Єдина державна єврейська газета може зникнути
Чотири місяці без зарплатні. Більше половини працівників звільнилися. Головний редактор змушений видавати газету на позичені кошти. При всьому цьому «Єврейські вісті» — двічі єдині. Бо це державна газета, що частково друкується мовою ідиш. 
20-річного ювілею тут очікують сумовито.
— Зараз у газети найтяжчі часи від заснування, — каже головний редактор, відомий єврейський історик і громадський діяч Ілля 
ЛевІтас (на знімку). — Ми перейшли в підпорядкування Міністерству культури. Газету не фінансують майже 5 місяців. За цей час я випустив тільки два номери, та й ті — на позичені гроші. Ще за той рік держава заборгувала нам 57 тисяч гривень. Ми написали листа Генеральному прокурору, але з Мін’юсту його передали в Міністерство культури, яке досі не може вирішити питання щодо фінансування. Таке само становище з іншими газетами національних меншин.
   НАША ДОВІДКА
«Єврейські вісті» засновані в 1991 році. До 2003-го були додатком «Голосу України» (серед інших додатків видавалися: для болгар — «Роден край», поляків — «Дзєннік Кійовскі», румунів — «Конкордія», вірмен — «Арагац», для кримських татар — «Голос Крыма»). Виходить раз на місяць подвійним обсягом українською, російською та мовою ідиш. Тираж — 2 тисячі екземплярів. Поширюється тільки за передплатою. «Єврейські вісті» читають в Україні, Росії, Америці, Ізраїлі, Німеччині.
— Чому досі мало відомо про те, що «Єврейським вістям» загрожує відсутність фінансування?
— Щоб не було колотнечі. Якщо газета не вийде, Україну почнуть звинувачувати в антисемітизмі, хоча держава не дає гроші й для газет інших національних меншин. Є три народи, про які «турбується» весь світ: кримські татари, євреї, цигани.
— Що ви робитимете далі? Коли вийде наступне число газети?
— До Дня Перемоги вже не вийде. Якщо фінансування не дадуть, зберемо прес-конференцію на тему: «Хто підставляє Президента?» Чиновники не заважають нам, але й не дають того, що гарантують закон про національні меншини та Конституція України. І це торкається багатьох проблем усіх національних меншин. А їх в Україні 22% населення. Щоб нормально працювати, «Єврейським вістям» потрібно близько 25 тисяч гривень на місяць. Решта 5 газет (колишні додатки «Голосу України») потребують майже стільки ж. Ціни на папір та типографські витрати зростають постійно.
— На вашу думку, чи існує сьогодні в Україні антисемітизм на державному рівні?
— Не існує. Три голови обласних міст, один губернатор і не менш 15 депутатів Верховної Ради — євреї. Театри ставлять вистави на єврейські теми. Наша Рада національних товариств веде моніторинг 60 українських газет. У жодній ви нічого зневажливого не знайдете: вони друкують або нейтральні, або позитивні матеріали. Звісно, не все райдужно: радикали типу «Свободи» закликають робити «Україну для українців». А ми що, не українці? За Конституцією ми всі — українці, незалежно від національності. На жаль, побутові прояви антисемітизму існують, але вони часто роздмухуються до глобальних масштабів. Ці речі вигідні деяким єврейським грантоїдам. Поки даватимуть гроші на «боротьбу з антисемітизмом», доти й буде «антисемітизм». Це в усіх пострадянських країнах так. Прояви антисемітизму носять місцевий, точковий характер.
— Чи підтримують газету єврейські громади з-за кордону?
— Ні. А чому вони мають підтримувати? І не повинні вони надавати допомогу, ми — громадяни України. Просто тут не виконуються закони й Конституція. Наші листи до Президента не доходять. Це стосується всіх національних меншин.
— У чому «Єврейські вісті» найчастіше звинувачують?
— Я ніколи не чув критики на адресу газети. Нам дописують багато українців. Газету читають Борис Олійник, Іван Драч, Микола Жулинський, Дмитро Павличко, Петро Толочко, інші видатні постаті країни, частина депутатів, деякі урядовці.
— Опишіть характер «Єврейських вістей» кількома словами.
— Це газета не тільки для євреїв. Вона для всіх, для українців різного національного походження.
— Які найбільші досягнення «Єврейських вістей» за 20 років?
— Те, що ми можемо вільно друкувати все, що хочемо. Ніякої цензури не існує. Наша робота повністю самостійна, ніхто не втручався і жодного разу не «повчав» за 20 років. Найкращі часи були, коли ми виходили додатком «Голосу України». Зараз преса вільна — сама знає, що можна й чого не можна. Та й кожен редактор — сам собі цензор. Я, принаймні, про українських поліцаїв багато не писатиму. Їх не можна назвати українськими, і не вони представляють націю. Ми пишемо про праведників, які, ризикуючи життям, рятували євреїв у воєнні часи. Саме вони гордість і честь народу. Якщо була якась кількість зрадників, ми не можемо ображати всіх українців. У кожній газеті в нас є статті про праведників та існує рубрика «Голос наших друзів» — це дописи українських авторів.
   НАША ДОВІДКА
Ілля Левітас — історик, педагог, журналіст. Президент Ради національних товариств України, президент Єврейської ради України, голова фондів «Пам’ять Бабиного Яру» і «Пам’ять жертв фашизму в Україні», головний редактор газети «Єврейські вісті». Автор і упорядник 32 книг з історії єврейського народу, дослідник Великої Вітчизняної війни, сталінських репресій. Серед виданих ним книжок — «Боролися в одному строю. Воїни-євреї у спогадах учасників Великої Вітчизняної війни», «Діти Бабиного Яру». В 2010-му надрукував три книжки єврейського гумору та афоризмів, які протягом 20 років публікувалися в «Єврейських вістях».
— Чого хотіли ви, засновуючи газету? Як оцінюєте себе через 20 років?
— Хотів показати життя мого народу, його добрі стосунки з українцями, не тільки його трагічну, а й героїчну історію, повернути забуті імена, писати мовою ідиш. Як оцінюю? Позитивно. Хоча, може, це звучить нескромно.
Розмовляла Аніта ГРАБСЬКА.