Щось надто часто останнім часом наш уряд стає на стежку війни у боротьбі з продовольчою кризою. Хто від цього перемагає більше: ціни чи споживач — питання риторичне. Достатньо зайти у перший-ліпший магазин й поглянути на цінники. Причому у високих кабінетах намагаються вгамувати дорожнечу, вигадуючи свій український велосипед. На перший погляд, виходить непогано і навіть переконливо. Але лише на перший...
Чи не найрейтинговішим у цьому плані був заклик Миколи Азарова «не скиглити, а брати лопату».
Просто прем’єр виголосив кілька тез щодо цінової ситуації на продовольчому ринку. За його спостереженнями, перед новим врожаєм ґрунтових овочів зростає попит на овочеву продукцію. Ось і тепер зросли ціни порівняно з минулим роком.
— Це боляче б’є по гаманцю наших споживачів, — розповів Микола Янович. — І ця проблема буде доти, доки ми не запровадимо нові технологію вирощування та інфраструктуру зберігання плодоовочевої продукції...
Оптові гіперринки, які ми будуємо, уже з осені поточного року повністю «закриють» проблему постачання міст-мільйонників. А як бути в містах і містечках, де єдиний інфраструктурний об’єкт — базар? Як бути городянам до осені? Куди поділися всі наші районні плодоовочеві бази? Де робота споживчої кооперації? Чому підзабуті традиційні українські цінності: не треба скиглити, треба брати лопату і годувати свою сім’ю!
А ще Микола Азаров поставив перед керівниками обласних державних адміністрацій завдання виділити людям, які бажають обробляти городи, земельні ділянки для вирощування овочів для особистого споживання. За словами прем’єра, справжній керівник-господарник в себе в області зуміє віднайти ресурси, щоб це питання вирішити на користь громадян: «Якщо є резерв на місцях, то керівник області легко знайде десяток, півтора десятка соток чи гектар землі, виділить транспорт, насіння. Так раніше завжди було. Ось таке завдання ми поставили. І будемо дивитися: якщо керівник на місці — значить, він вирішить його, не на місці — значить, буде інший керівник».
Такий спіч глави уряду звільнив поле для експертних оцінок та фантазій посадовців. Але навряд чи за розмовами варто очікувати продовольчих проривів. Адже перед тим, як окреслювати урядові плани, звісно, якщо наміри серйозні, треба мати чіткий розрахунок, що дії призведуть до очікуваних результатів. На початку дев’яностих уже виділяли ділянки під городи. Багато громадян «горіли» ідеєю нагодувати свою родину, а то й розбагатіти з 6 соток. У часи економічних негараздів перших років незалежності на околицях міст можна було побачити бабцю, яка спирається на костур й тягне «кравчучку», завантажену дарами ланів з власного городу. Такі сюжети масово переносилися на екрани телевізорів. Нам наче казали — земля прогодує, з цього навіть можна добре жити. Забували лишень додати, що для того, щоб зібрати, треба спочатку чимало вкласти: насіння, засоби захисту рослин, а найбільше — важкої праці. Причому біля виділеного шматка землі — а часто під городи давали зарослі пирієм невгіддя за кілька кілометрів від дому, деінде поблизу кар’єрів, промислових підприємств, де чистота вирощеної сільгосппродукції була під сумнівом — золота не заробиш, а горба гнути доведеться чимало. А вже наприкінці дев’яностих нерідко можна було побачити покинуті наділи з незібраною навіть кукурудзою, гарбузами, хоча таких сюжетів по телевізору не показували. Близько половина городів, які надавалися мешканцям міст, не оброблялися. Думається, за ці роки статистика не поліпшилася. Нерідко можна почути: та яка користь від тієї землі, якщо її не можна продати, бо ж городи не приватизуються, а надаються у користування!?
Прем’єр-міністру слід би знати: іноді після роботи брати лопату нема ні сил, ні здоров’я, тим більше, якщо до городу доведеться добиратися 20—30 кілометрів. Їхати на таку відстань, якщо працюєш п’ять днів на тиждень, брати лопату й годувати у такий спосіб сім’ю — складно. Більше витратишся на дорогу. А на вихідні, після вояжу й трудотерапії — який ти у понеділок працівник, приміром, на заводі. Такий життєвий ритм швидко виснажує, не квіточки ж бо біля вікна уряд закликає вирощувати... І навіть ділянка за 3—5 кілометрів — вже далеченько. До того ж, коли город не біля будинку, немає гарантії, що саме ти збиратимеш свій врожай.
Звісно, усе це вельмишановний Микола Янович й може назвати скигленням, та все ж думається, окрім працювати, людині треба й творчо розвиватися, відпочивати, а не бути приреченою, прив’язаною лише до соток. А ще за такими заявами вбачається політичний підтекст. Кидається у суспільство якась ідея, щоб відволікти громаду від інших негараздів. Та й які там ще протести, коли тільки й знаєш — робота і город? А в очах — картопля, картопля, картопля...
Тепер щодо закликів можновладцям виділяти ділянки. Сьогодні, приміром, 100 тисяч киян водночас вирішать, що їм треба городи. Приватизувати цю землю не можна, але у людей можуть бути приховані мотиви — а раптом колись, у перспективі... Дивись, процес перетвориться на узаконений перерозподіл гектарів. Влада отримає можливість на місцях надавати землю потрібним людям за якимись своїми критеріями. Та й як практично вирішити питання виділення соток для вирощування овочів усім бажаючим киянам. Якщо прем’єр завдання поставив, треба щоб був механізм реалізації. Хай скажуть, куди бігти із заявою: «Хочу вирощувати городину!» Хто вирішуватиме, чи давати мені землю? Де даватимуть? Комусь — в місті, комусь — за 10 кілометрів, комусь — за 30? А за межами міст міськради землями не розпоряджаються...
Можна поглянути на заклики брати лопати й не скиглити у світлі європейської інтеграції України. Нашому уряду слід вивчити іноземний досвід: чи багато тамтешніх громадян після роботи виїжджають на городи й масово закопуються у грядках, вирощуючи овочі, щоб прогодувати свою сім’ю? Уявити на хвилинку Ангелу Меркель, яка закликає німців хапатися за лопати й так забезпечувати родини. І що завтра було б з тією Меркель, яка у такий спосіб знімає з себе відповідальність за добробут громадян?
