У недобудовах, підвалах, на горищах...
За оцінками ЮНІСЕФ, в Україні мешкають 85 тисяч бездоглядних дітей. В основному про них згадують, коли йдеться про ВІЛ/СНІД і відпрацювання міжнародних грантів для боротьби з... та ні, не дітьми. З хворобами.
«Підліткам груп ризику» від 10 до 19 років. Вони не вважають своє здоров’я цінністю і бояться. Наприклад, потрапити до міліції (через фізичне насильство, примус до послуг, побори) та до притулків. Бояться й соціальних служб, бо не мають документів, грошей, позитивного досвіду спілкування з соціальними працівниками. Такі дані Українського інституту соціальних досліджень ім. О. Яременка.
Участь держави тут обліплена проблемами, як пес — реп’яхами. Робота з профілактики захворювань коштом міських та державного бюджетів фінансується нестабільно. Нема стандартів такої роботи й супроводу ВІЛ-позитивних вуличних підлітків. Діагностика зазвичай платна. Нема цілодобових центрів соціальної підтримки і системи підготовки спеціалістів для роботи з такими дітьми. Раніше в Києві та Україні взагалі не приділялася окрема увага підліткам 14—19 років, які ризикують заразитися ВІЛ. Це констатували учасники «круглого столу» з проблем вуличних дітей, що відбувся 11 травня в КМДА.
Іноді безпритульні діти заражаються ВІЛ, бо не знають, як ця хвороба передається. Вони рідко користуються презервативами, мають спільні зубні щітки, бритви. Сповідують традиції вуличного життя — братання кров’ю, татуювання тощо. Колються з одного шприца, навіть не знаючи, хто і чим його наповнив. Такі причини виявили в ході проекту «Регіональна оцінка із залученням до участі дітей вулиці міста Києва» 2010 року. Проект здійснили міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з Міжнародним альянсом з ВІЛ/СНІДу в Україні.
— Ми робимо свою роботу за іноземні гроші. Доказів любові до цих дітей в Україні немає, — каже радник з питань зміни поведінки, роботи з дітьми вулиці та дітьми, які живуть з ВІЛ, Міжнародного альянсу з ВІЛ/ СНІДу в Україні Олена Пурік. — Можна спробувати створити програму медико-соціальної підтримки безпритульних дітей, що мають ВІЛ. Бо після діагностики такій дитині потрібне інше харчування, ліки. Їм нема на кого спертися, тому держава і громадські організації мають співпрацювати.
Один із прикладів такої співпраці — столичний Центр допомоги дівчатам та молодим жінкам у складних життєвих обставинах «Право на здоров’я». Його відкрили Київський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й міжнародна організація «Право на здоров’я». За рік роботи тут допомогли 349 дівчатам та жінкам. Їх консультують психолог і юрист, тестують на ВІЛ, допомагають поновити документи, оформити соціальну допомогу, знайти роботу. Більше половини клієнток Центру — 19—24-річні, мають одну дитину, а часом і більше. Українським жінкам допомагає Елтон Джон: 250 тисяч гривень на рік Центр отримує від його СНІД-фонду.