Війна, що завжди з нами...

У цьому зв’язку принагідно приверну увагу до засадничого значення двотомника «Україна в другій світовій війні: погляд з ХХІ століття», перший том якого нещодавно побачив світ у видавництві «Наукова думка». У ньому з україноцентричних позицій викладено результати напрацювань учених, які останні десятиліття професійно досліджували ті чи інші вузлові аспекти війни. І дали їм глибокі, безсторонні оцінки, що ґрунтуються на максимальній джерельній базі та новітніх теоретичних підходах історичної науки.

А з останніх видань науково-популярного і пізнавального характеру можна назвати книги Ф. Левітаса «Друга світова війна: український вимір» (К.: «Наш час», 2011), а також В. Мединського «Война. Мифы СССР. 1939—1945» (М.: ЗАО «ОЛМА Медиа Групп», 2011).

Агресія Німеччини та її союзників проти Радянського Союзу перевела Другу світову війну в кардинально нову якість. Масштаби сухопутних операцій на «східному», німецько-радянському фронті не мали аналогів не тільки зі збройними зіткненнями на інших театрах тієї війни, а й з усіма попередніми.

Війна нацистської Німеччини проти більшовицького СРСР стала світоглядно-ідеологічним конфліктом. На цьому тлі націонал-соціалістські закиди на адресу «західних олігархій виглядали як надуманий пропагандистський супровід агресивних дій».

Україна опинились у центрі цих подій. Саме її територія стала ареною найзапекліших битв, у яких були задіяні основні сили супротивників. Повністю зайнята ворожими військами територія республіки перетворилася на об’єкт тотального винищення місцевого населення та військовополонених, нещадної експлуатації трудових і матеріально-сировинних ресурсів, пограбування історико-культурних і духовних надбань нашого народу.

Жодним чином не применшуючи страждань інших народів та їхнього внеску в боротьбу з «коричневою чумою», сучасні громадяни України мають пам’ятати про всі випробування, що випали на долю наших батьків та дідів, матерів і бабусь, яким довелося жити в той час.

Промовисті факти (за В. Грицюком): бої на території України тривали 86% загального часу участі СРСР у війні з нацистською Німеччиною. Лише протягом першого року війни в республіці було мобілізовано в армію 3 млн. 185 тис. людей, а до кінця війни її поповнили ще 4 млн. жителів України. В різні періоди війни вона постачала на фронт від кожного п’ятого до кожного третього солдата. І відповідно під час боїв на її території загальні втрати Червоної армії перевищили 6 млн. 683 тис. особового складу.

Ті, хто дорікає прихильникам україноцентризму в історіописанні, мають взяти до уваги, що йдеться не про формування виняткової, сконструйованої як «річ у собі» версії подій воєнної доби (хоча при цьому, як і решта «національних історій», вона має унікальні риси), а про багатовимірний, різноплановий, мозаїчний образ війни, в якому синтезуються корінні інтереси української нації, сприйняття світового конфлікту різними прошарками суспільства та їх участь у ньому, політичні й соціальні стратегії, консолідовані дії чи суперечності з іншими «акторами» цієї трагедії, жертви й, нарешті, про спосіб осмислення і переживання, а також зміст історичної пам’яті й форми меморіалізації подій війни.

Агресивний курс нацистської Німеччини базувався на ідеї завоювання «життєвого простору». У своїй книзі «Моя боротьба» А. Гітлер писав, що коли говорити «про нові землі в Європі, то перш за все погляд звертається тільки на Росію та підвладні їй суміжні держави». У 1936 р. фюрер заявив на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії: «Якби ми мали в розпорядженні безмежні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру і якби неосяжні плодоносні рівнини України перебували в межах Німеччини, — ми мали б усе».

Експансіоністські наміри керівників ІІІ рейху підкріплювалися геополітичними концепціями, зокрема К. Хаусхофера, про викоренення слов’янських народів і заволодіння їхніми землями «вищою», германською расою.

Економічна складова червоною ниткою пронизувала всі офіційні промови, сентенції у вузькому колі наближених фюрера, а також документи, в яких його вказівки й міркування набували форми директив. Так, у розмові з К. Бурхгардом він наголошував: «Мені потрібна Україна, щоб нас знову не заморили голодом, як в останній війні». За день до нападу на Радянський Союз Гітлер під час бесіди з Муссоліні висловив сподівання, що завдяки війні на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу».

Плануючи напад на СРСР, нацистська верхівка значне місце відводила використанню господарського потенціалу України та інших республік. У «Директивах з керівництва економікою нових окупованих східних областей» («Зеленій течці» Герінга) вказувалося, що експлуатація «має здійснюватися насамперед у галузі продовольчого й нафтового господарства. Одержати для Німеччини якомога більше продуктів і нафти — така головна економічна мета кампанії..., першим завданням є якнайшвидше забезпечення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей, щоб таким чином полегшити продовольче становище в Європі та розвантажити транспорт».

За підрахунками німецьких економістів, з окупованих територій Радянського Союзу щорічно можна було ввозити до Рейху 10—11 млн. т зерна, 40 тис. т рослинного масла, 1 млн. т макухи, 260 тис. т цукру, велику кількість м’яса, інших харчових продуктів та сировини.

У зв’язку з тим, що «освоєння нового життєвого простору» потребувало відповідних організаційно-адміністративних заходів, у середовищі німецького істеблішменту обговорювалися різні варіанти облаштування територій, які передбачалося захопити.

Один із провідних «радянологів» у вищому ешелоні влади А. Розенберг у незавізованій пам’ятці-меморандумі від 2 квітня 1941 р. викладав своє бачення ситуації і засобів вирішення завдань, які постануть перед Німеччиною в найближчій перспективі. Оскільки Росія — це конгломерат націй, її потрібно розділити на сім «національних або географічних утворень» —Велику Росію, Білорусію, Балтію, Україну, Донський край, Кавказ, Середню Азію. Політична мета східної кампанії вбачалася у тривалому ослабленні Росії шляхом повної ліквідації «єврейсько-більшовицької влади», широкої економічної експлуатації, а також «передачі важливих російських районів для нових адміністративних утворень, зокрема, для Білорусії, України і Донського району. Східні регіони Росії передбачалося використовувати для «масового заслання небажаних елементів». Для України припускалася можливість налагодження «власного національного життя аж до можливого створення політичної формації, що мала б на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході». Йшлося не про національні держави, а про рейхскомісаріати. І саме призначення рейхскомісаром України Е. Коха продемонструвало орієнтацію Гітлера не на пропозиції Розенберга, а на жорстку лінію, яку обстоював Кох. «Два центнери української пшениці, — просторікував цей одіозний ставленик фюрера, — важать для мене набагато більше, ніж усі національно-державні проблеми України, разом узяті».

Згідно з планом «Ост» німці мали оселитися на території по лінії Ленінград — Ладозьке озеро — Валдайська височина — Брянськ — Дніпровська дуга. Виселенню з цих земель підлягав 31 млн. місцевих мешканців, у тому числі, 65 % населення Західної України. За словами Гітлера, слід було перешкоджати тому, щоб «росіяни й так звані українці» дуже сильно розмножувалися, адже «одного чудового дня всі ці землі... будуть цілковито заселені німцями».

Побіжно зазначу, що про плани на них містить підсилюючі свідчення цікава робота професора Білоруського педагогічного університету Е. Іоффе «Когда и зачем Гитлер и другие высшие чины нацистской Германии приезжали в СССР?» (Мн.: Харвей, 2010). Не менший інтерес становить дослідження Р. Ганеліна «СССР и Германия перед войной: отношения вождей и каналы политических связей» (СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2010).

Відповідним чином будувалась політика в соціально-економічній, культурно-освітній, релігійній сферах. Українцям відводилася роль напівграмотних рабів, які мали працювати на пануючу «германську расу» й отримувати харчі на рівні, що дозволяв не вмерти від голоду. Виключалися будь-які політичні елементи громадського життя. Окупаційна адміністрація мала всіляко перешкоджати створенню єдиної Православної церкви.

Таким чином, плануючи війну на сході, нацисти прирікали десятки мільйонів місцевого населення на фізичне знищення, депортацію, голод, звиродніння і маргіналізацію. Окупаційні реалії стали страхітливим свідченням того, що ці плани послідовно втілювалися в життя.

Постійно наростаюча інформатизація та глобалізаційні процеси стали викликом, що спричинив пошук нових засобів та інструментів осмислення історичного минулого. Однією з найпомітніших тенденцій змін, що відбувались у науковому пізнанні, стало відчутне зміщення людини у центр дослідницького інтересу. В циклі гуманітарних дисциплін оформилися такі напрями, як соціальна, воєнна, медична антропологія. При цьому поряд із матеріальним аспектом людського буття на передній план поступово виходять прояви духовної сфери: ментальність, соціальна, етнічна, конфесійна самоідентифікація, аксіологічні проблеми, форми й засоби самоорганізації і т. ін.

Війна до крайнощів загострює всі антагонізми, ставить більшість людей на межу виживання, а то й перед вибором, за яким — життя або смерть. За таких надзвичайних умов з людей спадає все наносне, зовнішнє, натомість відкривається справжнє єство, часто ретельно масковане й приховуване. Сучасники тих подій, ветерани згадують, що під час війни розкриваються всі риси характеру людини, які набувають особливо виразних форм. Та коли в одних — це здатність до самопожертви, військова звитяга, терплячість, дисциплінованість, то в інших — слабкодухість, цинізм, егоїзм, байдужість до страждань оточуючих. Д. Шостакович говорив, що війна зробила легітимним публічне вираження досвіду жаху і жорстокостей, якими було багате до- і повоєнне «мирне життя».

Зрозуміти сутність війни та її згубний вплив на суспільство, сповна відчути, що пережили наші співвітчизники в ті часи, можна лише тоді, коли, поряд з висвітленням важливих воєнних, політичних, соціально-економічних процесів, спробувати глибоко проникнути у внутрішній світ людей воєнної доби. Гуманітарний зріз війни — це цілий космос емоцій, думок, вчинків, рефлексій, з яких зіткане повсякденне життя фронтовика, науковця, робітника, інженера, колгоспника, партизана, підпільника. Війна кидала людей у такі обставини, які в мирний період були неможливі. Тому амплітуда моделей поведінки — від стратегій виживання до боротьби чи, навпаки, співпраці з ворогом — була надзвичайно широкою та індивідуальною. Знижуючи ідеологічний градус оцінки явищ такого порядку, можна простежити морально-психологічний стан представників різних соціальних груп і категорій населення, з’ясувати особливості стосунків між ними та між окремо взятими людьми.

Нині важко поставити на терези історії Добро і Зло, героїзм і боягузтво, жертовність і меркантильність. Та все ж хочеться вірити, що позитивних виявів людської сутності було набагато більше, адже без цього важко було б вистояти в такій(!) війні. Фронтове братство, доброчинність цивільних громадян республіки, моральна і матеріальна підтримка інших членів соціуму, самовіддана праця в тилу — все це незаперечні реалії того часу. Винести пораненого товариша по зброї з поля бою, здати кров бійцям, які лікувались у шпиталях, віддати далеко не зайві кошти у фонд оборони країни, допомогти сироті чи вдові, врятувати від голоду чи неминучої смерті того, хто переслідувався окупантами, — ці та інші подібні вчинки витворюють ланцюг, що поєднує окремих індивідів у спільноту, яка має власні цінності, мету й ідеали. І те, що в українському суспільстві в цей період існували групи, які сповідували різні політичні погляди, кардинально не впливає на це твердження. Незважаючи на різні ідеологічні орієнтири, і ті й інші демонстрували милосердя і співчуття, соціальну солідарність та спроможність іти на жертви заради ближнього. Напевно, саме це стало головною перешкодою перед цілком можливими за таких умов черствістю, маргіналізацією, моральною деградацією.

Війна примушує по-іншому сприймати самоцінність людського життя і свободи. Вона незримо перероджує суспільство. За зовнішніми явищами і подіями ці трансформації набувають ознак гуманітарної кризи з усіма її атрибутами, починаючи від люмпенізації й розриву усталених соціальних зв’язків величезної кількості людей до нових осягнень і формалізованих у міжнародно-правових актах концептів у гуманітарній сфері, спрямованих на ремісію та реадаптацію тих, хто став жертвами війни чи зазнав тяжких моральних страждань.

Мабуть, кожен народ волів би мати історію, якою можна пишатися. Проблема полягає в тому, що жоден народ не має історії, якою можна тільки пишатися. Людська сутність (а значить, і витворене сукупністю людей суспільство) впродовж багатьох тисячоліть залишається такою, що неминуче породжує конфлікти різного порядку у всіх сферах життя, конфронтацію у різних формах (від особистих, побутових, соціальних до військово-політичних). Найбільш відразливі й брутальні вияви цієї негативної складової буття, що з часом і стає історією, дуже бентежать тих, хто бажає бачити національну історію винятково в рожевих тонах, а її персонажів — у «білих шатах». Історичний нарцисизм такий же давній, як і сама історія, оскільки спрямований на виправдання й апологетику тієї чи іншої спільноти, її лідерів та їхніх вчинків. Та через те, що бездоганної організації співіснування людство так і не винайшло, історія неминуче набуває форми міфу (байдуже, в якій іпостасі — етнічній, етатистиській, персоналістській, корпоративістській і т. ін.).

У добропорядних родинах не прийнято «виносити сміття з дому». Але в історії немає нічого «непотрібного», другорядного й зайвого. Незалежно від того, подобається комусь чи ні, все, що відбувається, у той чи інший спосіб фіксується і «перетворюється» на історію. При цьому часто те, що одні вважають гідним поваги, інші — «сміттям», яке слід «викидати» з історії, якого слід соромитися. Ці обставини покладають на науковців одну не дуже вдячну місію: не лише безсторонньо «увічнювати» всі прояви суспільного життя, нічого не приховуючи й не замовчуючи, а й призвичаювати суспільство до розважливого, спокійного сприйняття «неприкрашеної», «невиметеної», «неочищеної» власної історії.

Нам є у кого вчитися. Для прикладу, у військово-історичних музеях Франції без надриву, навіть з якоюсь історіософською розважливістю розкривається така непроста й неприваблива сторінка, як колабораціонізм періоду Другої світової війни. В наукових працях, полеміці на шпальтах тамтешніх ЗМІ можна зустріти набагато гостріші характеристики й оцінки. Але в цілому французьке суспільство, з одного боку, штучно не дистанціюється, не ізолюється від «незручних» епізодів минулого, а з другого — не дає себе роздерти на партикулярні дискусійні клуби, готові йти на барикади заради «правди історії». До того ж у Франції, і в багатьох інших цивілізованих державах, давно існує соціальний контракт, згідно з яким фундаментальна наука залишається автономною територією, куди політикам — зась! Хоча і там її продуктом політикум широко послуговується.

Нам слід звикати жити з такою історією, якою вона була: з усіма атрибутами, персонажами, перипетіями. Лише так можна виробити імунітет не тільки проти історичного нарцисизму, а й комплексу меншовартості.

Коли мова заходить про «українське питання», зазвичай мається на увазі комплекс політичних і національних проблем, пов’язаних з самовизначенням і самоорганізацією українського народу. Та коли розглядати «українське питання» в ширшому контексті, то воно не обмежується проблемою суверенної державності, а охоплює комплекс політичних, економічних, соціокультурних, національних, ментальних компонентів. Насамперед це реальне наповнення — ні, не гасел, а практичної політики. Адже прихід до влади не завжди є актом початку державотворення, притому вирішальним (часто він буває й початком її руйнації). Набагато більшого значення набувають наступні дії. Більшість революцій та нових режимів падали, оскільки не вирішували корінних соціальних, економічних, національних питань.

Сьогодні важко спрогнозувати, як могла б скластися доля української держави, гіпотетично створеної у 40-х роках українськими самостійницькими силами. Слід нагадати, що цей табір, окрім ОУН, репрезентували менші групи — гетьманці-державники, Фронт національної єдності (ФНЄ), адепти державницької традиції Української Народної Республіки та інші. Ідея Української суверенної соборної держави володіла думками багатьох людей не лише в західних регіонах та в середовищі української еміграції, а також реалізовувалася через розгалужену мережу політичних, громадянських, культурно-освітніх об’єднань, періодичну пресу, публіцистичні й наукові видання. Жорстка «прив’язка» незалежної форми національної державності винятково до українських націоналістів спрощує сприйняття і розуміння цієї проблеми. Інша справа, чи були шанси в українського самостійницького табору втілити свої наміри в життя в умовах світового збройного конфлікту? Шукаючи можливостей для цього саме у взаємному послабленні СРСР та Німеччини, вони неминуче потрапляли в ситуацію співпраці з німецькими військово-політичними колами і спецслужбами. Прикладаючи відому формулу, можна сказати, що з огляду зазначених учасників світової війни, українські самостійники «з’явилися не в той час і не в тому місці». Якщо ж неупереджено осмислити тезу в частині про місце і час проголошення Акта відродження Української держави, можна зробити висновок, що історичний процес відбувається за власними законами й алгоритмом, у якому об’єктивні та суб’єктивні чинники часом переплітаються у непередбачуваний спосіб. Не стала винятком для справдження таких законів і Україна. Та хоча б якими були партійно-політичні, юридичні, індивідуальні оцінки цих подій, ніщо не може змінити факту, що це — частина нашої історії, з якою нам жити.

Водночас український вимір війни не обмежується політичними змаганнями. Це насамперед внесок народу України в перемогу над нацизмом. До лав радянських Збройних Сил в період війни було мобілізовано понад 6 млн. мешканців республіки, сотні тисяч стали бійцями народного ополчення, винищувальних загонів, інших формувань. У партизанських загонах та підпільних організаціях у ворожому тилу боролися понад 200 тис. чол. Понад 300 генералів, адміралів, маршалів Радянського Союзу — уродженці України. Вони командували арміями і фронтами, зробивши помітний внесок у розвиток радянського військового мистецтва. Прізвища І. Черняховського, І. Кожедуба, А. Єрьоменка, П. Рибалка, Р. Малиновського, К. Москаленка, Д. Лелюшенка та інших золотими літерами вписано в історію бойових операцій Другої світової війни.

Мільйони громадян республіки працювали на зведенні й обладнанні різноманітних фортифікаційних споруд, переправ, мостів, доріг. Трудівники радянського тилу робили все можливе, аби якомога швидше налагодити виробництво на місцях, куди перебазували понад 550 великих індустріальних об’єктів з УРСР. Українські науковці, конструктори, інженери, робітники пліч-о-пліч зі своїми колегами з інших республік зуміли створити потужний військово-промисловий комплекс на сході країни, що, зрештою, визначило перебіг подій на фронтах. Є. Патон, О.  Палладін, О. Богомолець, В. Філатов та інші видатні вчені республіки не тільки збагатили світову науку вагомими відкриттями, а, що найголовніше, — забезпечили армію сучасною військовою технікою та озброєннями.

За словами одного з філософів, війна насамперед калічить людські душі. Однією з неодмінних рис великих збройних конфліктів є звикання до страждань, болю, крові, смерті. Відомо багато випадків, коли в останній світовій війні убивства чинилися поза будь-якими військовими, політичними, соціально-економічними, расовими, світоглядними раціями. Для одних фізичне знищення чи тортури стали ремеслом, для когось — можливістю реалізувати свої комплекси, «розрядити» найтемніші закутки свого деформованого єства. Війна ламає звичні, унормовані, а то й сакралізовані уявлення про добро і зло, честь і сором, справедливість і беззаконня, доводить до абсурдних форм жорстокість, легітимізує вседозволеність. Знятий з запобіжника респектабельними політиками та військовими спусковий механізм тотального насильства й руйнування брудним селевим потоком заливає суспільну й індивідуальну свідомість, створюючи в ній «поживний розчин» (насправді — гримучу суміш) егоїзму, гордині, вивищення над Промислом Божим, цинізму. Антитеза правічному «не вбий» трансформується з букви військового наказу в дух повсякденної поведінки, якусь ірраціональну імперативу, що перетворюється з зовнішньої санкції на внутрішнє переконання і навіть віру.

В історії цивілізації зафіксовано чимало фактів, пов’язаних з масовим убивством за етнічними, релігійними чи ідеологічними ознаками. Та саме під час Другої світової війни це стало повсякденною практикою і набуло апокаліптичних масштабів. Після цього з’явилися юридичні дефініції «геноцид», «етноцид», «Голокост», якими кваліфікувалися такі дії. Геноцидом визнано діяння, навмисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в різний спосіб. Об’єктом геноциду є національні, етнічні, расові та релігійні групи.

Війну проти СРСР нацистська пропаганда подавала тодішньому німецькому суспільству як боротьбу за «життєвий простір». Завойовані землі передбачалося колонізувати й германізувати. А що ж автохтонне населення? У січні 1940 р. Гіммлер заявив, що для успішної реалізації політики «просування на Схід» необхідно знищити 30 млн. слов’ян. Решту, згідно з планом «Ост», передбачалося депортувати у Сибір або перетворити на рабів німецьких колоністів. У багатьох інших директивах, письмових розпорядженнях та усних міркуваннях Гітлера і його найближчого оточення йшлося про фізичну ліквідацію десятків мільйонів людей.

В одній статті неможливо перерахувати факти, що свідчать про наявність усіх ознак геноциду в політиці агресорів на території України. Та все ж наведемо хоча б деякі, найбільш переконливі з них. Насамперед, слід наголосити, що масові екстермінації чинилися під різним приводом, однак це жодним чином не змінює внутрішнього змісту таких дій.

Донедавна в літературі йшлося про 250 спалених разом з їхніми мешканцями українських сіл. За останніми даними таких сіл було близько 350, причому ця цифра не остаточна. Те, що мирних жителів доволі часто розстрілювали чи спалювали живцем за сприяння партизанам, принципово не впливає на сутність цих розправ.

1—3 березня 1943 р. у містечку Корюківка Чернігівської області каральний загін гітлерівських окупантів з особливою жорстокістю знищив близько 7000 мирних мешканців. Трагедія Корюківки стала найстрашнішою за кількістю одночасних жертв, із відомих розправ нацистів не тільки в Україні, а й в Європі. У матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визнано як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни. За кількістю жертв ця трагедія перевищує білоруську Хатинь, чеське Лідіце, французький Орадур — всесвітньо відомі символи злодіянь проти людства.

Тотальне викачування сировини, харчових продуктів, сільськогосподарської продукції, мародерство військовослужбовців поставили на межу голодної смерті мільйони міських мешканців. Жорстокими режимними заходами окупанти прагнули позбавити їх останнього шансу вижити, забороняючи обмін речей на харчі у сільській місцевості. В результаті в одному лише Харкові від голоду померло понад 100 тис. чол. Навіть традиційні аграрні регіони у 1942—1943 рр. сильно голодували.

Через руйнування системи охорони здоров’я в період окупації різко зросла смертність від різних хвороб. Лише небезпека захворіти самим змушувала окупантів вживати профілактичних засобів проти поширення інфекційних захворювань. Та як тільки ситуація на фронті змінилася, відступаючи, гітлерівці на значних територіях поширювали заразні хвороби, провокували епідемії висипного і черевного тифу, туберкульозу, дифтерії, віспи, дизентерії. Після вигнання ворога у Києві налічувалось 200 тис. мешканців (до війни 900 тис.), Одесі 200 тис. (з 600 тис.), Запоріжжі — 120 тис. (з 286 тис.).

Використання жінок та дітей на важких роботах, вивезення 2,4 млн. наших співвітчизників на примусові роботи до Німеччини, заходи окупаційної адміністрації, спрямовані на скорочення народжуваності, відсутність охорони материнства і дитинства також стали проявами геноциду.

Початковий період війни супроводжувався болісними поразками Червоної армії та полоненням величезної кількості радянських бійців і офіцерів (за різними оцінками — від 5,8 до 6,3 млн. чол.). Порушуючи всі існуючі на той час міжнародні угоди про поводження з військовими бранцями, німецьке командування прирікало більшу їх частину на загибель. Знищення працею, голодом, холодом, злочинні медичні експерименти — це також різновид геноциду, оскільки такі дії виходили далеко за межі простого вбивства військовослужбовців супротивника на полі бою.

На батьківщину не повернулося близько 200 тис. громадян республіки, вивезених на роботи до Німеччини. Частина з них загинула на чужині від хвороб, знущань, голоду, непосильної праці.

У реєстрі втрат окремими рядками стоять десятки тисяч радянських партизанів та підпільників, українських формувань самостійницького спрямування, а також депортованих і репресованих у 1939 — 1945 рр. громадян республіки.

Однією з найжахливіших сторінок Другої світової стало планомірне винищення населення за національною ознакою: українців, росіян, поляків, циган і, що на сьогодні найточніше задокументовано, — євреїв, представників багатьох інших національностей. За словами І. Бауера, «уперше в історії було винесено тотальний смертний вирок кожному, хто був винен лише в народженні від певних батьків». Голокост в Україні став невід’ємною частиною Катастрофи європейського єврейства. Унікальність цього трагічного явища виявилась і в тому, що вперше расистська, людожерна доктрина стала частиною державної ідеології та політики, і в технологіях «остаточного вирішення єврейського питання», і в масштабах «ліквідаційних акцій», і в кількості жертв. В Україні жертвами Голокосту стали 1,6 млн. євреїв, а Бабин Яр, Доманівка, Янівський табір та багато інших місць стали трагічними символами не тільки для єврейської спільноти, а й для всіх громадян України.

Загалом військові втрати України оцінюються у 2,5 млн. чол., цивільні — 5,5 млн. — 19,1 % довоєнного населення (за В. Косиком). Автори тому «Безсмертя. Книга Пам’яті України» вважають, що ця цифра може сягати 10 млн., а демографічних втрат — 13,5 млн. чол. За різними оцінками, втрати України в людях сягають від 30 до 40 % загальносоюзних втрат. Як бачимо, ми й донині не знаємо достеменно, скільки життів забрала в Україні війна. Це пояснюється не тільки недосконалою системою їх фіксації в період бойових дій, а й небажанням керівництва СРСР встановлювати точну кількість втрат, аби не зашкодити іміджу держави.

Рухаючись у напрямі демократизації суспільства й утвердження загальнолюдських цінностей, ми повинні пам’ятати про всіх наших співгромадян, які стали жертвами лиховісної війни. Як показує досвід, ця колективна пам’ять є найбільш ефективним запобіжником загрози нового світового збройного конфлікту.

Надзвичайно жорстокий характер війни обумовив системні й тотальні руйнування виробничої і транспортної інфраструктури України, порушення господарських зв’язків, традиційних форм зайнятості населення і соціальних зв’язків. Розміри збитків, заподіяних економіці та соціально-культурній сферам, були такими, що для їх фіксації було створено спеціальний орган — Надзвичайну державну комісію зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, яка діяла з листопада 1942 р. до червня 1951 р. Згідно зі звітом Республіканської НДК 1945 року, Україна зазнала шкоди на загальну суму в 285 млрд. крб., з яких державним підприємствам, установам і громадським організаціям союзного підпорядкування — 74 млрд. 279 млн. крб.; державним підприємствам, установам, громадським організаціям республіканського й місцевого значення, колгоспам і радгоспам, а також радянським громадянам — 210 млрд. 730 млн. (з них 84,7 млрд. припадає на останню категорію).

Аби уявити справжні масштаби руйнувань, не обійтися без інших статистичних матеріалів. При цьому варто зробити одне застереження. Ці дані наводяться як узагальнені, без диференціації на ті матеріальні втрати, що були заподіяні в результаті бойових дій, економічного пограбування окупантами, обопільних евакуаційних заходів та навмисного знищення чи пошкодження виробничих потужностей.

За офіційними даними, в ході війни зазнали руйнувань 16 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 машинобудівних, понад 28 металургійних, 26 хімічних, 25 колгоспних заводів, 30 трикотажно-текстильних, понад 100 прядильно-джутових фабрик, значна кількість об’єктів іншого профілю. Україна практично втратила вугільну, металургійну, енергетичну, хімічну, суднобудівну, літакобудівну, верстатобудівну галузі.

Далеко назад була відкинута одна з провідних галузей економіки — сільське господарство. Аграрний сектор України втратив за роки війни майже 57 тис. тракторів, 25 тис. комбайнів, 3 тис. сівалок, 17 тис. молотарок, 46 тис. плугів, 5 тис. автомашин, 3,9 тис. будівель виробничого призначення, 6,4 тис. тваринницьких ферм, мільйони гектарів посівів, садових та інших площ, більшу частину поголів’я худоби.

Лише пряма шкода, заподіяна колгоспам республіки, оцінюється у 88,11 млрд. крб. Частка збитків сільського господарства у загальній сумі прямих збитків становила 32,5 %.

Від бойових дій постраждали тисячі сіл, 714 міст і селищ міського типу, понад 2 млн. будинків, 540 тис. надвірних споруд. Без житла залишилося майже 10 млн. громадян республіки.

Не тільки важку індустрію, а й інші галузі промисловості та сільського господарства довелося відроджувати практично «з нуля». Та якщо об’єкти, що мали стратегічне значення, перебували в зоні особливої уваги й фінансово-матеріального забезпечення, то аграрну і соціальну сфери республіці доводилося піднімати з попелу практично самотужки. Голод 1946—1947 рр. також значною мірою спричинений руйнацією господарства.

Очевидно, до матеріальних втрат слід віднести невідшкодовану працю мільйонів робітників і селян, зайнятих на примусових роботах в Україні та за її межами, військових бранців й інтернованих у німецьких концтаборах та інших місцях утримання.

Опосередковано слід вважати втратами й те, що мільйони дітей, підлітків та молоді не змогли упродовж 1941—1945 рр. одержати належного батьківського піклування й виховання, а також повноцінної освіти, що дало б їм можливість посісти відповідне місце в суспільстві й забезпечити належний рівень життя.

Величезних збитків зазнали комунальне господарство українських міст, а також система охорони здоров’я. До кінця війни були повністю знищені 8 тис. медико-санітарних закладів, понад 500 лікарень, 200 пологових будинків, 1000 поліклінік і амбулаторій, 600 консультацій, сотні спеціалізованих установ. Частка УРСР у загальних втратах системи охорони здоров’я країни становила 47 % (2 млрд. 764 млн. крб.). У поєднанні з руйнацією водогонів, каналізації, лазень, перукарень та інших комунальних закладів це до краю ускладнило повоєнну санітарно-гігієнічну ситуацію в республіці, викликало поширення епідемій.

Сильно постраждали від війни установи освіти і культури. Ті, хто навчався у школах, ремісничих училищах і вузах одразу по війні, пам’ятають скруту, в якій перебували навчальні заклади. Багато зусиль доводилося докласти для відновлення роботи будинків культури, клубів, бібліотек.

А як виміряти втрати історичних і культурних цінностей? Якусь їх частину було виявлено на території переможеного Рейху і повернуто на Батьківщину. Але дуже багато рукописів, книг, картин, малюнків, гравюр, ікон, скульптур, архівних фондів, інших музейних реліквій були знищені, пошкоджені чи назавжди зникли у приватних колекціях та майже безповоротно втрачені для України.

Розбиті батьківські вівтарі й донині невимовним болем відлунюються в серцях тих, хто пережив війну. До цього додається сум за втраченою молодістю, нереалізованими з різних причин можливостями.

Країна, що вистояла в найважчій війні, втягувалась у виснажливе змагання за світове лідерство. «Холодна війна» і гонка озброєнь позбавили суспільство будь-яких шансів на гідне матеріальне життя упродовж багатьох десятиліть, адже ВПК як молох пожирав усе, що мало б використовуватися для розвитку не лише виробничої, а й соціальної сфери.

Виявилися марними й очікування демократизації, пом’якшення режиму. Про ці втрати у повоєнний період не говорили. І хоча історія не любить умовного способу, нині ми можемо припускати, як би склалася доля, коли б керівництво держави обрало іншу геополітичну і внутрішньополітичну стратегію.

Друга світова війна велася засобами, неспівставними й не порівнюваними з усім, що знала воєнна історія людства до того. Масштаби спланованих заздалегідь убивств і руйнувань були такими, що вже самі по собі породжували думку про якісь відповідні форми реагування. Цілком природним за цих умов було бажання держав, які стали жертвами агресії, одержати сатисфакцію у належних формах і обсягах. Водночас поставало питання про покарання тих громадян кожної окремо взятої країни, які співпрацювали з окупантами на шкоду своїй батьківщині й співгромадянам.

У Радянському Союзі ця проблема також мала дві складові: а) переслідування нацистських злочинців, які чинили злочини на території СРСР та інших країн; б) покарання радянських громадян, дії яких кваліфікувалися як «пособництво ворогу».

Вже 1942 року починається робота над нормативно-правовою базою в цій сфері. 15 травня 1942 р. з’явився наказ Прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів».

Судове переслідування колабораціоністів, «зрадників Батьківщини», «пособників» мало на меті, по-перше, легітимізувати як міжнародно-, так і внутрішньоправову практику покарання воєнних злочинців і тих, хто скоїв злочини проти людства; по-друге, продемонструвати всередині країни торжество справедливості, неминучість кари не лише для агресорів, а й для будь-яких «відступників», силу держави, непохитну волю її керівництва до зміцнення монолітності й консолідації суспільства, а по-третє — певною мірою приховати й власні помилки, допущені в період війни.

Перший судовий процес над воєнними злочинцями на території України організували у Харкові, а вже 19 грудня 1943 р. за його вироком на чотирьох шибеницях стратили трьох німецьких військовослужбовців та шофера «душогубки» М. Буланова. Аби забезпечити його юридичну повноцінність, до законодавства СРСР були внесені спеціальні зміни.

Згідно з рішенням ЦК ВКП(б), наприкінці 1945 — на початку 1946 р. у Брянську, Великих Луках, Києві, Ленінграді, Миколаєві, Мінську, Ризі та Смоленську відбулися судові процеси над воєнними злочинцями. Основу звинувачень становили матеріали МВС, на підставі яких до смертної кари засудили 84 військові чини Німеччини, в тому числі 18 генералів.

10 вересня 1947 р. вийшла постанова Ради Міністрів СРСР, яка санкціонувала проведення відкритих судових процесів у Бобруйську, Вітебську, Гомелі, Кишиневі, Новгороді, Полтаві, Севастополі, Сталіно (Донецьку), Чернігові. Військові трибунали засудили 137 воєнних злочинців (з них — 23 генералів) до 25 років каторжних робіт кожного. До речі, каторжні роботи — спеціальна міра покарання, що застосовувалася до осіб, звинувачених в особливо тяжких злочинах проти держави, діяла в СРСР з 1943 до 1954 року. За попередніми даними (Ю. Пилявець та Р. Пилявець), частка українців, засуджених до такого покарання, становила від третини до половини всіх каторжан.

Під час судових слухань викликалися свідки, які розкривали жахливі епізоди звірств окупантів та їхніх поплічників. Хід процесів документувався і широко висвітлювався у періодичній пресі й кіно. А потім були публічні страти, на яких збиралися десятки тисяч людей.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і знущаннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини» від 19 квітня 1943 р. до відповідальності притягнули 81 780 осіб, у тому числі 25 209 іноземців.

Суди над тими, хто скоїв воєнні злочини, та їхніми поплічниками тривали упродовж усього повоєнного часу. Такі процеси, зокрема над колабораціоністами, були проведені у 1964 і 1966 рр. Така практика існувала і в інших країнах Європи і світу.

Як оцінювати ці процеси з позиції сьогодення? Не піддається сумніву той факт, що вони були правомірними з гуманітарних міркувань і відповідали існуючим юридичним нормам. Водночас показові суди мали й політичну мету: спосіб їх організації та проведення мав опосередковано зміцнювати лояльність громадян до влади, яка у такий спосіб відстоювала їхні інтереси. Крім того, це сприяло утвердженню радянської правової системи, що на ділі реалізувала принцип «зло має бути покаране».

Процеси над воєнними злочинцями стали останньою ланкою подій, безпосередньо пов’язаних з Другою світовою війною. Але переслідування тих, хто чинив злочини в той час, не припинилося. Відсутність терміну давності щодо цієї категорії злочинів, невідворотність покарання є даниною пам’яті про всі жертви війни, які забути неможливо.

Людство має багато підстав для нарікань з приводу тих чи інших «вузьких» питань, пов’язаних з характером, процедурою, результатами Нюрнберзького процесу. Однак при цьому не слід втрачати з поля зору одну фундаментальну констатацію: упродовж останніх шести з половиною десятиліть світовий устрій визначала система координат, проектована рішенням Міжнародного військового трибуналу та системою договорів про повоєнні кордони. Опоненти можуть заперечити, що це не убезпечило від виникнення локальних і регіональних конфліктів, які мали значну тривалість у часі, запеклий характер і в які було втягнуто багато держав. Останнє десятиліття призвичаює нас до коаліційного способу ведення бойових дій як інструменту врегулювання найгостріших суперечностей в окремих регіонах. У свою чергу терористичні організації також набули міжнародного характеру, поширюючи свій вплив у багатьох країнах світу.

Таким чином, невпинно трансформуються не тільки характер і зміст міждержавних відносин, баланс сил, а й засоби розв’язання конфліктів та антагонізмів. За цих умов дехто ставить під сумнів перспективи Ялтинсько-Потсдамської системи, пророкує її делегітимізацію. Однак не слід забувати, що на її місці має постати щось інше. «Що і в який спосіб?» — це запитання аж ніяк не риторичне з урахуванням того, які непередбачувані політичні й соціально-економічні явища відбуваються нині. Ланцюгова реакція сучасних суспільних катаклізмів у ряді країн, у тому числі арабського світу, здатна викликати політичну й економічну кризу в інших куточках земної кулі. Належить бути готовими до нових викликів і зробити все, аби попередити небажаний хід подій. Не допустити ескалації й розповзання насильства й війни — наш обов’язок перед нині сущим й наступними поколіннями. Адже кому, як не нам, знати, що таке Війна?...