Нарешті збулося! Набрав чинності Закон України «Про доступ до публічної інформації». Невже насправді відтепер хамовитий чиновник — у відповідь на прохання надати ті чи інші дані — не дозволятиме собі пиху: «Закон про інформацію? Не бачив! Покажіть!». І не посилатиметься на гриф «Не для друку», коли йдеться про комунальні тарифи. Не кажучи про незаконне захоплення земель, коли журналістові зневажливо кидають через губу: «Документи про підстави? Не вважаю за потрібне вам їх показувати!».
Але... Але що далі ознайомлювалася зі статтями закону — дуже правильного, цілком європейського за суттю, — то більше брав сумнів: про кого це він? Чи насправді можливе таке свято не лише для журналістів, а й для пересічних громадян, котрі на побажання: «Хочу все знати!» одержують відповідь —
а) телефоном і негайно;
б) упродовж п’яти робочих днів, 48 годин, коли інформація стосується життя або здоров’я;
в) не більш як упродовж 20 робочих днів, якщо потрібно зібрати об’ємну інформацію, про що вам мають повідомити впродовж перших п’яти днів і аргументувати причину затримки.
За законом, я маю право письмово, Інтернетом, телефоном запросити в органу влади будь-яку інформацію, якою він володіє, крім тієї, що належить до державної, банківської, конфіденційної чи службової таємниці (втім, і її повинні надати, заретушувавши секрет). Інакше як революцією на папері таке й не назвеш...
Утім, чому ні? Вирішила спробувати. Тим паче що для реалізації закону оперативно створено спеціальні підрозділи. Та й в одержанні інформації виникла потреба. Читачі «Голосу України» помітили, що газета впродовж двох років без будь-якого результату намагається отримати відповідь на критичні матеріали щодо знищення зеленої зони Києва, зокрема, незаконного знесення кількох гектарів реліктового лісу в Дарниці, і від Генпрокуратури України, і від прокуратури міста. Але ці органи ігнорують наші запити. То, можливо, крига скресла? Тим паче що недавно оприлюднена інформація: «Прокуратура Києва порушила кримінальну справу проти одного із посадовців КМДА, який надав незаконний дозвіл на вирубку лісових насаджень біля станції метро «Дарниця». Про це УНІАН повідомили у столичній міліції». Далі йшлося, що він безпосередньо сприяв отриманню документів, на підставі яких у довгострокову оренду одному з комерційних підприємств надано земельні ділянки площею близько 14 га для будівництва та експлуатації ТРЦ та офісних приміщень. Завдані громаді Києва збитки внаслідок таких дій становлять 108,5 млн. грн., йдеться у цьому повідомленні.
Тож саме час представити країні бодай одного із її героїв. Та й цікаво: ліс у Дарниці вирубували на очах у всіх, а от ім’я того, з чиєї подачі це зроблено, чомусь сором’язливо замовчується. До речі, так само, як і інших держчиновників, затриманих за хабарництво та зловживання службовим становищем, чи з яких узято підписку про невиїзд.
Керівник прес-служби прокуратури Києва пані Мирослава Мушка дуже люб’язно і дуже довго пояснювала, що назвати ім’я отак відразу і телефоном вона не має права. А мені б краще (!) звернутися із запитом, на який одержу відповідь відповідно до законодавства. Спробувала заперечити, що закон дозволяє це робити телефоном. Гаразд, погодилася керівник прес-служби, зверніться до старшого помічника прокурора Києва з доступу до публічної інформації (насправді, нова служба створена оперативно і зарплата йде! — Авт.) Олени Левченко, зробіть запит телефоном, а потім вам так само телефоном у встановлений законом термін нададуть відповідь. Ох... На мої мало не слізні прохання, що інформація потрібна зараз і негайно, пані Мушка відповіла: «Прізвище чиновника повідомити не можу». Утім, усе-таки погодилася назвати його посаду в КМДА: колишній начальник управління кадастру головного управління Держкомзему України у Києві. Спроба дізнатися прізвище екс-керівника у цій установі була марною: «Пишіть запит на ім’я начальника, надсилайте його поштою».
Зробила ще одну спробу щодо прізвища, зателефонувавши старшому помічникові прокурора Києва з доступу до публічної інформації Олени Левченко. Не переповідатиму детально ані те, як намагалася добути таку «секретну» інформацію, ані посилання на новий закон. Я зазнала поразки, оскільки пані Левченко невтомно радила писати запит, бо, поки триває слідство, вона не має права розголошувати прізвище чиновника — його вину повинен установити суд. Трохи дивно, оскільки прокуратура назвала навіть суму завданого ним збитку державі. Нарешті я здалася: «Так і напишу, пославшись на вас». «Ні, запротестувала пані Левченко, я заперечую проти такого посилання, пишіть... запит!» Ух. У кого ще не забракне мужності «одержати» інформацію?
Висновок з цієї історії сумний: в Україні проблема не так у труднощах ухвалення правильних законів, зокрема й цього — про доступ до публічної інформації, як у тому, що сам український державний апарат не готовий працювати в режимі відкритої інформації. Чиновники, як вогню, бояться відкритості, бо втрачають не лише видимість своєї значущості, а й ще один важіль для одержання хабарів. Це лише в перші дні після набрання чинності цього закону вони ще не виробили «стилю» поведінки, ще намагаються вдавати, ніби готові діяти за законом. Мине кілька днів, вони призвичаяться, і на прохання надати інформацію знайдуть кільканадцять законів, які не... дозволяють їм це робити.
І насамкінець. Якщо закон зобов’язує державних службовців надавати громадянам інформацію, то він має передбачати і покарання для тих, хто його ігнорує. Передбачає: є два шляхи добитися справедливості — поскаржитися керівникові органу влади або звернутися до суду. Бу-га-га, як пишуть на форумах в Інтернеті їхні учасники...
