Нюрнберзький процес через призму десятиліть:історія, політика, правові наслідки та сучасні виклики

В історичному календарі час проведення Міжнародного військового трибуналу (МВТ) в Нюрнберзі — 20 листопада 1945 р.—1 жовтня 1946 р. — посідає особливе місце. Майже 70 років тому вперше в історії людства відбувся суд над воєнними злочинцями, історичні, політичні, правові й ментальні наслідки якого залишаються актуальними й донині.

Наголошу: вперше — в сенсі ґрунтовності підготовки та, що найголовніше, успішного проведення й завершення процесу. Спроби ж покарання воєнних злочинців неодноразово робили різні народи і держави. Можна згадати хоча б 1305 рік, коли Великобританія намагалася судити за нормами міжнародного права командувача шотландською армією В. Воллеса, або 1919 рік, коли союзні держави згідно із Версальським мирним договором намагалися створити воєнний трибунал. Частими були такі спроби у Середньовіччя.

Осмислюючи трагічні події воєнної доби, ми неодмінно звертаємося до явища, яке фактично стало її завершальним акордом — актом сатисфакції за численні злочини та їхні жертви. Неможливо навіть припустити, що могло не бути судового процесу і покарання тих, хто завдав багатьом народам світу таких страждань.

Якщо у європейських війнах ХVІ ст. загинуло 3 млн. осіб, ХVІІІ ст. — 5,2 млн., ХІХ ст. — 5,5 млн., під час Першої світової війни — 10 млн., то в роки Другої світової — 60 млн. осіб. Радянський Союз втратив у цій війні понад 27 млн. громадян, а Україна — майже 8 млн. осіб. Навіть у суто статистичному викладі такі цифри сприймаються важко. Коли ж ідеться про гуманітарний вимір, ці втрати просто не піддаються уяві. Складно збагнути, якими ідеологічними, етнічними, соціальними, економічними чи політичними мотивами їх можна не те що виправдати, а принаймні пояснити.

Людство й дотепер відчуває руйнівні наслідки найбільшого в історії цивілізації збройного зіткнення. Попри те, що порівняно швидко вдалося відновити зруйновану економічну й соціальну інфраструктуру, в колективній пам’яті війна нагадує про себе тамованим болем, пульсує, прориваючись назовні пристрасними дискусіями довкола гострих і неоднозначних питань, ідейно-політичними зіткненнями. Напевно, зайве казати, що для українського народу цей період нашого минулого назавжди залишиться особливим. Таким, що виходить за межі звичайного історичного полотна.

Нюрнберг став суворим нагадуванням про відповідальність, «бухенвальдським набатом» для нині сущих, які мають берегти мир і пам’ятати про багатомільйонні жертви війни.

Вже невдовзі після початку Другої світової війни ідея про відповідальність за воєнні злочини та злочини проти людства знаходить відображення у заявах, нотах, деклараціях урядів різних держав, а згодом — і в міжнародних актах.

У січні 1942 р. в Лондоні відбулась нарада представників окупованих європейських країн, на якій було ухвалено декларацію про те, що вони вважають за необхідне «покарання шляхом організованого правосуддя тих, хто винен у цих злочинах чи несе за них відповідальність», а також створено комісію для покарання за воєнні злочини.

Третього жовтня 1942 р. члени антигітлерівської коаліції сформували Комісію Об’єднаних Націй з воєнних злочинів для розслідування таких дій. А за 10 днів потому радянський уряд у відповідь на ініціативу лондонської групи запропонував «передати суду спеціального Міжнародного Трибуналу й покарати з усією суворістю кримінального закону будь-яких осіб з числа керівників фашистської Німеччини, які в ході війни потраплять до рук держав, що борються проти гітлерівської Німеччини».

Під час наради міністрів закордонних справ трьох союзних держав у Москві (13—30 жовтня 1943 р.) було узгоджено позиції щодо визнання провини нацистської верхівки у розв’язанні та злочинному веденні війни й необхідності покарання головних воєнних злочинців. У спільній декларації від імені «тридцяти двох Об’єднаних Націй» сповідувався принцип диференційованого підходу до винних у злочинах, які посідали різні місця в ієрархії нацистської держави. Позиція «Великої трійки» стосовно «дрібних пособників» зводилася до того, що «вони будуть направлені на місце здійснення їхніх злочинів та піддані суду на місці тими народами, над якими вони познущалися», причому сторони брали на себе зобов’язання «переслідувати їх скрізь — включно з найвіддаленішими частинами світу і... доправляти їх обвинувачам, щоб здійснилося правосуддя».

Однією з головних умов судового переслідування нацистських воєнних злочинців ставилося укладання перемир’я з Німеччиною. Однак радянське керівництво вирішило створити прецедент, який мав би стимулювати підготовку «дорожньої карти» у цій справі. В середині грудня 1943 р. в Харкові військовий трибунал 4-го Українського фронту розпочав процес проти трьох німців та одного колабораціоніста, що став першим публічним судом у шерензі наступних заходів такого змісту.

Після цього радянська влада зробила паузу, щоб не стимулювати репресалії гітлерівців проти військовополонених червоноармійців, а також американських і британських бранців у Німеччині. Та відразу ж по війні у Києві, Мінську, Ризі, Ленінграді, Брянську, Миколаєві, Великих Луках було проведено кілька процесів проти тих, хто скоїв злочини на території СРСР. До 1950 р. в Радянському Союзі за воєнні злочини відбували покарання 9717 німецьких полонених, 3815 утримувалися під вартою в очікуванні попереднього слідства, а також 1847 японських бранців, покараних за воєнні злочини (ще 971 мали передати для суду над ними Китаю). У Європі до початку другої половини 1946 р. було засуджено 1100 воєнних злочинців.

Восьмого серпня 1945 р. у Лондоні було укладено угоду, яка передбачала створення Міжнародного військового трибуналу. Представники Великобританії, СРСР, США й Франції домовилися також про підготовку його статуту. Згодом ці рішення підтримали ще 19 країн коаліції. А вже 29 серпня було оприлюднено перший список з 24 воєнних злочинців — вищих посадовців Третього рейха. Серед них не було А. Гітлера, Г. Гіммлера й Й. Геббельса, смерть яких мала документальне підтвердження.

Для ініціаторів та організаторів судового переслідування воєнних злочинців найскладнішою виявилась проблема його легітимації. Вона складалася з двох взаємопов’язаних частин. Перша — це пошук правового підґрунтя. Слід наголосити, що прагнення покарати воєнні злочини виникли не на порожньому місці з волі переможців. Упродовж кількох тисячоліть гуманістична думка еволюціонувала в бік морального, політичного й правового осуду війни як засобу розв’язання конфліктів між народами і державами, а також заборони агресії.

Основні засади світового правопорядку, що мали перешкоджати розв’язанню війн, дістали юридичне оформлення в Гаазьких конвенціях з мирного врегулювання суперечок між країнами 1899—1907 рр., Статуті Ліги Націй (у його преамбулі й статтях містилися положення, спрямовані на запобігання війнам), розробленому під егідою Ліги Націй типовому договорі про взаємну допомогу (1923 р.), Женевському протоколі про мирне вирішення міжнародних суперечок (1924 р.), Декларації про агресивні війни (1927 р.). У всіх перелічених актах війна класифікувалася як міжнародний злочин. У 1928 році ці положення, викладені Лігою Націй у Декларації, набули міжнародно-правової сили у формі багатостороннього договору — Паризького пакту про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як бачимо, міжнародно-правова теорія і практика підготували міцний фундамент для Нюрнберзького процесу.

Водночас одна з ключових проблем полягала в тому, що на той час не існувало кодифікованої юридичної бази для кваліфікації та покарання воєнних злочинів, які мали місце в період Другої світової війни. Це потенційно створювало лазівку для правопорушників, які прагнули набути імунітет шляхом підриву авторитету існуючої правової системи апеляцією до того, що тогочасна юридична культура не змогла «криміналізувати» такого роду сюжети.

Друга складова частина легітимації цього унікального проекту полягала в пошуку найбільш відповідного формату, який все ж мав хоча б приблизні аналоги в минулому.

У січні 1919 р. на попередній мирній конференції була сформована спеціальна комісія, яка заявила: всі винні у порушенні законів, звичаїв війни і законів людяності, підлягають кримінальному переслідуванню. Визнаючи право воюючої сторони залучати до відповідальності за певні види правопорушень тих осіб, які перебували під контролем, комісія висловилася за те, що для юридичної оцінки деяких категорій злочинців необхідне заснування міжнародного Високого трибуналу. Порядок судочинства мав визначити сам трибунал.

Через обструкцію США, які посилалися на відсутність прецедентів, точку зору більшості членів комісії проігнорували. І хоча до тексту Версальського договору були внесені статті, що передбачали видачу воєнних злочинців суду військових трибуналів, Німеччина повернула країнам-переможцям ноту і списки таких осіб, зазначивши, що німецький народ не може передати їх на міжнародний суд. Натомість пропонувалося розглянути їхні справи в імперському Верховному суді в Лейпцигу. Але список з 900 осіб, підготовлений союзниками, зрештою скоротився до 12, з яких 6 одержали покарання від 2 місяців до 4 років ув’язнення.

Щоб не повторити цей фарс, фахівці права чотирьох країн подбали про повноцінну й переконливу аргументацію підстав юрисдикції Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.

Юридичною підставою діяльності МВТ вважався його Статут. Сам трибунал так інтерпретував ситуацію: «Видання Статуту було здійсненням суверенної законодавчої влади країн, перед якими німецький рейх безумовно капітулював; і безсумнівне право цих країн визнавати закони для окупованих ними територій було визнано цивілізованим світом. Статут не є довільним здійсненням влади з боку держав-переможниць, але з точки зору трибуналу... він є виразником міжнародного права, що існувало на момент його створення, і в цих межах сам є внеском у міжнародне право».

Слід визнати, що обґрунтування підстав юрисдикції МВТ стало не найсильнішим місцем процесу. Однак за тих умов і цей результат слід вважати успіхом, адже за ним стояли колосальні зусилля юристів, які зуміли знайти спільні точки опори, на яких вибудовувалася вся його архітектоніка.

«Переможець завжди є суддею, а переможений — засудженим». Цю сентенцію можна було б вважати банальністю, якби вона не пролунала з вуст Г. Герінга. Один з найодіозніших зверхників Третього рейха, перетворившись з ката на підсудного, добре знав, що говорив.

Здавалося б, переможці не мали завдавати собі клопоту з тим, хто буде судити воєнних злочинців. Натомість обговорювалися різні варіанти: від нової німецької влади — до представників нейтральних держав. Однак у першому випадку існувала небезпека повторення ситуації у Веймарській республіці, коли її лідери не зуміли (або не побажали) покарати винних у розв’язанні Першої світової війни, а в другому — реалізації проекту завадила поведінка урядів нейтральних держав, більшість яких потурала країнам «осі» або залишалася сторонніми спостерігачами воєнного конфлікту та злочинів, що коїлися гітлерівцями на окупованих територіях.

Обговорювалися різні пропозиції щодо характеру суду. Врешті-решт, незважаючи на назву «Військовий трибунал», він був сформований як колегія зі змішаним складом цивільних та військових осіб з переважанням перших. Термін «військовий» у даному разі недвозначно вказував на предмет судочинства, тобто реєстр злочинів.

Судові повноваження Міжнародному військовому трибуналу делегували уряди не тільки Великої Британії, СРСР, США й Франції, а й багатьох інших держав—членів антигітлерівської коаліції.

Та навіть статус переможців не убезпечував організаторів судового процесу від цілком можливих неприємних ексцесів. На допитах представники нацистської верхівки давали свідчення, що компрометували союзників по антигітлерівській коаліції. Європейські «стовпи демократії» — Англія і Франція — на рубежі 30—40-х років небезпідставно обвинувачувалися в потуранні експансіоністським апетитам Гітлера. А риторичне питання Шахта у його мемуарах — «Як німецький народ міг усвідомити злочинність уряду, коли зарубіжні держави ставилися до цього ж уряду з великою повагою?» — стосується як західних країн, так і Радянського Союзу. Керівництво СРСР за будь-яку ціну прагнуло приховати існування таємного протоколу до німецько-радянського договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. Більше того, «Катинську справу» воно також настійливо прагнуло «повісити» на нацистів. Однак у кінцевому рішенні про цей злочин нічого не сказано, що слід вважати результатом компромісу. Адже англійській і американській делегаціям також видавалося неприйнятним обговорення стратегії тотальних бомбардувань німецьких міст, засобів ведення підводної війни, атомних атак Хіросіми й Нагасакі.

Усі вказівки щодо найменших деталей поведінки радянської делегації в Нюрнберзі надходили від спеціально створеної Урядової комісії. У листопаді 1945 р. до Німеччини відбув А. Вишинський, на якого покладалося визначення питань, неприйнятних для обговорення на процесі. Обвинувач від СРСР Р. Руденко мав домовитися з представниками Британії, США і Франції про те, щоб не торкатися проблем, які можуть стати предметом критики з боку підсудних і компрометувати держави Об’єднаних Націй.

Урядова комісія склала перелік питань, небажаних для обговорення в Нюрнберзі: 1. Ставлення СРСР до Версальського миру. 2. Німецько-радянський пакт про ненапад 1939 р. та всі питання, що будь-якою мірою його стосувалися. 3. Візити Молотова до Берліна й Ріббентропа до Москви. 4. Питання, пов’язанні з суспільно-політичним ладом Радянського Союзу. 5. Проблема прибалтійських республік. 6. Радянсько-німецька угода про обмін німецького населення Латвії, Литви й Естонії з Німеччиною. 7. Зовнішня політика СРСР, зокрема «проблема проток» і, «нібито, територіальні претензії» Радянського Союзу. 8. Балканське питання. 9. Радянсько-польські відносини (проблеми Західної Білорусії і Західної України).

Однак повністю взяти під контроль ситуацію не вдалося.А. Розенберг запропонував викликати свідків, щоб довести, що після встановлення радянської влади у прибалтійських республіках також здійснювалися депортації. Комітету обвинувачів довелося переконувати трибунал, що тут не обговорюється політика інших держав.

Зовсім з несподіваного боку на процесі пролунала інформація про таємний протокол до німецько-радянського пакту про ненапад 23 серпня 1939 р. Адвокат Р. Гесса А. Зейдель спробував продемонструвати фотокопію цього документа, проте суд заборонив це робити, оскільки не було надано переконливих доказів його походження й ідентичності. Однак захисник висунув вимогу викликати в якості свідків колишнього радника німецького посла в СРСР Хільгера та міністра закордонних справ Радянського Союзу Молотова. Звинувативши Москву у змові з Берліном й агресії проти Польщі, Зейдель піддав сумніву правочинність участі радянської сторони у Міжнародному трибуналі. Скандальну ситуацію вдалося зам’яти завдяки рішенню не вносити ці звинувачення до тексту стенограми.

Як бачимо, значна частина «геополітичного айсберга» виявилася «під водою» й залишилася недосяжною для критики не тільки в Нюрнберзі, а й на довгі десятиліття потому.

Деякі дослідники звертають увагу на тенденційний підхід до представників вищого командного ешелону німецьких Збройних сил. Одних — Кейтеля, Йодля, Редера і Деніца — посадили на лаву підсудних. Двоє перших уперто доводили превентивний характер нападу Німеччини на СРСР, що йшло врозріз з офіційною позицією радянської сторони. Це були штабні офіцери, які безпосередньої участі у бойових діях не брали. А от Гудеріан, Манштейн, Паулюс та інші «польові» генерали і фельдмаршали, що командували військами агресора на території СРСР і були причетні до терору на зайнятих «східних» землях, виявилися осторонь процесу.

Ці та інші «подвійні стандарти» і компроміси, знівельовані спільними зусиллями переможців, стали ще очевиднішими з дистанції у кілька десятиліть, коли на зміну політичним пріоритетам світова громадськість висунула верховенство права, соціальної справедливості й загальнолюдських цінностей.

Поданий на розгляд трибуналу обвинувачувальний акт складався з чотирьох основних позицій: 1) спільний план і змова з метою розв’язання війни; 2) злочини проти миру; 3) воєнні злочини; 4) злочини проти людяності.

Перший пункт звинувачення готувала американська сторона, наступний — британська, решту два радянські і французькі юристи розподілили згідно з територіями, на яких чинилися злочини (Східна і Західна Європа). На думку М. Біддіса, автора книги «Нюрнберзький процес і Третій рейх», «союзники могли б досягти вагоміших результатів менш сумнівним у моральному плані шляхом, обмежуючись лише звинуваченнями у здійсненні «воєнних злочинів» та «злочинів проти людяності», оскільки серед пунктів звинувачення саме воєнні злочини мали найбільш переконливу правову базу в частині судового прецеденту». Злочини проти людства сприймалися швидше як новела, пов’язана з прагненням адаптувати концепцію воєнних злочинів до умов тотальної (глобальної) війни.

Наполягаючи на необхідності звинувачення за першими двома пунктами, американці й англійці наражали себе на значні труднощі в їх реалізації. З погляду голови судової влади Великобританії лорд-канцлера Саймона, закон у цьому сенсі виглядав слабким, а судові прецеденти видавалися суперечливими.

М’яко кажучи пікантну ситуацію створювали зустрічні звинувачення підсудними американців та британців у «безглуздих руйнуваннях» (п.3) цивільних об’єктів під час повітряної війни та ядерному бомбардуванні японських міст, а також у способах ведення підводної війни.

Незважаючи на це, більше половини підсудних були звинувачені за 4 пунктами, але тільки Герінг, Ріббентроп, Кейтель, Йодль і Нейрат були визнані винними за всіма. Та все ж міра відповідальності залежала не від цього, а від ступеня причетності до найбільш варварських засобів ведення війни і геноциду. Тому до смертної кари через повішання трибунал засудив 12 осіб, до пожиттєвого ув’язнення — 3 особи, Шахта, Папена та Фріче — виправдано, а решта отримали від 10 до 20 років тюремного ув’язнення.

Контрольна рада відхилила клопотання засуджених про помилування. В ніч на 16 жовтня 1946 р. вирок про смертну кару було виконано. Герінг незадовго до страти вдався до самогубства.

Окремі звинувачення висувалися також проти імперського кабінету (уряду), керівного складу НСДАП, охоронних загонів націонал-соціалістської партії (СС), служби безпеки (СД), державної таємної поліції (гестапо), штурмових загонів НСДАП (СА), Генерального штабу та Верховного командування німецьких Збройних сил.

І донині в більшості публікацій про Нюрнберзький процес констатується, що Міжнародний військовий трибунал визнав злочинними всі перераховані вище організації. Слід зазначити, що на такому формулюванні наполягала радянська сторона. Можливість такого рішення передбачав і Статут МВТ. Однак у результаті напружених дискусій організатори процесу зійшлися на тому, що кваліфікувати як злочинні слід не організації загалом, а лише групи людей, які відігравали в них ключову роль. Так, щодо НСДАП наголошувалося: «Трибунал оголошує злочинною в тому сенсі, як це визначено Статутом, групу, що складається з тих членів політичного керівництва, які обіймали посади, перелічені в попередньому параграфі (там названі очільники рейхсляйтунга, гауляйтунга, крайсляйтунга й ортсгруппенляйтунга та відділів цього апарату. — 

В. Л.), або тих, які вступали в організацію чи залишались у ній, знаючи про те, що вона використовувалася для вчинення дій, визначених злочинними згідно зі статтею 6 Статуту, або тих, які були особисто задіяні як члени організації у здійсненні подібних злочинів».

Аналогічні підходи характеризують юридичну оцінку СС. Слід зазначити, що, на жаль, вона не стала відправною точкою для історичної оцінки різних структур, що мали у своїй назві абревіатуру «СС». У Радянському Союзі всі вони, так би мовити, «одним пакетом» проголошувалися злочинними з усіма юридичними наслідками для осіб, що в них перебували. На пострадянському просторі гостро обговорюється проблема відповідальності осіб, які служили у військах СС, зокрема дивізії СС «Галичина». Представники різних політичних сил по-різному, часто в діаметрально протилежному ключі тлумачать цю сторінку війни. При цьому в пошуку доказів учасники полеміки, на жаль, рідко звертаються до матеріалів Нюрнберзького процесу, за інерцією апелюючи лише до кваліфікацій тогочасного радянського права. З цього приводу слід зробити дві ремарки. По-перше, військові з’єднання СС та охоронні загони СС — це різні інституції. Військові з’єднання СС з громадян інших держав слід розглядати осібно, адже рішення про їхнє створення було викликане тим, що конституція Німеччини забороняла службу іноземців у вермахті. По-друге, розглядаючи питання про СС, трибунал мав на увазі «осіб, які були офіційно прийняті в члени СС, включаючи членів «Загальних СС», військ СС, з’єднань СС «Мертва голова» та членів будь-якого роду поліцейських служб, які були членами СС». МВТ не вніс до цього переліку т. з. кавалерійські з’єднання СС. Далі у вироку зазначалося: «Трибунал оголошує злочинною згідно з визначенням Статуту групу, що складається з тих осіб, які були офіційно зараховані до членів СС та перелічені в попередньому параграфі (мається на увазі абзац. — В. Л.), які стали членами цієї організації чи залишалися її членами, знаючи, що ця організація використовується для вчинення дій, визначених злочинними згідно зі статтею 6 Статуту, чи тих осіб, які були особисто замішані як члени організації у здійсненні подібних злочинів, за винятком, однак, тих осіб, які були призвані в цю організацію державними органами, причому таким чином, що вони не мали права вибору, а також тих осіб, які не чинили подібних злочинів».

Які правові наслідки цього рішення? МВТ у своєму вироку уникає визначення формальних ознак, які дають підстави для звинувачення особи у злочинах лише за її належність до СС, СД, СА, НСДАП чи іншої організації. На цьому фокусується увага у преамбулі вироку: «Формальне членство не підпадає під дію цього рішення». Таким чином поряд з визначенням груп осіб, винних у злочинах, наголошується на індивідуальній відповідальності окремих членів, які чинили злочини, та безпідставності звинувачень на адресу осіб, які таких злочинів не чинили. Отже, заперечувалася автоматична і колективна відповідальність усіх членів вказаних організацій.

Оскільки Нюрнберзький МВТ засудив тільки верхівку нацистської Німеччини, а процеси над багатьма іншими воєнними злочинцями відбувались у різних країнах світу, вирок цього трибуналу слід вважати нормативним документом, міжнародно-правовим актом, що мав законну силу для судових інстанцій цих держав.

Нюрнберзький процес по-різному оцінюється сучасними істориками, юристами, політиками. Якщо вказувати позитивні моменти, то на перший план виходять гуманітарні й правові аспекти.

Нюрнберг став символом торжества справедливості для всіх жертв нацистського терору. На цьому факті базується не тільки політика пам’яті багатьох держав, що були об’єктом агресії Німеччини та її союзників, а й самоідентифікація жертв війни, їхній морально-психологічний стан і соціальний статус.

Судовий процес створив перешкоди на шляху узвичаєння («баналізації») зла загалом, а також морального виправдання німецьких військовослужбовців вермахту (теорія про «чистий вермахт»).

Вперше у світовій практиці було створено чотиристоронній інструмент військово-політичного верховенства з чіткими юридичними повноваженнями, закріпленими у спеціальному статуті, — Міжнародний військовий трибунал. Попри обмеженість його прецедентної цінності, очевидно, немає вагомих підстав применшувати значення досягнутої чотирма державами й підтриманої багатьма іншими урядами угоди. Цей документ передбачав надання та здійснення МВТ юрисдикції, що унеможливило безкарність тих, хто чинив жахливі злочини під час війни.

Політичні рішення щодо переслідування воєнних злочинців дали поштовх кабінетним, теоретичним дослідженням з метою опрацювання технічних деталей вирішення долі не тільки нацистського істеблішменту, а й добровільних співучасників. Окрім суто наукової цінності наслідком цих зусиль був вихід на узгоджене рішення про необхідність створення публічного судового механізму (адже британці спочатку стояли за негайну страту всіх захоплених злочинців). Це дало підстави деяким спеціалістам оцінити рішення трибуналу як «фундаментально осмислені».

Міжнародні трибунали (Нюрнберзький і Токійський), інші судові процеси над воєнними злочинцями відіграли суттєву роль у формуванні міжнародного інституту прав людини.

Незважаючи на багато в чому справедливі закиди на адресу переможців, Нюрнберзький і Токійський процеси не спрямовувалися проти німецького і японського народів загалом. Програвши війну, Німеччина і Японія зуміли швидко постати з руїн і фактично «виграти» повоєнний світ.

Юридичні положення і засади, сформульовані у Статуті Міжнародного військового трибуналу та його вироку, знайшли відображення у повоєнній правовій думці, а також стали підґрунтям формування норм міжнародного права у питанні про воєнні злочини й злочини проти людяності. Стандарти, вироблені в Нюрнберзі, використані у підготовці текстів Конвенції ООН про геноцид (1948 р.), Конвенції ООН про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності (1968 р.), низки міжнародних угод, документів Конференції з безпеки та європейської співпраці у Гельсінкі (1975 р.), а також внутрішньому законодавстві багатьох держав світу.

Водночас не варто замовчувати й тих чинників і тенденцій, пов’язаних з Нюрнбергом, які не можна інтерпретувати однозначно. Так, член Комісії з міжнародної кримінальної юрисдикції, суддя Далекосхідного військового трибуналу (1951 р.) американський професор Б. Ролінг у 1960 р. в одній з лекцій звертав увагу на те, що «є майже всесвітньо визнаним, що право війни, одна частина якого заснована на застарілих концепціях, а інша  — на «застереженні Мартена», яке підпорядковує акти війни дії законів людяності та повелінь суспільної совісті, неспроможне встигати за технічним прогресом та духовним кліматом, що змінився. Право війни не пристосоване до обставин, що змінилися». М. Біддіс, віддаючи належне МВТ, все ж висловив думку про те, що хиткий повоєнний мир більше завдячував взаємному ядерному стримуванню, аніж принципам, проголошеним у Нюрнберзі. У зв’язку з цим він обстоює «необхідність політичної волі, щоб заснувати постійно діючий міжнародний трибунал для судового розгляду воєнних злочинів, який став би серйозним та ефективним попередженням для потенційних переможців та переможених».

Політичний і правовий досвід Нюрнберга актуалізують сучасні загрози і виклики. Фахівці з міжнародного права, зокрема В. Б. Саймонс, вказують на те, що природне право, засноване на логіці реалізму, ґрунтується на теорії, згідно з якою право на самооборону є іманентним міжнародному співтовариству, яке може здійснювати поліційні функції проти будь-якого джерела небезпеки для світового порядку. Прихильники цього підходу в якості прикладу реалізації такого права наводять заходи, які міжнародна спільнота свого часу вживала задля самозахисту від піратів.

Оцінка подій Другої світової війни спиралася на цей прецедент у тій частині, що вимагала найжорстокіших санкцій проти агресорів та воєнних злочинців.

Напевно, історія розвивається по спіралі, якщо нині людство знову постало перед нагальною необхідністю вироблення механізму протидії піратству, а також правового підґрунтя та процедури покарання тих, хто чинить розбій на морських магістралях.

Надзвичайну загрозу становить ще одне лихо: політичний і кримінальний тероризм. Рівень суспільної небезпеки цього виду злочинів суттєво підвищує використання терористами сучасних інформаційних та військових технологій, а також вразливість цивільного населення, яке виступає об’єктом терактів. Колективне й індивідуальне заручництво дуже ускладнюють боротьбу з такими правопорушеннями.

Ці та інші виклики сучасній цивілізації потребують, з одного боку, консолідованих зусиль усіх країн, а з іншого, — формування нормативно-правового поля в кожній окремо взятій державі, яке б відповідало міжнародним стандартам й органічно інтегрувалося в міжнародно-правовий конгломерат.

Світова спільнота спроможна виробити надійні правові та політичні механізми, здатні стримувати агресію і розповсюдження тероризму.

Документи і матеріали Нюрнберзького процесу друкувалися багатьма мовами світу. Причому видання англійською, французькою та німецькою мовами налічують по кілька десятків томів. У Радянському Союзу видавалися однотомник (1952 р.), двотомник (1954 р.), тритомник (1966 р.). Нарешті, упродовж 1957—1961 рр. з’явилося 7-томний, а наприкінці 80-х років — 8-томний збірники матеріалів МВТ, які й донині слугують основним джерелом для вітчизняних дослідників. Зрозуміло, що ці видання містять переважно матеріали, що дають загальне уявлення про хід процесу і про оцінку злочинів, здійснених переважно на території Радянського Союзу.

Нині вчені мають доступ не тільки до опублікованих зарубіжних серій, а й до електронної версії всіх(!) документів і матеріалів Нюрнберзького процесу. Обсяг документів процесу німецькою мовою у роздрукованому вигляді становить 33 тис. сторінок. Тому уважний, прискіпливий і неупереджений дослідник може скористатися першоджерелом, що не містить жодних купюр, для вивчення подій Другої світової війни і в тому числі тих, які відбувалися в Україні.