Людина, яка збурила Бучу

Проте Господь призвав Петра Федорука до себе ще зовсім молодим. Помер сільський заводій, коли сину Анатолію ще не виповнилося й трьох років...

Що стосується мами, Лідії Петрівни, то вона весь час сумлінно працювала в місцевому колгоспі ветлікарем, згодом — зоотехніком.

Було важко... Встаєш із першими півнями, пораєшся у хліву, потім потрібно піч розтопити, їсти на весь день зварити, встигнути на городі покопирсатися. Після того — на роботу... А коли в тебе на руках ще й двоє діточок (окрім Толі, підростала старшенька Лариса)... Утім, здужала Лідія Петрівна. Та й синок не боявся нічого й нікого.

Як згадує старша сестра Лариса, якось, коли Анатолій заледве пішов до першого класу, малі розбишаки відібрали в неї портфель, і вона, гірко плачучи, прийшла додому. Та не минуло й десяти хвилин, як на порозі з’явився молодший брат з її шкільною сумкою в руках.

Минули роки. Анатолій Федорук відслужив у лавах Радянської Армії. Повернувся до рідного села. Вступив на заочне відділення історичного факультету Київського педінституту. І тут односельці, певно, несподівано і для самого юнака, обрали його, двадцятирічного, головою сільської ради. Поштовхом для такого досить радикального рішення медведівців стала активна позиція сільського активіста, який став, як і його батько, заводієм, своєрідним двигуном внутрішнього запалення життя села. Молодшого Федорука можна було, майже одночасно, побачити в полі, на фермі, в будинку культури. Встигав усюди. А головне — міг настроїти людей, підказати, як розв’язати ту чи іншу проблему... Спрацювало і те, що сім’я була у Великій Медведівці знана. А це для сельчан має ой яке значення. Мало не вирішальне...

Почав з облаштування сільських вулиць, якими, як то кажуть, було ні пройти, ні проїхати. Надто навесні та восени. Навів порядок на цвинтарі.

Потому доля в 1997 році привела Анатолія Федорука до пристоличної Бучі. Влаштувався вчителем історії до місцевої школи-інтернату. Зустрів кохану дівчину Люду.

А вже наступного року невгамовна творча енергія, яка поступово накопичувалася до «точки неповернення», вибухнула, знайшовши логічний вихід. На той час у Бучі в чергове обирали селищного голову, які змінювалися тут досить часто.

Анатолій, який на практиці довів людям свою спроможність до роботи, вирішив іти на вибори: «Чим я гірший?..».

Симптоматично було вже те, що він один серед кандидатів пішов на ферму тоді діючого в селищі радгоспу «Київський». Люди були від того щиро вражені. До того жоден претендент на посаду не цікавився умовами їхньої праці...

Окрім того, селищний учитель, мабуть, не оминув жодного будинку в Бучі. Спілкувався з бучанцями, розповідав про плани, сперечався, доводив, жартував... І йому повірили...

Першими кроками молодого селищного голови стало питання благоустрою селища, яке на той час не вирізнялося чистотою та охайністю. Для того ініціював створення комунального підприємства, яке опікувалося б прибиранням Бучі. Розумів (майже за класиком), що «краса» може стати імпульсом для подальшої успішної роботи. У Бучі стали регулярно прибирати вулиці, ремонтувати і прокладати нові дороги. Але найпершим і наймасштабнішим на той час проектом стало будівництво місцевого стадіону. Спортивній арені дали гучну назву «Ювілейний» на честь сторіччя Бучі.

Через короткий час у місті з’явилися супермаркет «Зоряний», сучасний кінотеатр «Акваріус», була створена газета «Бучанські новини». Анатолій Петрович зробив власне креслення площі, згодом названої Київською. Цьому сприяла ще й та обставина, що голові вдалося переконати керівництво «Київміськбуду» розпочати багатоквартирне будівництво в селищі.

Робота не припинялася. Буча, і це не перебільшення, майже щодня змінювала свій зовнішній вигляд, набуваючи рис справді європейського містечка. Натхненна праця голови і його команди однодумців надихнула і зрушила інертність, подекуди споживацькі настрої бучанців. У роботу включилися, як то кажуть, від малого до старого... Як розповідає Анатолій Петрович, «виконання наміченого, значною мірою залежить від того, з ким ти працюєш, на кого можеш розраховувати. Від тих людей, які згуртовані навколо ідей розвитку міста і спроможні зреалізувати задумане. Я вважаю, нам вдалося всіх націлити на позитивні зрушення».

У короткому матеріалі неможливо описати всі здобутки, які сталися в Бучі за чотири каденції міського очільника. Та особливо зазначу: Анатолій Федорук, в хорошому розумінні слова, збурив Бучу, розбудив самоповагу громади, піднявши щабель інвестиційної привабливості містечка до нечуваної до того «олімпійської» висоти.

Та було одне «але»... Адміністративно Буча була «під» Ірпенем, який на свій розсуд розподіляв бюджетні кошти. Кожен «папірець» потрібно було звіряти з міською владою сусідів. Це, звичайно, гальмувало поступальний, життєво необхідний процес розвою селища. І тоді голова зробив, здавалося б, неможливе. Першого січня 2007 року смт набуло статусу міста обласного значення. У такий спосіб відокремившись від Ірпеня і почасти не зовсім коректного ставлення його керівництва, бучанці почали торувати свій власний шлях...

А що ж далі?.. Анатолій Федорук, приязно усміхаючись розповідає: «Буча й надалі буде стрімко розвиватися, примножуючи об’єкти (в тому числі і до Євро-2012) соціальної сфери, підтягуючи благоустрій. Зробити все й одразу просто неможливо. Але динаміка, тенденція для поступального розвою збережуться. Раніше нам це вдавалося. Ми маємо величезний обсяг напрацювань, зроблених у минулі роки. Для прикладу, вже скоро, до 120-річчя з дня народження, відкриється парк імені нашого земляка Михайла Булгакова. Згодом — новий спортивний комплекс, дитячий садочок, увійдуть в експлуатацію нові інженерні мережі та інші соціально важливі об’єкти».

Міський голова Бучі спокійний і виважений у своїх прогнозах, адже знає: так воно і буде. Буча дедалі більше набуває солідного статусу міста новаторських ідей і задумів.

 

Київська область.