Таксист виніс дітей з вогню

Торік 6 жовтня був звичайним робочим днем. Михайло взяв чергового клієнта й підвіз його до багатоповерхівки одного з київських мікрорайонів. Висадив пасажира й хотів, було, їхати, але його увагу привернув схвильований натовп. Люди стояли під балконами й, задерши голови, дивилися на третій поверх. З вікна однієї із квартир ішов густий дим, але найбільше на Михайла подіяв дитячий крик про допомогу. Реакція хлопця була миттєвою: він вискочив з машини й почав лізти на балкон першого поверху, немов скелелаз, здолав другий, а потім і третій поверх, на якому кричала перелякана дитина. Шестирічне маля, піддавшись інстинкту, обхопило свого рятівника руками й ногами, і в такий спосіб Михайло зміг разом з ним спуститися на балкон другого поверху. Зупинився перевести подих, і тут хлопчина повідомив, що у квартирі ще залишилися його чотирирічний братик Валера та дворічна Аня.

І знову у Михайла не було часу думати. Передавши малюка сусідам, які зібралися під будиноком, він знову повторив нелегкий шлях і відкрив балконні двері задимленої квартири. Кисень, що потрапив в оселю, миттєво посилив вогонь, і він спалахнув з потроєною силою. Але зупинити сміливця не зміг. Задихаючись і закриваючись від вогню, Михайло почав шукати малюків й знайшов їх у найвіддаленішій кімнаті вже без свідомості. Далеко не спортивного вигляду хлопець все-таки схопив їх на руки й почав пробиватися до вхідних дверей, сподіваючись вийти в коридор і в такий спосіб скоротити шлях. На лихо, вхідні двері були замкнені на ключ, і відкрити їх не вдавалося. Та й часу на пошук варіантів не було. Мишко знову вирішив спускатися по балконах. Але тепер завдання ускладнювалося: доводилося триматися всього однією рукою, оскільки в іншій була бездиханна дитина. Так по черзі він спустив малят на землю й передав їх медикам «швидкої допомоги», які вже під’їхали. Не привертаючи до себе уваги, сів за кермо свого таксі й поїхав: робочий день ще не закінчився, клієнти чекають.

Андрію Кожевникову досі не дає спокою думка про те, яке горе загрожувало їм із дружиною, якби не мужність невідомого таксиста. Медики врятували малят, констатувавши: ще кілька хвилин — й вони б уже нічого не змогли зробити... Хто ж вона, ця мужня, смілива людина?

Кожевникови почали шукати таксиста, але з’ясувалося, все не так просто. Спочатку вони знайшли людину, яка у той день і годину скористалася таксі. Згодом вийшли на фірму, в якій Михайло працював. Удалося дізнатися ім’я та прізвище рятівника, однак на той момент Михайло вже поїхав додому, у Лисичанськ...

У квітні подружжя знову відновило пошуки. Цього разу вони приїхали в Лисичанськ, улаштувалися в готелі й почали шукати хлопця. На жаль, у них не було домашньої адреси й телефону Михайла, і це ускладнювало справу. Та й часу в подружжя зовсім не залишалося. Вони їхали на постійне місце проживання в Канаду, але не могли покинути Україну, не віддячивши рятівнику своїх дітей. Розпитування лисичанських таксистів про Михайла результатів не дали. Хтось повідомив, що Михайло працює у Сіверськодонецьку, і подружжя поїхало в це місто. Однак і тут пошуки виявилися безрезультатними. Вони вирішили звернутися в міську газету й опублікувати на її сторінках подяку людині, яка врятувала їхніх дітей. У редакції вислухали історію й узялися допомогти — знайти координати Михайла й організувати зустріч. Однак родина Кожевникових вже не могла чекати, треба було летіти до Канади. 

Уже по дорозі в аеропорт Андрій Кожевников за звичкою запитав у таксиста: чи не знає він випадково Михайла Яготинцева? Яке ж було здивування, коли таксист дістав з «бардачка» візитку свого колеги Михайла й вручив її пасажирові, який сторопів від радості. Приблизно в цей час зателефонував редактор міської газети й також повідомила адресу й телефон Михайла. На превеликий жаль, Кожевникови не могли повернутися назад до Лисичанська, щоб зустрітися з людиною, яку шукали півроку. Поспішалися на літак. Але поговорили з Михайлом по телефону, сказавши йому найтепліші, найщиріші слова батьківської подяки. І пообіцяли: ми ще зустрінемося.