Сьогодні художнику Івану Марчуку — 75!

Художника Івана Марчука не треба представляти широкій публіці ні в Україні, ні за кордоном. Це давно вже зробили його майже три тисячі картин. Сам майстер поділяє їх на дев’ять циклів і нині працює над десятим. До речі, абсолютно не схожим на попередні. А шанувальники щоразу, коли з’являвся новий, так і казали: це не Марчук, він же інший! Так, він різний, і в цьому його геній. Попри це, Іван Степанович запевняє, що вершини ще не досягнуто і вперто, йде до мети. Щоправда, пояснити, що видасть на-гора цього разу, художник, який 2006 року увійшов до Золотої гільдії світу, а 2007-го був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», не береться. Каже, і сам не знає, куди його заведе рука. Його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії. При цьому художник з гіркотою додає, що талант в Україні не потрібний, а сама наша держава є могильником для непересічних особистостей.

 

Ми зустрілися в його студії у середмісті Києва і, презентуючи свої картини, Іван Степанович розбухав, як брунька на дереві ранньої весни, а потім якось приречено додав: «Треба все це розвіяти по світу, бо тут воно нікому не потрібно». А звідки такий песимізм, пояснив дуже просто.
— Чому нині всі освічені, талановиті люди, щоб закріпитися у цьому світі, мають покинути цю територію? Бо тут не бачать жодного просвіту. Наші керманичі весь час повторюють: будуємо Україну, а насправді вибудовують якусь псевдодержаву з її попсовістю. Одне слово, це могильник унікальних людей, могильник людей талановитих і могильник усього прогресивного та неординарного.
— Але ж ви все-таки живете і творите в Україні? Хоча тривалий час працювали в Австралії, Канаді, а потім Америці.
— Бо я свого часу повірив, що повертаюся у незалежну, вільну Україну. Мені не можна було вертатися. Просто тоді в Америці мені вже стало скучно, і я мав змінити географію. Але найбільша глупота моя була, коли я змінив Австралію, переїхавши до Канади, а потім до США. Адже в Австралії це рай на землі. Там у мене були величезні перспективи. Там у мене за 12 років не було жодних негативних емоцій. Я мав прекрасні умови для роботи. Я там дуже багато виставлявся. Я був затребуваний. А єдине, що радує тут, то це ставлення, повага простих людей. Я виходжу на вулицю, і всі вітаються, зичать здоров’я, запитують, де можна побачити мої картини. А де їх можна побачити? За винятком тих невеликих фрагментарних виставок. (До речі, зовсім скоро картини Марчука демонструватимуться в Музеї Тараса Шевченка). Бо представити всю мою колекцію просто неможливо через брак площі. А от в Австралії... Там зроблено все, щоб людина могла розвивати свої таланти. А головне — там є спокій.
— То, можливо, це варто повторити?
— Думаю, уже запізно. Я вже десять років в Україні. Хоч це десять років, нервів, десять років негатива. І те, що я працюю, то це винятково для себе, щоб не збожеволіти.
— Тоді, може, просто відмежуватися від усього, закритися у майстерні і лише малювати?
— Ні, я так не можу. У мене є оте дурне радіо, яке щогодини дає новини. А я щогодини їх чомусь слухаю. Коли я вже тут живу, це моя хвороба, це мій наркотик. Я не можу відгородитися від суспільного життя. Воно мене дуже бентежить. Усе, що навколо відбувається, відбивається і на мені. Як починається мій день? Дорогою до студії я купую кілька газет. До речі, прикро, що закрили «Газету по-киевски», її читав із задоволенням. Ні, я не є фанатом якоїсь однієї думки чи політичної течії. Я беру різні погляди, а потім сам виводжу певну лінію. А от усі поразки держави сприймаю як власні. На жаль.
— То, може, читати літературу? Тим паче нині, здається, всупереч державній політиці, справжня українська література на піднесенні, вона затребувана. Чого варті лише ажіотаж навколо нових творів Ліни Костенко, Василя Шкляра тощо.
— От літературу я не читаю. Вона в мені. Якщо брати історичні романи, того ж «Чорного ворона», то все це робилося на моїх очах. Усе це я пережив. І переживати ще раз якось не хочеться. Це лише ятритиме душу. Якщо вже брати літературу, то в ній мене цікавить хіба що поезія. Але лише висококласні її зразки.
Мистецтво —  це одкровення і водночас каторга
Я ненавиджу себе, коли я дивлюся назад. Усі мої помисли зараз уже навіть не на сьогодні, а на завтра. Так само я ненавиджу історію, яка весь час на догоду комусь переробляється. А в мене всі помисли на завтра, наперед.
— І які плани плекаєте на найближчу перспективу? Взагалі, як ви виношуєте сюжети своїх майбутніх картин?
— Ну це відбувається весь час, навіть уночі. Мій біологічний годинник працює так, що я дуже рано лягаю спати, а вже о першій ночі можу прокинутися і години дві в мені все крутиться, я щось обмірковую, читаю, переглядаю... Потім знову йду до сну. Настає черга другої серії. І тут я можу зізнатися — інколи навіть бачу гарні сни. А о сьомій ранку я вже знову в студії. Часто я тут навіть ночую.
А сюжети? У мене, якщо я десь їду, то я черпаю лише один сюжет — пейзаж. Пейзаж — це один із Марчуків (один із 10 циклів митця. — Авт.) А для решти дев’яти мені не треба нікуди їхати. Мені треба лише подивитися вглиб себе, зануритися. Адже мистецтво, якщо по-простонародному — це видумка. Для мене реальний світ як натура майже не існує. Я пишу свої сюжети з голови.
— Проте у ваших картинах багато сірого кольору, натомість немає соковитих фарб, зокрема, зелені. Є зима, є пізня осінь чи рання весна. Це ваш стан душі чи ви не любите літо?
— Ні, у мене вже з’явилися зелені дерева. Ось перший пейзаж, який я намалював у своєму рідному селі.
Тут Іван Степанович дістає свій новий пейзаж, змальований ним у своєму селі Москалівка, що на Тернопільщині. Каже, хоче подарувати його рідній школі, де нині музей митця. (На справжній музей Івана Марчука держава так і не спромоглася, незважаючи на гучні запевнення колишнього Президента Віктора Ющенка. — Авт.) Для школи, каже, не шкода. Він уже подарував кілька своїх полотен. Можна б і більше, але там замало місця, бідкається.
До речі, Іван Степанович зізнавався вже не раз, що дуже важко розлучається зі своїми творами. А взагалі це тепер він такий заощадливий і картинами не розкидається, продає, тим паче, дуже рідко. А колись роздав дуже багато.
— Свого часу я роздав стільки картин! Бо я був за бортом, під пресом, і за найменшої нагоди намагався презентувати свої твори, щоб мене хоч десь побачили, дізналися.
Тому давав їх вивозити акторам, митцям, які мали можливість бувати за кордоном чи хоча б організувати якусь виставку в Москві чи деінде. Так ще 1976 року лише до Америки віддав 46 своїх картин із серії «Голос моєї душі».
— Я тоді виробляв такі картини, що нині вже не приходять. Це були малі формати, але які! Проте, як батьки виштовхують дітей у світ, так я виштовхував їх, щоб побачили світ, а точніше — світ помітив їх. Хотів хоч якось розірвати зачароване коло.
— А ще у вас багато оголених дерев.
— Це тому, що в мене нерви оголені. Насправді ж усі ці дерева такі різні. Зробив один мазок, і дерево ожило, зробив інший, воно постало в інакшому ракурсі. Колись я дуже багато часу витрачав на пошук натури. А тепер розумію, що часто переступав через шедеври. Тепер вони переді мною. І люди інколи дивуються: «Як же я кожного дня проходив мимо, а він це помітив»! Помітив. Мені б оце ще в Чорнобильську зону хоча б на день. Хочу зробити цілий цикл із цієї скривдженої землі.
— А ваші картини часто підробляють?
— Звичайно. Ось недавно приносили мені копію моєї ілюстрації з Кобзаря. До речі, дуже паршиву. Хоч би трохи вже постаралися. А то так наляпали. Але якийсь дилетант купив, ще й, мабуть, за шалені гроші. На Андріївському узвозі інколи, кажуть, бачать копії Марчука.
— Вас внесено до Золотої гільдії світу. А ви можете охарактеризувати, що таке талант, або пояснити, як народжується геній?
— Геніальність визначаю не я, не художники. Це визначають фахівці. Художнику це не потрібно. Якби у Гоголя могли запитати, що таке геніальність, він би, мабуть, також відповів, що він художник і все. Я ж можу сказати, що я вільний мандрівник, прикутий до мольберта. А все решта — геніальність, титули, звання — мене не цікавить.
Те, що маємо справжнього, не хочемо відкрити світові
Мені лише дуже болить, щоб усе було доступне людям. Але що я тут можу зробити? Це проблема влади. А вірніше псевдовлади, яка не хоче бути кращою, не хоче показувати себе, свою батьківщину світові з ліпшого боку. Те, що маємо справжнього, ми не хочемо відкрити закордону. Я вже впродовж багатьох років багатьом міністрам культури пропоную: «Ви ж хочете створювати позитивний імідж України, я даю вам свої роботи — везіть по Європі». Але жодної відповіді. Сам же я їх повезти не можу, бо потрібна ціла купа дозволів і т. п. і т. д. Мертва зона якась. Тому повторюю — це могильник для унікальних людей. Могильник для талановитих людей. Могильник для всього прогресивного. Залишилося ще землю продати, і все.
— То, може, у вас є якесь своє бачення розвитку України?
— Треба найперше не красти, а по-друге — не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще, щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум. От об’єднайте всі ці партійки. А, ні, вони ніколи не об’єднаються. Бо так уже повелося, що не можуть вони об’єднатися. Вони ворогують між собою. Прекрасно характеристику дав не я, а Іван Драч, який сказав щось на зразок: «Про які вороги ви говорите, ми самі собі вороги».
А як може творитися держава, якщо ми ворогуємо між собою? Це фікція. Так усе піде шкереберть та й годі.
Ще чому у світі живуть гарно? Бо там немає заздрощів. Там бідний не заздрить багатому, бо той багатий заробив усе власноруч. Тому для інших це лише стимул, щоб працювати краще і досягати більшого. А у нас скоробагатьки, які просто опинилися вчасно там, де можна поцупити. Звідси й заздрість. Знаєте, українці навіть в Америці заздрять. І дивляться, як би підніжку підставити. А тому в нас не може бути ладу, а отже, і жодної перспективи. У світі ж одна проблема — це робота. Якщо у тебе є робота, всі решта проблем вирішуються автоматично. А у нас? У нас на гідне життя заробити чесно дуже важко.
— І все ж давайте про приємне. Цього року у вас ювілей. Я чула, що ви не відзначаєте дні народження. Це так з дитинства повелося чи це вже свідома зріла позиція? А взагалі, є якісь свята, які ви любите?
— Ні, про свята ми не говоримо, у мене їх просто немає. Усі дні у мене однакові. Якщо я малюю на Різдво, то я Божу справу роблю. Коли хтось п’є, гуляє, то я працюю. Відпочивати я взагалі не вмію. Хоча інколи над цим задумуюся. Бо коли я сиджу в майстерні, день, місяць, другий, пензель і мозок інколи притупляються. Обстановку треба міняти.
— А у відпустки ви їздите?
— Дуже рідко. Ось недавно мене запросили в Тернопіль. Мав чимало приємних зустрічей. Поселили в гарних апартаментах, з басейном, іншими благами. Дев’ять днів байдикував. Хоча від’їздивши, до останнього, уже йдучи на потяг, вагався, брати чи не брати з собою фарби і мольберт. І таки не взяв. Насправді художникові, та і взагалі людині, потрібно відпочивати, перемикатися на інший рід занять, щоб потім з новою силою взятися до роботи.
— А що ще, окрім малярства, вам так само приносить задоволення? Що ви ще могли б робити з такою самою наснагою?
— Я би однозначно порпався в землі. Щось висаджувати, пересаджувати, щоб воно, як казав геніальний Довженко, «проізростало». Це моє. Ще я, мабуть, міг би бути мікробіологом. А із знарядь праці я люблю пилку, сокиру, лопату. Це у мене від батька. Він був і «мічурин», і чоботар, і крамар, і секретар. До речі, нього був фантастично гарний почерк. Щось близьке до малярства.
І хоча Іван Степанович зізнається, що жили вони тоді дуже бідно і замість фарб у дитинстві доводилося використовувати звичайний рослинний сік, а перший альбом для малювання отримав уже підлітком, для нього це був справжній рай. Тепер щось подібне Марчук-художник відчуває, коли приїздить до Канева, де у нього серед старих груш, яблунь, горіхів загубилася хатинка. А від неї стежка веде до води. Торік художник усю спеку переховувався там. Щоправда, свою канівську садибу Іван Степанович ще не намалював, але є дуже схожа з його рідного Тернопілля. Такий само сад, веранда, а на причілок падає останній промінь сонця, що заходить. Узагалі захід сонця, а ще місячна ніч — це окрема й ніким не перевершена тема Марчука. Здається, так майстерно цю пору доби ще ніхто з художників на полотні не передавав. Так «кинути» світло, коли на одній і тій самій картині воно загорається щоразу якось інакше, міг лише геній!
Тож залишається лише побажати йому нових злетів, а те що вони будуть, сумніву немає. І дуже б хотілося нових фарб у його життєвій палітрі. Можливо, трохи яскравіших і оптимістичніших. Таких, як у його нинішньому, десятому за ліком, циклі. З роси і води вам, український генію!

Автор у пошуках сюжетів.

Улюблена тема Марчука — українська хата.

У селі.

Натюрморт.

Весняний пейзаж.

Репродукції Івана МАРЧУКА.