Із досьє «Голосу України»
Марина ПЕРЕСТЕНКО, народний депутат України від Комуністичної партії, голова підкомітету з питань реформування агропромислового комплексу, розвитку науки та освіти Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики і земельних відносин. Народилася 5 березня 1966 року в Криму. Закінчила Кримський сільськогосподарський інститут (1988). Трудову діяльність розпочала 1983 року робітницею бригади колгоспу «Шлях Леніна» (Сімферопольський район Криму), потім працювала бригадиром і агрономом. З 1994 року — голова сільського (фермерського) господарства «Марс». Має сина та онука.
— Ким ви мріяли стати у дитинстві? Чому вирішили пов’язати своє життя із сільським господарством і як стали фермером?
— Усе моє життя пов’язано із Кримом. Я народилася у місті Саки, коли мені було чотири роки, батьки повернулися в село Роздолля, де жила бабуся, неподалік від моря на Західному узбережжі Криму, за 30 кілометрів від Сімферополя. Чесно кажучи, школяркою не мріяла працювати у сільському господарстві: моя тітка лікар і, дивлячись на неї, теж хотіла стати лікарем. Але у моїй родині два покоління були агрономами, і це пересилило — після школи я вступила до сільськогосподарського інституту на факультет виноробства і виноградарства. Після закінчення інституту працювала у колгоспі у своєму селі. Це непросто: коли мені було 24 роки, у моєму підпорядкуванні було кілька тракторних бригад з дорослими солідними трактористами, які люблять міцне слівце. А з 1992 року ми взяли землю в постійне користування для ведення фермерського господарства (тепер уже такої форми власності немає). Спочатку було дуже важко, але допомагало те, що ще були колективні сільськогосподарські підприємства, з якими можна було укласти договір про зберігання зерна тощо. А потім потихеньку все здобувалося своє.
— Чим займалося це фермерське господарство? Виноградом?
— Ні, вирощуванням зерна, в основному озимі, ярові. Це пов’язано зі специфікою Криму. Садівництво та виноградарство десь у глибині моєї душі є. Але це дороге заняття, й у нашому районі займатися цим без зрошення не можна. Потім життя показало, що одних зернових мало, тому почали ще займатися й тваринництвом у невеликих обсягах.
— Відтоді, як ви стали народним депутатом, хто керує вашим фермерським господарством?
— Саме на той час, коли я стала депутатом, мій син закінчував сільськогосподарський технікум. А за законом про сільське господарство члени родини мають право займатися фермерським господарством з 14 років. Синові було вже майже 18 років, і з того часу він очолює фермерське господарство. Зараз йому 22 роки, звичайно, він тільки пробує себе, але мені здається, що я в такому віці ще не могла б вести справи так, як він, все-таки він аграрій у четвертому поколінні.
— Як ви опинилися у списку КПУ на минулих парламентських виборах, тим більше у першій п’ятірці під номером три?
— Списки складалися з урахуванням того, що у них повинні бути представники всіх категорій: я була представником сільського господарства, Євген Волинець — шахтарів, Юрій Гайдаєв — інтелігенції, лікар, Іван Герасимов — військових, ветеранів, а лідер КПУ Петро Симоненко очолював список. Формування першої п’ятірки — це було рішення президії ЦК КПУ, а після — з’їзду партії. Я була у списках кримської партійної організації від Сімферопольського району. Якщо партія каже: «треба», ми не маємо права відмовляти. Я ставлюся до цього як до дуже серйозного й відповідального партійного доручення.
— А як взагалі опинилися у Компартії, адже ви — фермер, а це бізнес, приватна власність...
— Усі члени моєї родини були комуністами й ніколи з Компартії не виходили, навіть тоді, коли її діяльність була припинена. А як тільки відновилася, все відновилися в лавах КПУ. Замолоду я очолювала піонерську організацію, комітет комсомолу. Мама була секретарем, активістом Сімферопольської районної організації, я їй допомагала, але не була членом партії. 90-ті роки — часи нелегкі. Ситуація у країні почала загострюватися й займатися сільським господарством ставало дедалі важче — ми як крайня ланка, найнезахищеніша. Ми не можемо диктувати ціну на пальне, на добрива, засоби хімзахисту. А нам усі диктують ціни, за якими заберуть наш кінцевий результат, тобто зерно. Тому, щоб обстоювати свої інтереси й таких само простих селян на вищому рівні, я вступила до партії.
— Яка ваша позиція щодо створення ринку землі сільськогосподарського призначення й скасування мораторію на купівлю-продаж такої землі?
Не можна продавати корову, що дає молоко. Хоча ми вже загнані у певні рамки — землю вже роздали людям, у них на руках земельні сертифікати, і вони з ними щось повинні робити, або працювати на своїй землі, або здавати її в оренду. Економічна криза нібито проходить, але продовольча тільки починається. Найголовніший базис у розв’язанні продовольчої проблеми — це земля. І ми хочемо, щоб був створений державний земельний банк, і держава викупила земельні паї в їх власників. Звичайно, за один рік це провести неможливо. Але ціна на землю має бути прирівняна до реальної ціни. Адже українська земля — це чверть європейських чорноземів, чому ми повинні це втратити? А втратимо, бо йдеться вже про продаж землі іноземним громадянам. Усе це повинно вирішуватися тільки в інтересах держави Україна.
— За майже вже чотири роки у парламенті, як оцінюєте власну законотворчу роботу?
— Я переважно беру участь у тих питаннях, які стосуються сільськогосподарського виробництва. Торік було прийнято Постанову, згідно з якої гора Климентьєва у Криму стала зоною, що не підлягає розпаюванню. А взагалі я завжди під час зустрічей з аграріями пропоную їм: якщо у вас є пропозиції, давайте працювати разом. Останні законопроекти — про квотування зерна та ринок зерна, щоб змусити інвесторів і зернотрейдерів вкладати у сільськогосподарське виробництво. Але вони зустрічають потужну відсіч лобістів. Є кілька пропозицій зі зміни до фермерського законодавства, зараз у фракції є задум — організувати спільну роботу разом з Асоціацією фермерів і вносити певні зміни до законодавство.
— Чи багато у вас розчарувань у парламенті?
— Як тільки я потрапила до Ради, була в шоці: насамперед дивував лобізм. Не уявляла, що це на такому високому рівні. Коли по три рази поверталися до голосування, якщо не проходив закон. Шум, конфлікти — для мене це було дивно, хоча все це спостерігала з боку й раніше по TV. Я не звикла кулаками розв’язувати свої проблеми. Мені завжди здавалося, що можна переконати переговорами, іншими доводами. Зараз теж не все ідеально, але бачу, що принаймні 50% з ухвалених законів продиктовані бажанням поліпшити ситуацію в країні. Але є й проекти, які явно переслідують чиїсь особисті інтереси.
— Де зараз ваша домівка, родина — у Києві чи у Криму?
— У Криму. А у Києві живу в готелі. Депутатську квартиру не одержувала. У готелі «Київ» зручно, поруч із Верховною Радою. Єдина незручність — немає кухні. Але приїжджаю тільки на сесію. Вдома живу з мамою та сином, син одружився два роки тому, і в мене вже є онук.
— Ви у своєму житті зустріли чоловіка своєї мрії?
— З батьком мого сина ми давно розлучені. Зараз у мене є чоловік, з яким знаходжу точки дотику і якого намагаюся зрозуміти й, сподіваюся, він розуміє мене.
— Він теж політик?
— Ні, але теж член КПУ. А син вступив до партії, коли йому було 18 років, я саме тільки стала народним депутатом. Для мене це велика підтримка.
— Скільки витрачаєте часу на ранковий макіяж?
— Ранком, щоб зібратися. підготуватися до виходу, мені потрібно десь годину. Салони краси, солярії не відвідую, перукарні та манікюр — так. Масажі не роблю, у мене є вдома ділянка, на якій розминаюся з сапою, саджаю троянд, кущі ягід.
— Які страви любите готувати?
— Раніше у моєї мами була улюблена страва — чебуреки, і я теж перейняла ці рецепти. Зараз до чебуреків руки не доходять, хоча мама любить влаштовувати спільні недільні обіди, у неї ще є фірмовий м’ясний пиріг, самі робимо виноградне вино. Але тільки для себе, не на продаж.
