Тільки не подумайте, що це черговий журналістський прийом для привертання уваги читачів. Ті, хто останніми роками хоча б раз побував у трьохсоттисячних Сумах, підтвердять: мешканці обласного центру постійно по кілька разів на день «зміцнюють» власне здоров’я спринтерськими і стаєрськими забігами за... тролейбусами. Чому тільки за ними? Тому що такий вид громадського комунального транспорту, як міські автобуси, сумські можновладці знищили ще років 15 тому. Тож тепер мешканці міста в часи пік ганяються за «рогатими». Утім, щасливий «забіг» виграють лише одиниці. Решта захеканих «стаєрів» щоразу відводять душу у «привітаннях» місцевій владі, яка змушує сумчан «відтягуватися на повну» в... маршрутках, бо іншого вибору в них просто немає. І, схоже, ще довго не буде.
І півень вже клює, і грім давно гримить...
За дерибан міського громадського транспорту — загальної власності всієї міської громади — місцеві «керманичі» взялися з притаманною українському істеблішменту «любов’ю» до чужого у другій половині 90-х. Не встигли городяни й оком змигнути, як із міських вулиць спочатку зникли всі комунальні автобуси. Ще за якийсь рік-півтора тим само шляхом тодішні «батьки» міста спровадили на той світ більш як 80 відсотків тролейбусного парку — загалом понад 140 одиниць. Ось відтоді на транспортних магістралях міста й триває засилля маршруток, не вщухає боротьба між автоперевізниками за найприбутковіші маршрути. За офіційними даними, по вулицях Сум зранку і до пізнього вечора «бігає» близько півтисячі маршруток, за неофіційними — понад 600! Рівно стільки — скільки у мільйонному Запоріжжі. А тепер, з огляду на те, що місто розташовано в непровітрюваному видолинку, що у ньому лише три (!) сучасні автомагістралі, а решта вулиць, як і 72 роки тому, залишилося на повітовому рівні, де колись навіть бричкам важко було розминутися, уявіть собі, який бензиново-чадний смог роками докучає сумчанам.
Дехто з читачів запитає: чому влада не бореться з цим автомобільно-маршрутним драконом? Нічого подібного: «боролася» і продовжує «боротися». Нинішній міський голова Геннадій Мінаєв, приміром, почав звитяжну ходу до нинішнього крісла з «повернення» в Суми комунального транспорту ще з передвиборної кампанії 2006 року, коли вперше пообіцяв землякам перетворити обласний центр на місто європейської культури і достатку. Борець з нього такий, що навіть Дон Кіхот утер би йому носа своїми вітряками. За п’ять років невпинної «боротьби» доборовся до того, що колектив приниженого «до самого плінтуса» тролейбусного депо за час його керування містом кілька разів опинявся на межі банкрутства. А нині, через відсутність фінансування та постійну заборгованість у зарплаті, на деякі маршрути виставляє тролейбуси лише в часи пік. І ось тільки тепер головний сумський «виборний» нарешті згадав про свої передвиборні обіцянки і пропонує придбати для міста на умовах лізингу півсотні тролейбусів і автобусів.
Так і хочеться поцікавитися в міського голови: чому ж він так довго вичікував? Невже раніше не можна було взятися за розв’язання цієї нагальної для міста проблеми?
Скажімо, років чотири тому представники адміністрації польського міста-побратима Гожова-Вєлькопольського запропонували сумським колегам поступово замінити допотопні чотириколісні ридвани-маршрутки на сучасні комфортабельні автобуси «Ман». На початковій стадії проекту, узгодженого з німецьким концерном-виробником, Сумам пропонувалося придбати вісім капітально відремонтованих автобусів-десятирічок за символічні кошти — за вартістю одного вітчизняного тролейбуса. Зиск від проекту був взаємний: місту, що задихалося від автомобільного смороду та корків, він гарантував повернення чистої екології, зменшення аварійності і реанімацію під сервісне обслуговування комунальних автобусів двох ремонтно-автомобільних баз, які прихопили в оренду тутешні «можновладці-благодійники».
«Спочатку ідея відродження комунального транспорту зацікавила наших партнерів, та на стадії обговорення деталей проекту все й зупинилося», — зізнався мені торік один із керівників польського побратима.
Зрештою, блокування було очікуваним, оскільки серед власників близько сорока міських маршрутів абсолютна більшість недоторканних — і колишніх, і нинішніх чиновників різних відомств і рангів із цивільних і правоохоронних органів. Чхати вони хотіли на екологію без навару. А рятівний проект нині успішно впроваджують у кількох обласних центрах сусідньої Білорусі.
Недоторканний на недоторканному. Та ще й таким само поганяє...
Публікацій про свавілля водіїв сумських маршруток, про нахабство їхніх власників, нехтування як з боку місцевих даішників, так і представників інших державних служб, у тому числі Департаменту ДАІ МВС України, випадків масового порушення ними чинного законодавства «Голосом України» за попереднє десятиріччя писано-переписано — на цілий «дорожній» трилер набереться. Однак ситуація мало в чому змінилася. Чому?
— Буксують і ще довго буксуватимуть тому, що в цьому бізнесі такий клубок хитросплетінь, кумівських та сватівських зв’язків, в якому сам дідько обидві ноги зламає, — стверджує колишній водій одного з найпрестижніших сумських маршрутів Петро К., який сам «відбухав» за кермом майже п’ять років. — Вважайте, що ці роки випали з мого життя. Адже абсолютна більшість власників маршруток ставляться до водіїв маршруток як до безправних наймитів.
Кому закон — закон, а кому — й дишло...
І це — свята правда. Робочий день — виїзд на маршрут — у мого знайомого розпочинався о 5.30 і закінчувався не раніше 23-ї. Тобто без відпочинку і навіть без перерви на обід він перебував на лінії майже 18 годин (!) без «висмички». І так два, а нерідко й три дні поспіль. І це тоді, коли українським законодавством робочий день водіїв громадського автотранспорту обмежено вісьмома годинами. А ось найкоротший робочий день сумського «водія-стахановця» — не менш як 13 годин. Про кричущі факти порушення автоперевізниками трудового законодавства стосовно «водіїв-кріпаків» наша газета писала декілька разів, зокрема у статтях «Обережно: маршрутки!» (24.10.2007 р.) та «Дияволи на дорогах» (19.03.2008 р.). Згідно з міжнародними нормативами і наказом Міністерства транспорту України №18 від 17.01.02 р. і, зрештою, здоровим глуздом, робочий день водіїв пасажирського транспорту обмежується 40 годинами (!) на тиждень. До того ж сюди входить не лише час керування автомобілем на маршруті і час стоянок, а й підготовка автомобіля до виїзду на лінію, час проведення медичних оглядів водія. «Другу половину «стахановської» вахти більшість із нас практично їздять вже на автопілоті: очі рогом, ноги не згинаються, руки як дерев’яні, — розповідає мій знайомий. — Після такої каторги додому опівночі приходиш ні живий, ні мертвий, й одразу в ліжко. Адже завтра о 4-й підйом...».
Про цей бедлам на сумських дорогах знають усі: в територіальній держінспекції праці, міськвиконкомі і, зрештою, ДАІ. Однак віз і нині там, а власники маршруток, мов ті коти, слухають і за вухом не чухають. Хоча ні. Після однієї з публікацій ДАІ вирішила серйозно зіпсувати гумор маршрутним феодалам. Однак не встигла: власники одразу такий лемент зчинили — небу стало спекотно. За кілька днів до МВС України на правоохоронців надійшла кляуза від одного з... народних обранців. Того ж дня з Києва пролунало грізне: «Не кантувати!». І... розв’язало свавільникам руки. Все як у народній приказці: «Козак козака бачить здалеку».
Скажи, хто твій хазяїн, і я скажу, хто ти
А ще мій візаві розповів, що більшість водіїв маршруток офіційно не отримують зарплати, а працюють «від виробітку» — тобто скільки зуміє «налівачити». Згідно з офіційним договором його місячна зарплатня становила 600 гривень. Однак за п’ять років він її так жодного разу не те що не отримав — в очі не бачив. «Заробіток кожного водія — це калим, який залишається в нього після щоденного розрахунку з хазяїном, — каже Петро К. — Саме заради нього майже всі маршрутки й носяться з нечуваною швидкістю вулицями міста. Адже частина «калиму» йде на бензин та усунення дрібних поломок. Тому й «літають» і вдвічі перевантажують маршрутки. І не дуже бояться даішників, бо знають: у разі чого хазяїн «відмаже».
Інколи ці «польоти» нагадують змагання болідів «Формули-1». На зупинках громадського транспорту кожен «гонщик» заради зайвої гривні ладен дибки поставити свого «коня»: впоперек дороги, посеред проїжджої частини вулиці, на тротуарі, боком, блокуючи при цьому рух усього транспорту. Особливо дають «дрозда» автоперевізники в часи пік, тоді «Рути», «Богдани» разом із «Газелями», які від тряски не сьогодні-завтра розваляться на «європейських дорогах», мов фурії «літають» міськими автомагістралями. Та з влади і правоохоронців — як з гуски вода: нічого не бачать, нічого не чують. І так триває понад десять років. І навряд чи скоро закінчиться. Покласти край цьому неприхованому свавіллю під силу хіба що прокуратурі. Якщо, звісно, серед її працівників немає прихованих маршрутних «підсніжників».
