавчої бази; Уряд, який, начебто, прагне радикальних змін у суспільстві за чесними прозорими законами; і, звісно, Президент України, якому, як ніколи, повірив український народ і якого намагається чути міжнародна спільнота; на крайній випадок у нас є система правоохоронних органів, які можуть нагадати кожному із олігархів їх «прозорий» шлях і законність у накопиченні капіталу.

Нам терміново необхідно ревізувати тон ведення зовнішньої політики — з уст, особливо представників великої політики, повинна бути вихолощена нота агресії, ми є миролюбний і здатний до компромісу народ. Ми є народ, якого правди сила... Саме в цьому плані потрібно використовувати усі важелі мудрої української дипломатії, якою не була б її ціна, а це набагато дешевше людського життя...

Тобто 

Зробити все, щоб мир був утверджений, збережений в рамках наших інтересів.

Не менш важливим у прийнятті кардинальних державних рішень є вироблення чіткої кадрової політики — не «люстрації», а саме кадрової політики, в основі якої повинні дотримуватись принципи не знищення кадрового потенціалу країни, а, навпаки, його вдосконалення за рахунок професійного, фахового складу, а не прихильників тих чи інших політичних сил. Тут не може бути жодних перебільшень чи закордонних новацій — освіта, практика, професіоналізм і, особливо, обізнаність в усіх процесах державотворення, набутих життєвих досвідом в Україні. І дуже важливо забезпечити розмежування, у якому Бізнесмени повинні займатися бізнесом, Політики — чистою, законною і прозорою політикою, Державні службовці — служити інтересам держави та займатись розбудовою системи державного управління. Поєднання цих складових вже себе показало і привело до того, що відбувається на сьогодні.

Надзвичайно складним, але вкрай необхідним постає питання перегляду як законодавчої бази, так і самого принципу формування єдиного законодавчого органу країни — Верховної Ради України. Вона повинна відображати широке представництво українського народу — не бізнесу і не політиків, які практично приватизували депутатський мандат. Доти, доки парламент буде монополізований олігархами, доти буде існувати торгівля місцями під куполом, купуватись та продаватись волевиявлення людей — рівно стільки український парламентаризм буде заручником системи влади та кланових інтересів.

І без сумніву, в основі стратегічного плану повинна бути нова економічна політика, спрямована на відродження та розбудову вітчизняного виробництва в усіх його сферах, розширення державного сектора економіки і державного регулювання, у тому числі у політиці ціноутворення, попиту і споживання. Існувати лише на податках з власних громадян, закордонних запозиченнях, жити за принципом купи-продай і постійно затягувати паски у нації з обіцянками, що скоро попустить — це шлях у прірву.

Нарешті останнє і найголовніше. Настав час перестати дурити власний український народ — він вже стає абсолютно іншим. Осінньо-зимові лихоманки «революціонерів», маніпуляції фінансових лідерів нації набридли не тільки українцям, а й всім тим, хто вміє розрізняти полову від зерна. Всі, хто розраховує на чергові «Майдан-1», «Майдан-2», «Майдан-3», повинні зрозуміти, що це далеко не американські телесеріали-бойовики, і народ, зрештою, може відмовитися від грошовитих спонсорів та піти своїм шляхом проти всіх — за себе, за свою долю.

Варто усвідомити просту істину, Україна — це не бізнес-проект для обраних та елітних, це держава вільних, терпеливих, мудрих, загартованих життям та часом людей, які вміють шанувати свою країну та її історію.