Роки спливають, а Леся Гонгадзе залишається такою ж вродливою, вишуканою, елегантною жінкою. Простуючи старовинними вулицями Львова, вона наче випливає з-за брами століть — поза часом і простором. І несе на своєму гордому чолі ореол славного роду Корчаків (по батькові), відомого у Львові ще з 1452 року!
«Смуток залишаю вдома»
Чекаючи на зустріч біля кав’ярні на Вірменській, я намагалася вгадати, в якому капелюшку прийде пані Леся. А капелюшок цього разу був фіалковий, і шалик — у тон. Отак! Усі її вбрання — не з модних бутиків, це витвір власної фантазії, вміння і доброго смаку. Позаяк довкола нас з нагоди 755-ліття Львова ходили дівчата у середньовічних строях (така святкова традиція), вона вписувалася в містерію часів напрочуд гармонійно. Усі потрясіння, душевні бурі, тяжкі хвороби й сумні думки вона, виходячи на вулицю, залишає вдома. І ніхто не бачить печаті невиправного горя на її обличчі, котре світиться зичливістю і мудрістю.
— Пані Лесю, можна з вами сфотографуватися? Я — лікар із Яблунова на Тернопільщині, а це — моя дружина...
Подружжя, що перепинило нас на вулиці, дає мені мобільник і просить зробити знімок. Потому пані Леся, сміючись, каже:
— Мене впізнають усі — не сховаєшся. Навіть бомж у лісі, який уже не пам’ятає, який він сам на вигляд, підходить і питає, як мої справи.
Утім, заради справедливості треба зауважити, що вперто «не впізнають» її двоє народних депутатів зі Львова. За одного, за її словами, свого часу Гія «розпинався», за іншого вона «розривалася», їздила на зустрічі з виборцями, агітувала. А тепер, коли «сторони» стикаються на вузьких львівських вулицях майже впритул, у панів (за віком — її сини) одразу з’являються невідкладні справи, котрі треба негайно обговорити по мобільному телефону. Та дарма державні мужі позичають у Сірка очі, адже...
— Мені нічого ні від кого не потрібно. Я щаслива тим, що можу дати собі раду. Тільки б залишили у спокої прізвище Гонгадзе...
А для тих, кому, ймовірно, вигідно було б побачити перед собою зламану горем (а тому неадекватну) жінку, котра зворохоблює громадськість і заважає тому чи іншому «процесу», вона завжди про всяк випадок має свіжі довідки від психіатра та офтальмолога. Мовляв, знайте, панове, що я добре бачу, чую і розумію...
Що ж вона зрозуміла і відчула за ці роки, відколи триває відоме всьому світові трагічне дійство під назвою «справа Гонгадзе»?
«У нас людське життя нічого не вартує...»
Свого часу Мельниченко приїжджав до пані Лесі на Різдво. У громадськості склалася думка, що вони — в одній супрязі. Та це не так.
— Під час зустрічей із Мельниченком ми ніколи не говорили про плівки, він ніколи зі мною не радився. І я не бажаю цю тему з кимось обговорювати, — каже Леся Гонгадзе. — Він знав, на що він іде, на які сили працює, — це його справа. Я так і сказала йому: «Ви пройшли певну науку, адже так просто не стали охоронцем. Що ви хотіли, те й маєте». Те, що він оприлюднює, — це його проблеми. Він мав якусь мету. І за це треба розплачуватися. Та, як бачимо, нічого доброго не вийшло. Україна від цього не виграла, це не принесло їй позитивних дивідендів. Йде масова деградація, страшенне розшарування суспільства. Плівки Мельниченка розкрили те, що з нашою державою роблять, що хочуть. Люди розгублені і не знають, до якого берега пристати: всюди — брехня. І в справі Гонгадзе — суцільна брехня. Цю справу використовують, щоб дестабілізувати в Україні ситуацію, представити нас як непрогнозовану державу. Є сили, які не зацікавлені, щоб наш народ жив добре, повноцінно. У хаосі вони набирають собі дивіденди, збагачуються, розкрадають країну.
— Чому справа Гонгадзе рухається хвилями: то вирина, то затиха?
— Люди, які зустрічають мене на вулицях, вже розуміють, що це — ненормально. Справа оживає, коли розпочинаються вибори чи ще щось. Ніхто не рахується з тим, що є мама Гії, яка страждає, є ще бабця у Грузії, є родина. Бо людина в державі не цінується як особистість. От Бузина дозволяє собі коментувати справу Гонгадзе в газеті. Я була шокована: на одній сторінці — Бузина і я. Це аморальна людина! Нічого святого у нього немає.
Я минулого року була на прийомі у Президента Віктора Януковича. Висловила своє бачення, залишила заяву стосовно всього того, що навколо мене робиться. Я написала, що череп, який мені показали, не належить моєму синові. Я — зубний лікар, сама лікувала Гії карієс і пам’ятаю, які в нього були зуби. Це — не його зуби. Те, що я бачу, не належить моєму синові. Де мій син? Кілька днів тому Янукович виступав на телебаченні і сказав, що справа про вбивство Гонгадзе обов’язково буде розкрита. Та факту вбивства я не бачу! Я, власне, хотіла це донести до Президента. Але всі прокурори, слідчі і президенти кажуть про вбивство. Дивно, чому мої аргументи, які є дуже важливими, не беруться до уваги. Я не знаю, хто може довести цю справу до логічного кінця. Бо є сили, які зацікавлені в тому, щоб це ніколи не скінчилося. Все вперлося в мене: немає мами — немає проблеми. Поки я жива — «заважаю» процесу. Утім, у мене не життя, а існування.
— Хто зацікавлений у тому, щоб тіло та його частини юридично не були ідентифіковані як тіло Георгія Гонгадзе? Ті, хто оприлюднював так звані плівки Мельниченка, чи ті, хто замовляв сценарій?
— Це, знаєте, як терези... Зацікавлені всі ті, хто служить Мамоні (Мамона — богиня грошей). Вони бавляться «в кості», щоб тримати один одного на гачку. Мало не кожний, хто ішов у політику, використовував справу Гонгадзе для себе. І Мельниченко вже став політиком. А з політиками я тримаю дистанцію.
— Криміналістика визначає, що поки не знайдено доказів, не можна стверджувати факт загибелі вашого сина. Але тоді є юридичні підстави визнавати людину безвісті зниклою.
— Я проти цього формулювання — «безвісті зниклий». То замовники сценарію все знають!
— Чи можна припускати і вірити, що Георгій, ваш син, все-таки живий?
— Я — мама. І кожна мама мене зрозуміє. Іноді Гія сниться мені маленьким дитям, живим...
«Я виконую те, що Господь наказав: сіяти вічне...»
— І все ж ви терпляче несете свій хрест. Що підтримує в вас, пані Лесю, дух — щодня, щохвилини?
— Тільки тому, що я християнка і живу за заповідями Божими, розумію, що відійти штучним способом — це великий гріх, який впаде на нащадків. Я прийшла на цей світ не для того, щоб прожити абияк. Приємно читати в енциклопедіях про історичне коріння, про славних діячів старовинного роду Корчаків. Це нас, нащадків, гріє. Я виконую те, що наказав Господь: сіяти добре, вічне. Коли дух існує, коли хтось його сіє, серед полови буде добре насіння. Я не хочу просити в Бога покарання для тих людей, які знущаються наді мною. Прошу, щоб Він їх простив, бо не відають, що роблять.
Насамкінець — про «золотий фонд»
Дивна річ, майже містична: Леся Гонгадзе повсякчас потрапляє в якісь неймовірні пригоди, коли між життям і смертю залишається навіть не крок, а подих. То якийсь здоровань двічі падає на неї на ескалаторі метро в Києві, але вона міцно тримається, щоб не впасти головою вниз. То чіпляється загадкова безпричинна хвороба, і вже на межі ангел-охоронець рятує її підказкою. Буває, своїм загостреним почуттям справедливості пані Леся несамохіть провокує пригоди навіть у щоденному побуті. От купує вона батон і, відкусивши кілька разів, відчуває щось недобре. Лизнула шкоринку, а вона — аж пече. Пішла до крамниці, змусила продавчиню лизнути — та аж скривилася. Потому пані Леся подалася в комітет із захисту справ споживачів, залишила там заяву. Не заспокоїлася на цьому, навідалася до головного санітарного лікаря області.
— Він був не в настрої, накричав на мене. І врешті я отримала офіційну відповідь, що... батон нормальний, що ніхто, окрім мене, не отруївся.
Леся Гонгадзе досі мешкає в дуже скромній комуналці з «вигодами» в кінці довгого холодного коридору. Певна річ, якби хтось із істинних доброчинців дуже хотів її переселити, то без усіляких торгів про дивіденди міг би вручити ключі. Та поки що без торгів не обходиться. От подзвонив нещодавно журналіст із Києва й запропонував створити разом фонд імені Гонгадзе. Пані Леся відмовилася. І що ти вдієш із цією гоноровою панею?
Утім, вона вже давно володіє «золотим фондом», щоправда нематеріальним. У Великодню суботу її перестріли на вулиці четверо харків’янок. Підійшли, познайомилися, розговорилися. Потому пані Лесі запросила їх додому. Частувала пирогом, напувала чаєм. За столом аж до другої години ночі говорили про життя. Жінки хотіли порадитися, бо в кожної — сини, невістки, складні родинні проблеми. А пані Леся — добрий психолог...
Її гострий, іронічний розум наче скальпель розтинає моральні пухлини. Не дивно, що дехто ховає при зустрічі очі й не вітається. Утім, усіх чоловіків на загал пані Леся щиро, по-материнськи жаліє і прощає. Чому жаліє? Бо чоловікові, щоб почуватися чоловіком, треба бути «на коні». А де ж тих коней узяти стільки? Вони «пішли» на сирокопчені ковбаси для панських столів. І на то нема ради...
Львів.
