Віктор та Ліана Бойченки на важку долю аграріїв не скаржаться. Вони просто роблять її іншою...
Автівка мчить нас у степ — подалі від магістралі Харків—Сімферополь. Трапляються невеличкі балочки, видніються ще не вирубані посадки, а навкруги поля, поля і поля. Ні, тут, у Василівському районі, не так, як південніше — де степу і краю не видно, тут що ближче до Дніпра, то більш горбиста місцевість. Фахівці кажуть, що і землі тут бідніші. Але на цих землях, у справжній степовій глибинці, живуть і працюють люди. Добре живуть і дуже добре працюють.
Спілкуючись з районним керівництвом, почув вельми схвальну оцінку діяльності фермерів Бойченків. Ні, вони не брати, а чоловік з дружиною — Віктор та Ліана. Їхні господарства так і названі — ТОВ «Віктор» і ТОВ «Ліана». До райцентру добрих кілометрів двадцять, та й до сільради від базового села «Віктора» Червоноармійського — більш як 10 кілометрів. До речі, навіть у районі начувані, що між дружиною і чоловіком точиться ледь не запекла конкурентна боротьба. Насправді це, звичайно, не так — тут швидше мова про вже призабуте соцзмагання. Де й обмін досвідом, і порівняння результатів, і небажання відстати ні на йоту від суперника.
Звідси, може, й результати. У «Ліані» відсоток нової техніки досяг позначки 90, у «Вікторі» — до 70. Із того, що довелося побачити — на 25 працюючих в агропідприємстві Віктора Бойченка десь до десятка практично нових «Білорусів», два комбайни і один потужний трактор фірми «Нью Холанд». Є сівалка «Грін Плейс», ну і все інше, що в господарстві знадобиться. Торік збудовано зерносховище на 1000 тонн зерна, і це попри те, що саме господарство починалося з викупленого господарем зернотоку. Останній і є базою ТОВ «Віктор» — тут техніка, майстерня, склади, адміністрація.
Запитую: «Як нині господарюється?» «Нормально» — у відповідь. Віктор Бойченко — чоловік небагатослівний, все з нього треба витягати, однак і у нього очі загораються, коли починає говорити про своїх механізаторів.
— У мене працює справжня сільська еліта. Хтось каже, що я всіх перекупив, і через те, на відміну від багатьох, у мене немає проблем з кадрами. Хай кажуть... Люди йдуть туди, де є умови праці, нормальна техніка і зарплата. Ото і весь секрет... Тому наш колектив молодий, працьовитий, дружний і надійний. Адже господарство мале — близько 2000 га, і у нас немає ні штатного агронома, ні головного інженера. А технології виробництва — сучасні, техніка — тим паче. Та й земельні паї, які ми орендуємо, розкидані біля трьох сіл — Грозового, Червоноармійського, Коновалова з «плечем» пробігу техніки до 9 кілометрів. І коли б тут люди працювали за принципом «нам сказали — мы бежали», то ніякого б толку не було. Сьогодні ж наш механізатор не тільки вперед дивиться, схопившись за кермо, а й назад озирається. Як там у нього: чи не пішла грудка, чи все нормально відрегульовано? Одне слово, йому наглядач і поганяч вже не потрібен. Відповідна й зарплата. У середньому по господарству — це 2000 гривень, до того ж щомісяця і з авансом — день у день...
— Щоб ті гроші платити, потрібно вміти не лише посіяти-зібрати, а й продати зібране?
— 40 відсотків нашої сівозміни — пшениця, затим ячмінь, кукурудза, соняшник, соя, — розповідає Віктор Бойченко. — Вся ця продукція має сьогодні хороший попит. Адже в районі створена потужна переробна інфраструктура. Тому питання лише в ціні продажу. Ми вже давно відмовилися від того, що називається «неконтрольованим скидом» урожаю — одразу після його збирання. Це, аби розрахуватися з кредитами тощо. У нас тільки планові продажі, і тоді, коли ціна саме нас задовольняє. Щодо кредитів, то не ми їх шукаємо, а вони нас. З господарством ось вже 10 років працює один і той самий банк, і це банкіри пропонують нам зі знижкою гроші, а ми погоджуємося. Кредити, до речі, беремо тільки під закупівлю техніки. Використовуючи як заставу її саму. Ось три одиниці «Нью Холандів» і сівалка «Грін Плейс» — це все здобутки минулого року.
Мені вже соромно було питати господаря про готовність техніки чи про підживлення (бо хіба не зрозуміло, що тут все «на п’ять»), тому спитав про ситуацію з добривами і пально-мастильними матеріалами.
— Хімікатів для захисту рослин нині багато, й їхні продавці поводяться на ринку коректно. Тому ми, щоб не морочити голову зі збереженням і отруйними випарами, працюємо «з коліс». Бо це виправдано — ціна навесні не зростає. Власне, та сама ситуація з моторним паливом — вже кілька років ні під час збирання, ні у посівну воно, щонайменше, не дуже різко скаче у ціні. Так, певне зростання нині є, але це тенденція, у тому числі, і пов’язана зі світовими цінами на нафту. Зовсім інша справа з мінеральними добривами, які ми купуємо восени (у нас є де їх зберігати), бо навесні не тільки все вдвічі дорожче, але його ще й з вогнем не знайдеш.
Спитав про державну допомогу агровиробнику і у відповідь почув лише важке зітхання. Тому поцікавився освітою господаря, адже, щоб хазяйнувати, треба знати і вміти?
Віктор Бойченко — випускник 1996 року нині Харківського аграрного університету імені В. В. Докучаєва. Спеціальність — організатор сільськогосподарського виробництва. Прибув за розподілом до рідної сільради, тільки не в своє Широке, а в сусіднє Червоноармійське. Працював тоді ще у колгоспі головним зоотехніком. Дружина Ліана — за фахом економіст і теж випускниця аграрного вузу. Нині її альма-матер називається Південний філіал Національного університету біоресурсів і природокористування України «Кримський агротехнологічний університет»...
Запитую: «Чого ж економіст із зоотехніком та взялися за рільництво?» Виявляється, що так обставини змусили. У 2000 році відбулася реорганізація господарства. Була створена ліквідаційна комісія, і молодому зоотехніку вдалося викупити лише зернотік. Було йому тоді 26 років. Віктор Бойченко зізнається, що у 2000-му очі боялися, а руки робили. Про одне, правда, шкодує. Що практично всі, хто викупив ферми, потихеньку, ні слова не кажучи, розпродали їх на цеглу... А будувати з нуля сучасну ферму — а тільки така, з мікрокліматом, раціоном і багато чим іншим, чого, наприклад, вдалося добитися його університетському другу, робить виробництво м’яса рентабельним. Бо дідівський метод утримання з його 12—14 гривнями собівартості кілограма свинини у живій вазі, не врятує. Адже у друга та собівартість навіть за сьогоднішньої ціни кормів — 7 гривень...
Щодо Ліани Бойченко, то в її рідному селі Малі Щербаки у 2001 році вже ледь не революція починалася. І люди впросили теж фактично молоду дівчину взятися за порятунок їхнього СВК «Надія». Так з’явилося ТОВ «Ліана» — з подальшим «соцзмаганням», чи то сімейною «конкуренцією».
Вже на цьому можна було б поставити крапку. Не забувши вклонитися людям, котрі вміють працювати і тримати на плаву не лише себе, а й фактично майже сотню односельчан. Однак у районі цінують Бойченків не за це! Бо і «Ліана», і «Віктор» — це перші у Василівському районі агровиробники-благодійники. Ну, не вміє Віктор Вікторович хвалитися — знову змушений зауважувати, що все з нього щипцями доводиться витягувати. «Я депутат Широківської сільради, — втомлено каже В. Бойченко. — Тому школа, медпункт, як мовиться, на мені. Торік вдалося провести водогін на ту половину села, де його не було з часу заснування Червоноармійського. Люди задоволені... У школі металопластикові вікна встановили — це теж у 2010-му. А так у селі багато чого потребує підтримки — ветерани, проведення свят тощо, то ми у всьому намагаємося допомогти».
Власне, на цьому наша розмова і закінчилася. Віктор Бойченко у день, коли ми з ним зустрічались, залишався один на хазяйстві (дружина на лікарняному), і зайвий клопіт під назвою кореспондент, у свою чергу, теж намагався не дуже навантажувати господаря. Тому поспілкувався ще й з Юрієм Гармашем, керуючим ТОВ «Віктор».
Юрій Анатолійович у товаристві, як каже його директор і друг Віктор Бойченко, — справжній «універсальний солдат». Він і заступник директора, і часто все ж виступає агрономом, інженером (бо координувати дії навіть досвідчених і відповідальних механізаторів комусь потрібно), і зварником, і токарем, а буває — і вантажником теж. Ось ми знімали його у трохи забрудненому мастилом робочому одязі, відірвавши від ремонту — разом з цілою групою механізаторів Ю. Гармаш копався в якомусь агрегаті. До речі, основна його спеціальність — колгоспний механізатор. Однак сьогодні і він — керуючий з більш ніж 10-річним стажем, і його підопічні чудово освоїли не тільки нові технології землеробства, а й імпортну техніку. З особливою гордістю Ю. Гармаш розповідає, як до його механізаторів приїздять інженери інших господарств — шукати помилки своїх підлеглих, котрі призвели до виходу з ладу дорогих «забугорних» механізмів. Поставив Юрію Анатолійовичу і актуальне нині запитання: «Як він особисто ставиться до продажу землі сільгоспризначення?»
— Позитивно. Бо, коли чесно, то землею торгують вже добрих років десять. Інша справа, що спочатку це було як «дарування», пізніше — як оформлення «спадщини» тощо. Всі ці хитрі механізми не на користь ні продавцям, ні покупцям. Бо напівлегальний продаж не можна визнати прозорою схемою, коли товар коштує своє. Та й покупець, коли формально підійти до справи, сьогодні не на всі 100 відсотків стає власником. А це, у свою чергу, не убезпечує його бізнес від «несподіванок поточного моменту». Включаючи й рейдерські захоплення... З другого боку, така ситуація призводить до того, що багато господарств, особливо з тих, які ще «не наростили м’язи», сьогодні не мають навіть під що взяти кредит. Техніка, зазвичай, у них стара, приміщення на селі, навіть нові — нікому не потрібні, то що залишається? Земля, яка не є товаром. Зрозуміло, що перш ніж щось узаконювати, мають бути продумані всі проблемні питання. Які унеможливлювали б те саме рейдерство, а ще передбачали б відповідальність за безгосподарність власника. Це у разі, коли його поля просто заростають бур’яном і створюють проблеми сусіднім господарствам. Крім того, щоб і успішне агропідприємство сьогодні не було просто знищене, потрібно продумати питання якогось перехідного періоду і введення права «першої руки» у придбанні для тих, хто вже працює на землі. Адже коли завтра хтось навмисно почне перекуповувати паї, які орендуються господарствами, то постраждають не «руїни», а ті, хто на плаву. Бо ж не тільки кіт-муркіт ласим оком дивиться на сметану, а не на кислий борщ...
Запорізька область.
