Мітинг пам’яті та панахида по загиблих відбулися в Донецьку на Рутченковому полі, де поховані останки жертв репресій 30—40-х років (на знімку).

За оцінками істориків, на цьому місці розстріляли понад 70 тисяч осіб, у тому числі — поранених червоноармійців і учнів фабрично-заводського училища. До меморіалу прийшли представники міської та обласної влади, громадських та релігійних організацій, місцеві мешканці. Колишні «вороги народу» та їхні родичі тримали в руках квіти, свічки і плакати з гаслами: «Злочинну червону систему судити! КПУ заборонити!», «Кати українського народу: Петро І, Катерина ІІ,

В. Ленін, Й. Сталін, А. Гітлер», «КПРС (КПУ) за злочини судити міжнародним процесом Нюрнберг-2». Разом із тим промовці говорили про брак дослідницької та просвітницької роботи, спрямованої на розкриття правди про репресії 30—40-х років.

«Сьогодні важливо очиститися від символів комунізму, який знищив мільйони людей, — заявила заступник голови обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» Марія Олійник. — Комуністичні символи є символами вбивства, збереження яких — наруга над розстріляними і закатованими. І цю роботу нарешті треба почати і в нас на Донеччині. Треба демонтувати пам’ятники комуністичному режиму, організаторам політичних репресій, перейменувати топографічні об’єкти, що названі на честь комуністичних катів. Треба представникам нашої влади перестати виступати охоронцями і часто — спадкоємцями комуністичних символів».

Цього дня квіти лягли до меморіальної дошки на будівлі колишнього управління НКВС, а також до меморіальної дошки Василю Стусу. Керівник громадської організації «Донецький меморіал» Олександр Букалов розповів, що громадськість домагалася встановлення дошки жертвам репресій тринадцять років. «Дошку виготовили на зібрані пожертви людей, але тривалий час місцева влада не схвалювала її встановлення, — розповів Букалов. — Тому що в написі містилася назва не лише НКВС, а й КДБ. Один колишній кадебіст так і сказав: «Це що ж таке, моя онучка приходитиме сюди і бачитиме, що її дід займався репресіями?».

Донеччанка Міля Черняк пригадала, як її семирічною дитиною разом із родиною у 1950-му примусово депортували зі Львівщини. «У нашій родині було семеро дітей. Наймолодшій сестрі — три роки, найстаршій — тринадцять. І всіх нас на десять років відправили до Сибіру. Батько одразу важко захворів. Старшу сестру віддали в найми, бо не було чим годувати. Тяжко це, дуже тяжко. Потім опинилася на Донбасі. Уже всі мої родичі померли, я сама залишилася».

Фото автора.