Спокусливі землі над Дністром стали своєрідним прокляттям для Новоушицького району

Цікавий момент: не тільки в районі, а й в обласному центрі чимало людей, з ким довелось поспілкуватись на цю тему, інакше як провокацією та підставою не називають як попередні, так і теперішні події. Про нинішнього керівника району в багатьох позитивне враження, мовляв, непоганий фахівець, досвідчений керівник та й взагалі — нормальна людина. Подумати тільки: він вимагав у когось такі гроші, розпихував просто космічну, за уявленням місцевого населення, готівку по кишенях...

Жодної краплі особистої неприязні до цього керівника немає і у мене. Але той факт, що події з такою точністю і в такий короткий проміжок часу повторюються в одному й тому самому місці, не може не спонукати до певних роздумів. Чому район, котрий вже не перший рік ходить в економічних аутсайдерах, притягує до себе такі кримінальні гроші?

Можливо, секрет криється у тому, що варто тільки грошовитій людині побачити місцеві краєвиди, як одразу виникає підсвідоме бажання і собі відхопити діляночку над Дністром. А те, що ці землі переважно сільськогосподарського призначення і свого часу в місцині з унікальними для області кліматичними умовами вирощувались рекордні врожаї, практично не береться до уваги. Бо ніхто з тих, хто пропонував хабарі, швидше за все, і не збирався займатись аграрним бізнесом.

А тим часом із загальної площі району в 85 тисяч гектарів 60 тисяч — це саме сільськогосподарські землі. От тільки з ефективністю їх використання вже не перший рік величезні проблеми.

А точніше — в жодному з майже сотні колишніх колективних господарств. Така теперішня статистика тваринницької галузі цього краю. Скільки років поспіль говорили, що треба зупинити скорочення поголів’я, але так і не зуміли. Ще п’ять років тому в районі можна було відшукати хоч якісь рештки молочної череди. Тоді статистика фіксувала, що у п’яти господарствах є від півтора десятка до півтори сотні корів. З таким поголів’ям важко говорити про ринок молочної сировини чи прибутковість галузі. Не молоко, а сльози доїли на фермах. Але хоча б те втримали!

Ні, завдання виявилось не під силу. За рік від майже чотирьохсот корів залишилось трохи більше півсотні, ще за рік — і того половина. А на початку минулої осені останнє господарство із села Рудківці, що тягнуло на собі той «молочний хрест», позбулося і цих корів. Як мовиться, все, крапка.

Лиски та Зірки залишились тільки в людських хлівах, але й там їх з року в рік дедалі менше. На початку 2011-го значилося 5,7 тисячі корів, на тисячу менше, ніж рік тому. У господарствах населення утримувалося 99 відсотків великої рогатої худоби, дві третини свиней, все поголів’я птиці, овець та кіз.

Важко уявити, але район, у чиєму розпорядженні десятки тисяч гектарів орної землі, практично втратив тваринницьку галузь, а той підмурок, котрий останніми роками для неї становили домашні господарства, теж почав давати тріщину. Бо вже у кожному третьому домогосподарстві сільської місцевості не утримують жодної худоби.

Села не те що перестали трудитись, але зістарілись, втратили колишню силу і заповзятість. Та й підмоги немає від кого чекати. Тільки за рік у невеличкому районі зникло майже три з половиною сотні домогосподарств. А це значить, що спорожніли дядьківські хліви. Не те що бичків та корів, навіть курку тепер не в кожному дворі побачиш. За минулий рік від утримання птиці відмовилось понад шістсот господарів.

Де тепер шукати винних, що все сталось саме так? Тільки-но приходило до влади нове керівництво, наче само собою було зрозумілим, що його вини немає, вся відповідальність автоматично лягала на попередників. Та й справді, не за рік пішла під ніж уся худоба. А вирізати навіть маленьку ферму на сотню голів виявилось значно простіше, ніж відродити таку ж.

Невеликі фермерські господарства, котрі пробують свої сили у тваринництві, охочіше беруться за свинарство, і певні зрушення помітні. Тут і віддача швидша, і капіталовкладення менші. А от із молочними фермами ситуацію не вдається зрушити з місця. Нікого не зваблюють можливі прибутки, бо перш ніж їх отримаєш, роки пройдуть. Та й інвестиції потрібні мільйонні. Для фермера це не під силу. А заїжджі мільйонери «вкладають» гроші зовсім в інше.

Судячи з того, які суми фігурують у справах про земельні хабарі, зацікавленість у наддністрянських полях чимала. Шкода тільки, що не з боку дієвого аграрного бізнесу.

Ріллі у районі понад 44 тисячі гектарів. При цьому в 2009-му посіви зернових, котрі в структурі виробництва товарної сільгосппродукції району становили майже дві третини, займали лише трохи більше 12 тисяч гектарів.

Деінде вже беруться за прибутковіші соняшник, кукурудзу, сою. Дотепер на сайті районної влади серед інвестиційних пропозицій — вирощування саме цих культур: іди, вкладай кошти у чорноземи, піднімай економіку краю. Адже нині він не може похвалитись особливими успіхами. У сільському господарстві офіційно зайнято лише близько трьох тисяч чоловік. Це ж менше десятої частини мешканців краю. Якщо врахувати, що і промислове виробництво тут надзвичайно скромне, стає зрозумілим, що панує масове безробіття. Втім, серед офіційних безробітних — лише кілька сотень людей.

А між тим свого часу Новоушицький район славився вирощуванням овочів та ягід, потужним садівництвом. Всі ці галузі практично знищені. Але хто не знає, що на споживчому ринку вартість цих харчів постійно зростає. От тільки зиск на цьому мають не українські селяни, а аграрії з різних куточків світу, що не лінуються завозити до нас не тільки свою екзотику, а й часник, огірки, помідори, яблука. Все те, що так щедро родили новоушицькі землі.

Правда, за офіційними даними, у січні-вересні 2010-го сільськогосподарські підприємства району збільшили до відповідного періоду попереднього року реалізацію зернових культур більш як удвічі, олійних — ледь не в десять разів, плодів та ягід — аж у п’ятнадцять разів. Таке зростання показників може видатись просто колосальним. Але розгадка економічного вибуху проста — окремі галузі доводиться піднімати просто з нуля, тому кожен гектар примножує цифри у десятки разів.

За це не можна осуджувати. Зрозуміло, що відродження та відновлення в аграрній галузі — справа і дороговартісна, і клопітка, тому тільки подякувати потрібно тим, хто береться за це. І, безперечно, підтримати, заохотити, надати селянській праці престижності та бізнесової привабливості.

Як і хто це має зробити? Тільки держава, створюючи такий економічний клімат, коли щедро зародить все. Та поки що це не вдається. Земля викликає зовсім інший інтерес і підігріває не виробничі, а кримінальні пристрасті.

Ну, хто де чув, щоб власникові земельної латки хтось заплатив хабара за те, щоб посадити на ній картоплю, виростити буряк чи моркву, закласти ягідник? Це повне безглуздя, чи не так? Зате така ж латка, особливо на березі Дністра чи поблизу лісу набирає зовсім іншої ціни, коли мова заходить про те, щоб «зростити» на ній котедж чи дачу. Ставки зростають у тисячі разів. Тож спробуй втриматись від такої спокуси.

Природа подарувала району чимало таких звабливих куточків. Є тут кілька заповідників місцевого значення, серед яких «Дністровський», «Данилевський» та «Калюський», які розміщені на схилах однойменних річок і займають загалом до двох тисяч гектарів. Є й гідрологічний заказник місцевого значення «Глібівський». Край чарує і дурманить. Але ж у когось має бути ясний розум і тверда рука, щоб дати раду і цим землям, і цій красі.

 

Хмельницька область.