Безпека на дорогах — проблема національна

— Останніх два-три роки я доволі серйозно займаюся цією проблемою і можу цілком відповідально стверджувати: стан аварійності на вітчизняних дорогах просто катастрофічний. За показниками смертності від ДТП наша країна посідає п’яте місце в Європі. А точніше — щороку на українських шляхах гине в середньому близько п’яти тисяч осіб, до 40 тисяч зазнають травм, а то й стають каліками. Для того, щоб зрозуміти, яких масштабів набрало це лихо в нашій країні, наведу такі порівняння. Якщо у Швейцарії на один мільйон жителів у аваріях на дорогах щороку гине 49 осіб, у Німеччині — 62, то в Україні — 152. Уловлюєте різницю?

За підрахунками Світового банку, економічні збитки України від аварійності на дорогах становлять приблизно 5 мільярдів доларів США на рік. «Економічна вартість» смертей і поранень сягає 1,4 відсотка ВВП за українською методикою обчислення і 3,5 відсотка — за міжнародною. Для необізнаних додам, що це доволі значні втрати порівняно з тими, яких зазнають інші європейські країни.

Щоправда, торік число загиблих на вітчизняних дорогах зменшилося до чотирьох з половиною тисяч осіб — але хіба то мало? Ця проблема буквально волає про те, що вона несе загрозу національній безпеці, що на неї треба звернути увагу на загальнодержавному рівні.

І це не тільки моя думка. Ось ми отримали листа з Донецького юридичного інституту МВС України — вони постійно моніторять і вивчають проблеми безпеки дорожнього руху в нашій країні. Науковці з Донбасу також переконані: ця проблема з низки тих, які зачіпають національну безпеку. Тому я з чистою совістю запропонував цей законопроект.

— Бо на високому рівні немає розуміння того, що це проблема аж ніяк не відомча, тобто — не тільки міліцейська. Адже у нас міцно вкоренилася думка, що безпекою дорожнього руху має перейматися автоінспекція. Звісно, від її професіоналізму й ініціативи багато дечого залежить. Та міліція лише власними зусиллями цієї проблеми ніколи не розв’яже. Це комплексна проблема. Вона стосується не тільки водіїв та власників автоінспекторського жезла. Але і пішоходів, і медиків, які рятують життя потерпілим під час аварій на дорогах, і педагогів, які виховують підростаюче покоління, і Міністерства з надзвичайних ситуацій, і органів самоврядування, які відповідають за наявність дорожніх знаків та розмітки на дорогах, і тих відомств, які прокладають шляхи... Одне слово, багато хто має докладати рук до того, щоб наші дороги стали безпечними.

Саме з цією метою і запропоновано доповнити статті 7—8 Закону України «Про основи національної безпеки України» новими положеннями стосовно визначення загрози національній безпеці від зростання аварійності на автомобільних дорогах, а також надати цій проблемі статусу одного з основних напрямів державної політики з питань національної безпеки. На мій погляд, узаконення цих змін дасть істотний поштовх до того, щоб наблизити вітчизняне законодавство про дорожній рух до законодавства країн Європейського Союзу, посилити профілактику аварійності на українських шляхах. А отже — підвищити рівень безпеки дорожнього руху, мінімізувати соціально-економічні наслідки від ДТП.

І, звісно, вся ця комплексна діяльність має кимось координуватися, чого у нас, на жаль, досі немає. Як і немає національної програми з безпеки дорожнього руху. І саме такої байдужості, яка буквально заполонила Україну, щодо розв’язання цієї гострої проблеми відверто не розуміють, мало того — не сприймають у цивілізованому світі. Мені як голові координаційної ради Всеукраїнської асоціації безпеки дорожнього руху доволі часто закордонні колеги задають таке запитання: а хто в Україні координує діяльність, пов’язану з посиленням безпеки на дорогах? І, повірте, важко щось конкретно відповісти. Так, міжнародні організації готові долучитися до цієї архіважливої справи, навіть допомагати фінансово. Але водночас вони хочуть знати, хто спрямовує діяльність у потрібне русло, дбає про те, щоб ефективно використовували кожну гривню, виділену для зміцнення безпеки на українських шляхах. Такі відомі міжнародні структури, як Світовий банк чи ООН, систематично виділяють гроші для потреб проблемних країн, до яких належить й Україна, щоб зменшити аварійність на дорогах. Але у нас — ви не повірите! — немає з ким говорити.

Саме тому я уже вкотре з трибуни Верховної Ради порушив це питання. І звернувся з депутатським запитом до Президента і Прем’єр-міністра України: треба нарешті визначити, хто персонально на урядовому рівні несе відповідальність за розв’язання цієї загальнодержавної проблеми, яка, без перебільшення, набрала характеру національного лиха? Хто має об’єднати зусилля різних міністерств і відомств однією програмою, однією метою? Хто повинен як контролювати виконання цієї важливої програми, так і відповідати за її конкретну реалізацію? На жаль, знову все закінчилося на міліції. Адміністрація Президента доручила Кабінету Міністрів, той — МВС, а звідти вже надійшла заспокійлива відписка: мовляв, у нас за минулий рік зменшилася кількість загиблих і покалічених майже на 50 відсотків. І що з того? Що зменшилося, то добре. Але це аж ніяк не знімає цієї проблеми з порядку денного. Адже йдеться не про тенденцію, а лише про один рік. І хтозна, як складатиметься ситуація цього року. Бо я щодня їжджу або сам за кермом, або поруч з водієм і бачу, що нічого на дорогах не змінилося. Мажори та інші «круті» як їздили, так і їздять — ні на кого не звертають уваги. Часто можна бачити, як нахабні водії ганяють по узбіччях і тротуарах, виїжджають на зустрічну смугу, не зупиняються перед «зеброю», на яку вже ступили пішоходи... І те, що торік поменшало жертв, — аж ніяк не заслуга Державтоінспекції, бо всім очевидно, що діяльність її представників на дорогах сфокусована не на створенні умов для безпечного руху і попередженні ДТП, а на каральній функції та збиранні грошей з водіїв. Тому в даному разі я не спішив би бити в литаври. Бо всіх нас очікує величезна робота, щоб кардинально змінити в позитивний бік ситуацію на вітчизняних дорогах.

— Цією проблемою цивілізовані країни серйозно, на державному рівні займаються вже не менше півстоліття. Бо давно усвідомили загрози, що несе з собою тотальна автомобілізація, якщо нехтувати безпекою. Такі країни як Велика Британія, Німеччина ставлять перед собою доволі амбіційне завдання: звести травматизм на дорогах практично до нуля. І там, як і в скандинавських країнах чи у Франції, за рахунок комплексних заходів, починаючи з навчання у дитсадках і закінчуючи строгим контролем з боку дорожньої поліції, добиваються разючого ефекту. Для цього напрацьовані та втілюються в життя комплексні програми практичних заходів, в основу яких покладено розуміння того, що проблеми треба розв’язувати системно, через державну політику, а не покладаючись на якесь окреме відомство. Бо там, за кордоном, передусім виховують водіїв. Застерігають, попереджують, вимагають... До того ж, якщо тебе попередили за якесь порушення, то обов’язково заносять цю інформацію у комп’ютер. І якщо наступного разу недисциплінований водій знову порушує правила дорожнього руху, то його очікує і жорсткіше покарання, яке вже не обмежується лише виховною розмовою. А в нас серед народу вже побутує жарт, що Державтоінспекція — це агенція з продажу протоколів за перевищення швидкості. Смішно і сумно водночас.

Ось буквально вчора на одному з телеканалів я випадково побачив сюжет про те, як перебудувала свою роботу державтоінспекція у Грузії. Любо-мило дивитися і слухати.

— Абсолютно. Але для того, щоб боротися із цим злом, потрібні політична воля і бажання щось змінити на краще. Ось чому Всеукраїнська асоціація безпеки дорожнього руху чи не єдина вітчизняна громадська організація, яка намагається поставити на належний рівень питання про комплексний підхід до розв’язання цієї проблеми. Стукали ми в усі двері, де тільки можна... Особисто я мав розмови з колишнім міністром з надзвичайних ситуацій та його заступниками, президент нашої асоціації Михайло Берлін вів роботу з міліцейськими начальниками, міністерствами освіти, охорони здоров’я. Намагалися пояснити і, врешті-решт, переконати у тому, що треба діяти спільними зусиллями, бо інакше ми рухаємося до катастрофи... Нам вдалося нарешті достукатися до віце-прем’єра пана Сівковича, який зібрав перше організаційне засідання координаційної ради з питань безпеки дорожнього руху, яка уже декілька років формально існує при Кабінеті Міністрів. Але посаду в уряді, яку обіймав пан Сівкович, скоротили — і на тому все скінчилося. І тепер просто незрозуміло, хто в уряді відповідає за роботу цієї координаційної ради і коли вона взагалі знову запрацює.

Принагідно зауважу, що впродовж кількох останніх років ВГО «Асоціація безпеки дорожнього руху» замовляє щорічні соціологічні дослідження з цих питань, проводить різноманітні конкурси та інші масові заходи, налагодила плідні контакти з авторитетними міжнародними організаціями, які дбають про зміцнення безпеки на дорогах. І, мабуть, найбільша заслуга цієї ще доволі молодої громадської організації полягає в тому, що вона переносить алгоритми розв’язання проблем БДР, які розроблені і діють у розвинених країнах, на терени України.

— Це вже традиційний щорічний тиждень з безпеки дорожнього руху, який відбудеться восени, творчий конкурс серед ЗМІ на краще висвітлення цієї проблематики, проект «Безпечна дорога»... І, звісно, Асоціація візьме якнайактивнішу участь в урочистому відкритті Десятиліття дій з безпеки дорожнього руху, яке стартує 11 травня цього року.

— Звичайно, можна. Тим паче що світова спільнота активно долучилася до розв’язання цієї вкрай актуальної проблеми. Саме Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2010 року прийняла резолюцію, якою проголосила 2011—2020 роки Десятиліттям дій з безпеки дорожнього руху. Мета цієї загальносвітової акції — стабілізувати, а відтак і скоротити прогнозований рівень смертності від ДТП на дорогах нашої планети через активізацію діяльності на всіх рівнях: від національного — до глобального.

— На мій погляд, ця проблема стосується не лише депутатів, а й кожного нашого співвітчизника. Тому й розраховую на підтримку усіх парламентських фракцій. І в разі прийняття запропонованих змін до закону «Про основи національної безпеки України» з’явиться міцне законодавче підґрунтя для посилення впливу на процеси, що відбуваються на вітчизняних шляхах. Тобто можна буде не просто щось пропонувати, а вимагати виконання закону.

А що стосується конкретної депутатської підтримки, то в координаційній раді Всеукраїнської асоціації безпеки дорожнього руху працюють парламентарії від різних політичних сил. Зокрема, Едуард Прутнік від Партії регіонів і Володимир Дончак від БЮТ. Доволі активно допомагає нам голова парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Віктор Швець. Зокрема, в організації Міжпарламентської зустрічі, яку заплановано провести в листопаді 2011 року в Києві.

— Річ у тім, що вже згадувана резолюція Генеральної Асамблеї ООН закликає до спільних дій, які дадуть змогу збільшити кількість країн із всеохоплюючим законодавством щодо основних факторів ризику дорожньо-транспортного травматизму. Отож Глобальне партнерство з безпеки дорожнього руху (GRSP — структура Світового банку) та ВГО «Асоціація безпеки дорожнього руху», яка, до речі, підписала з GRSP меморандум про співпрацю, виступили ініціаторами та співорганізаторами Міжпарламентської зустрічі з питань безпеки дорожнього руху. Їх ініціативу підтримали Верховна Рада України та Європейська економічна комісія ООН.

Майбутня Міжпарламентська зустріч у Києві — це ще одна можливість поінформувати політиків, які приймають рішення, про кризу у сфері безпеки дорожнього руху як у нашому регіоні, так і на глобальному рівні, а також про Десятиліття дій з розв’язання цієї проблеми. Планується, що підсумковим документом цієї міжнародної зустрічі стане підписання Київської декларації, присвяченої стратегії дій з безпеки дорожнього руху, в якій знайдуть відображення рекомендації для парламентів, а також механізми моніторингу очікуваних результатів як частини Десятиліття дій з цієї проблематики.

Міжпарламентська зустріч на берегах Дніпра стане унікальним історичним шансом для України показати сучасній Європі свою зацікавленість та активність щодо зміцнення безпеки дорожнього руху.

— Держава має перейматися цією проблемою, постійно тримати її на контролі. І, звісно, фінансувати урядові програми, пов’язані зі зміцненням безпеки дорожнього руху. Але ті ж державні програми мають бути виписаними не у формі певних побажань і декларацій, як то нерідко у нас роблять, а базуватися на конкретних розрахунках. Так працюють у країнах Євросоюзу, таким шляхом пішли й у деяких країнах СНД, наприклад, у Вірменії. Я знайомий з програмою наших закавказьких друзів, як і з аналізом та фінансовими розрахунками, які передували появі цього державного документа.

У нас, в Україні, за дорученням Президента Кабінет Міністрів підготував проект такої програми. Але там відсутні фінансові розрахунки. І один-єдиний рядок про те, що у держбюджеті для цих потреб коштів немає. Тож постає слушне запитання: а кому потрібна така, з дозволу сказати, програма?

Та крім держави у зміцненні безпеки на дорогах зацікавлені й бізнесові структури. Скажімо, ті ж страхові компанії. Наскільки я знаю, вони готові давати гроші. Але під конкретні справи, добре розписані програми. Є в нас і благодійники, які переймаються тим, що відбувається на вітчизняних шляхах. Не треба забувати і про міжнародні організації. Такі як Світовий банк, який постійно фінансово підтримує різні проекти у сфері безпеки на дорогах. Та знову ж таки ті, хто дає гроші, хочуть знати: куди конкретно потраплять їхні кошти, хто відповідає за їх ефективне використання? Щоб знову не вийшло, як у нас часто трапляється: гроші десь розчинилися-щезли — і жодних кінців неможливо знайти.

Для того, щоб зробити безпечними наші дороги, щоб звести до мінімуму аварійність, маємо об’єднати зусилля державних і громадських структур, суб’єктів господарської діяльності, які задіяні у розбудові доріг та шляхової інфраструктури, виробників автомобілів та паливно-мастильних матеріалів, автоперевізників і страховиків, науковців і журналістів... Одне слово, це справа не тільки міліцейська, а загальнодержавна, усього суспільства.