Наприкінці 2010 року, через 65 років після закінчення Великої Вітчизняної війни, ні з того ні із сього виникла дискусія про міру участі України в перемозі СРСР над гітлерівською Німеччиною. З’явилася навіть заява прем’єр-міністра Російської Федерації В. Путіна «...Ми б перемогли і без України». В Україні одні поставилися до цієї заяви інертно або взагалі не відреагували (політичне керівництво країни), інші — з подивом, багато хто — з образою. Образа зрозуміла. Після війни, віддаючи данину всім народам СРСР, Й. Сталін відзначив визначний внесок російського народу в перемогу над ворогом, але не ранжував республіки за розмірами внеску, знаючи, що всі вони наближали День Перемоги, як могли. Суперечки про розміри внеску марні, оскільки не існує одиниці виміру того, що ми називаємо внеском. Водночас твердження В. Путіна «ми б перемогли і без України», незважаючи на умовний спосіб, має конкретний зміст і вимагає конкретних доказів. Вступаючи в дискусію, ми проаналізували історичні події воєнного періоду, використовуючи здебільшого розсекречені за останні 20 років архівні документи й публікації видних учених-істориків. І одержали зовсім інший результат. Звернемося до фактів.
Довго вважалося, що два договори та секретні протоколи до них, підписані в серпні 1939 року владою СРСР і Німеччини, дозволили Гітлерові напасти на Польщу й розв’язати Другу світову війну. Насправді дружні відносини цих держав були оформлені договором роком раніше. Це була «Генеральна угода про співробітництво, взаємодопомогу, спільну діяльність НКВС і гестапо», підписана в Москві 11 листопада 1938 року Мюллером з німецького й Берією з радянського боку. У документі є багато важливих питань, що виходять за рамки сфери діяльності й компетенції спецслужб. 20 листопада 1938 року «Генеральну угоду» було затверджено Політбюро ЦК КПРС за спиною як самого ЦК, так і Верховної Ради СРСР.
У березні 1939 року Й. Сталін заявив на XVІІІ з’їзді партії:
«Післявоєнна система мирних договорів зазнала повної катастрофи. Почалася нова імперіалістична війна». Він мав на увазі захоплення Німеччиною Рейнської області, Австрії, Судетської області й усієї Чехословаччини.
19 серпня 1939 року Й. Сталін на закритому засіданні Політбюро виклав свій план використання імперіалістичної війни (без участі в ній СРСР до певного часу) для розгрому фашистської Німеччини й створення в Європі умов для початку світової пролетарської революції. Він обґрунтував доцільність укладення з німцями договору на державному (а не відомчому, як в 1938 р.) рівні й ратифікації його Верховною Радою СРСР. Через кілька днів договір було підписано у Москві Молотовим і Ріббентропом і відразу ж ратифіковано.
Гітлер вирішив зруйнувати план Сталіна стосовно «довгої затяжної війни» і вимагав від свого генштабу планувати тільки бліц-операції з захоплення різних країн. І рушив по Європі: Польща захоплена за 27 днів, Данія — за 24 години, Норвегія — за 23 дні, Голландія — за 5, Бельгія — за 18, Франція — за 39, Югославія — за 12, Греція — за 21 і Крит — за 11 днів. План «Барбаросса» передбачав перемогу над СРСР за 177 днів з виходом вермахту на лінію Волга—Північна Двіна—Архангельськ. Іншими словами, Гітлер планував закінчити війну в Європі за один(!) календарний рік бойових дій. Війна в Європі насправді тривала 2255 днів, або 6,2 року, й завершилася повним крахом Рейха, вермахту й самого фюрера. На частку війни Німеччини й СРСР припало 1417 днів, або 62,8 відсотка загальної тривалості війни в Європі (починаючи з 22.06.1941 р.) замість відведених Гітлером 177 днів.
Як відомо, офіційна радянська доктрина війни передбачала відбиття агресії будь-якого супротивника, перехід Червоної Армії в наступ й швидкий розгром ворога на його території. Прийнята в серпні 1939 року модель війни виявилася реальнішою. У травні 1945-го Східна Німеччина й частина Берліна були радянізовані, до влади прийшов комуністичний уряд. Те саме відбулося в Естонії, Латвії, Литві, Східній Пруссії, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Югославії. В інших країнах Європи почали міцніти комуністичні партії. Сталін і Політбюро ЦК ВКП(б) почували себе переможцями й Великої Вітчизняної, і Другої світової воєн.
Отже, із середини 1938-го по 22 червня 1941 року дві великі держави в згоді та дружбі вели взаємну торгівлю, обмінювалися досвідом, шпигували за третіми державами, успішно збільшували свої території шляхом захоплення земель сусідів. І... готувалися до війни між собою: Гітлер до бліцкригу, Сталін до затяжної війни до виснаження Німеччини, Англії та Франції.
У 1940 році на території Росії дислокувалося 88 дивізій Червоної Армії (38,4 %), України — 67 (29,2 %), Білорусі — 30 (13,1 %), Прибалтики — 21 (9,2 %), на Кавказі — 18 (7,8 %), у Середній Азії — 5 (2,2 %). Усього 229 дивізій (без танкових). 07.02.1940 р. Військова рада КОВО (Київський особливий військовий округ) одержує директиву наркома оборони СРСР Ворошилова, якою даються завдання зі збільшення чисельності всіх частин за рахунок місцевих (УРСР) призовників. Пропонувалося довести склад стрілецьких дивізій до 12 000 чоловік, у тому числі й десяти дивізій, які повернуться з фінської війни.
«Усі наявні в окрузі частини укомплектувати новобранцями, при чому крім новобранців, призваних за директивою № 4/2/103005, мати новобранців для стрілецьких дивізій, що вибули у ЛВО (Ленінградський ВО). (Точніше було б — «залишків дивізій»).
Весь призваний приписний начальницький і рядовий склад у запас не звільняти.
З наявного в окрузі запасу сформувати при стрілецьких, артилерійських полках, танкових бригадах, батальйонах зв’язку, саперних батальйонах запасні частини, а саме:
А) при стрілецьких полках — запасні стрілецькі батальйони за штатом № 04/891 — загальна чисельність запасного стрілецького батальйону — 860 осіб.
Б—Г) за іншими видами військ те саме, але без зазначення чисельності.
Із зазначеними бойовими частинами проводити бойову та спеціальну підготовку, тому що ці частини у міру потреби, за завданням Генштабу, виводитимуться з округу для виконання спеціальних завдань. Кількість запасних частин, які організують, їхню чисельність і дислокацію донести в Генштаб нарочним до 1 березня 1940 року. Автомашини, трактори й автопричепи, а також коні й візки, взяті з народного господарства, вирішено надалі до особливого розпорядження залишити при частинах».
До чого привело виконання цієї директиви?
У 1940-му війська КОВО були повністю укомплектовані всім необхідним, але дивізії мали бойове оснащення складу й чисельність такі, що майже вдвічі перевищували директивний штатний розпис.
На початку 1941 року з території Росії в Україну було передислоковано 43 недоукомплектовані й недооснащені дивізії й створені в КОВО чотири армії: 16-та (Біла Церква), 19-та (Черкаси), 20-та (Конотоп), 21-та (Чернігів), а також в ОДВО 9-та (Одеса) армія. До початку війни всі вони були силами КОВО доукомплектовані, одягнені, взуті, нагодовані й озброєні. На 22 червня 1941 року в Україні перебувало в першому ешелоні шість армій: 5-та, 6-та, 9-та, 26-та, 18-та, 12-та. У другому — ще чотири: 16-та, 19-та, 20-та й 21-ша. Усього ж (разом з окремими дивізіями, які не входять у склади армій) налічувалося 110 дивізій, майже половина дивізій Червоної Армії (48 відсотків). Сталін був упевнений, що Червона Армія не допустить німецького бліцкригу. Якщо й доведеться відступати, то у важких затяжних боях. Усе піде за його сценарієм, і Гітлер зазнає повної поразки.
Військові історики давно не посилаються на раптовість нападу німців, тому що план «Барбаросса» був відомий Генштабу Червоної Армії ще до 22.06.1941. В Україні війська Південно-Західного фронту зустріли агресора у всеозброєнні. Командувач ПЗФ Кирпонос дав команду 19-й армії зайняти оборону біля Києва, а 16-й, 20-й і 21-й арміям почати марш на захід, до лінії укріпрайонів. У перші 10 днів німці не змогли розвити наступ по всьому фронту Київського напрямку.
Інше становище склалося на Західному фронті (Московський напрямок). 3-я, 10-та й 4-та армії були розбиті в перші години й дні, а 10-та оточена й повністю знищена авіацією й артилерією ворога. Фронт зруйнувався, зв’язок між штабом і частинами обірвався. Танки Гудеріана й Гота ввійшли в Мінськ 28 червня, замість 14 липня за планом «Барбаросса». Виявилося, що більшість дивізій Західного фронту недоукомплектовані, недоозброєні й не готові до бою. Склади боєприпасів, продовольства й пального були відірвані від частин і відразу ж потрапили в руки німців.
23 червня 1941 року командувачі 16-ї, 19-ї, 20-ї і 21-ї армій одержали наказ із Москви перервати марш на захід і терміново передислокуватися на Західний фронт. Був відкликаний у Москву Г. Жуков, який прибув на ПЗФ, за рішенням, прийнятим в Москві ще 21 червня 1941 року. Наказ був негайно виконаний.
В Україні залишилося 49 дивізій (замість 110), а в Росії стало 101 замість 45. Чотири армії (16-та, 19-та, 20-та й 21-ша) вступили в бій з ходу й зазнали колосальних втрат. Але наступ німців на Москву було вповільнено. Однак, незважаючи на це, командування Західного фронту за провал потрапило під трибунал і було розстріляно. На Південно-Західному фронті бої на лінії УРів під Києвом і Черніговом затримали наступ німців за планом «Барбаросса» на 49 днів, відволікли із Західного фронту танкову групу Гудеріана від кидка на Москву. Уже у Вязьмі відставання німців від плану становило 60 днів, а за вікном була середина жовтня. Передислокація з України чотирьох армій вичерпала резерв призовників, втома частин Червоної Армії, що залишилися, дала змогу німцям окупувати практично всю Україну до жовтня 1941-го. Фронт було зупинено на цілий рік. Ворошиловград німці захопили із запізненням на 298 днів від плану «Барбаросса».
Ціна зусиль Червоної Армії в 1941 році була величезною. На Нюрнберзькому процесі над головними військовими злочинцями радянська сторона представила документ із апарату А. Розенберга, де зазначалась цифра в 3,9 мільйона радянських військових, узятих у полон на початку війни. З них до лютого 1942 року в живих залишилося всього 1,1 мільйона чоловік. Інші загинули від холоду, голоду, хвороб, перебуваючи під відкритим небом на дощі й морозі. Є дані про те, що СРСР втратив у 1941 році два(!) склади кадрової Червоної Армії. На цьому можна було б поставити крапку. Зрозуміло, що «не будь України», план «Барбаросса» здійснили б у встановлений Гітлером строк. Але Україна була, і плани фюрера провалилися. От тільки Україна, зазнавши величезних втрат збройних сил, опинилася в німецькій окупації.
Оцінивши ситуацію, керівництво СРСР зрозуміло, що затяжна війна смертельно небезпечна не тільки для фашистів, а й для самого Радянського Союзу. Захоплення агресорами українських і російських областей-годувальниць загрожувало голодною смертю десяткам мільйонів громадян СРСР, що опинилися в окупації від Білого до Чорного моря, садило на голодний пайок Червону Армію й жителів міст і робочих селищ усієї країни. У лютому 1942 року Сталін велів Берії зв’язатися з німцями за своїми каналами і почати переговори про перемир’я. Переговори відбулися, і Меркулов поклав на стіл Сталіну звіт про результати.
Товаришеві Сталіну
№ 1/2428 27 лютого 1942 року
Рапорт
Під час переговорів у Мценську 20—27 лютого 1942 року із представниками німецького командування й начальником персонального штабу рейхсфюрера СС группенфюрером СС Вольфом німецьке командування не вважало за можливе задовольнити наші вимоги. Нашій стороні було запропоновано залишити кордони до кінця 1942 року по лінії фронту як є, припинивши бойові дії. Уряд СРСР повинен негайно покінчити з єврейством. Для цього потрібно було б спочатку відселити всіх євреїв у район Далекої Півночі, ізолювати, а потім повністю знищити. Німецьке командування не виключає, що ми можемо створити єдиний фронт проти Англії й США. Після консультації з Берліном Вольф заявив, що при перебудові світу, якщо керівництво СРСР погодиться з вимогами німецької сторони, Німеччина потіснить свої кордони на сході на користь СРСР. Німецьке командування на знак таких змін готово буде поміняти колір свастики на державному прапорі із чорного на червоний. Під час обговорення позицій за схемою № 2 виникли такі розбіжності:
1. Латинська Америка має належати Німеччині.
2. Складне ставлення до розуміння «китайської цивілізації». На думку німецького командування, Китай повинен стати окупованою територією й протекторатом японської імперії.
3. Арабський світ має бути німецьким протекторатом на півночі Африки.
Таким чином, у результаті переговорів слід зазначити повну розбіжність поглядів і позицій. Представник німецького командування Вольф категорично заперечує можливість розгрому німецьких збройних сил і поразки у війні. На його думку, війна з Росією затягнеться ще на кілька років і завершиться повною перемогою Німеччини.
Основний розрахунок робиться на те, що, на їхню думку, Росія, втративши сили й ресурси у війні, змушена буде повернутися до переговорів про перемир’я, але на більш жорстких умовах, через 2—3 роки.
Перший заступник наркома НКВС
Меркулов.
Як бачимо, у лютому 1942 року німці забули про бліцкриг. Але з’явилася загроза голоду.
Подальші події показують, що загроза масового голоду по обидва боки фронту змусила учасників переговорів піти на певні компроміси з питання використання України як постачальника продовольства для обох воюючих сторін. Звернемося до фактів.
Звіт Зернового відділу Генерального комісаріату України (відомства Коха) за 1941/1942 сільськогосподарський рік.
«Поставки сільгосппродукції й зерна восени 1941 року складалися несприятливо й не дали очікуваних результатів. Виявилося необхідним поряд з величезним розширенням посівних площ реалізувати широко задумані плани щодо обмолоту й заготівель зерна. ...Проведені відділом заготівель і сільського господарства рейхскомісаріату України заходи привели до добрих результатів. Удалося забезпечити потреби в зерні й сільгосппродукції фронтових частин південного угруповання майже винятково за рахунок України й відвантажити велику кількість зерна в Рейх. До того ж виділити необхідну кількість зерна для працюючого місцевого населення».
Звіт рейхсміністра східних окупованих областей Розенберга. 17.10.1944 р. Таємно.
Товариство сільськогосподарського управління України мало такі завдання (цифри на 1.07.43 р.):
1. Господарсько-виробниче управління 31 000 суспільних господарств і кооперативних організацій (колгосп) з 1,7 мільйона дворів. Близько 540 000 сільських приватних господарств, оброблена корисна площа яких сягала 38 млн. га, влітку 1943 року — 24,5 млн. га.
2. Управління 1975 радгоспами з корисною площею 2,8 млн. га.
3. Управління 72 тваринницькими станціями із площею 124 тис. га й насінницькими станціями із площею 124 000 га. Робота в 17 конторах, 270 пунктах і 619 складах насіння із запасом 192 000 т.
4. Управління більш ніж 900 машинно-тракторними станціями з 49 600 тракторами.
Товариство сільгоспуправління України мало одну центральну установу, 6 окружних (з 5 додатковими), 114 крайових, 431 районну, 2870 опорних пунктів і 400 начальників. На 30.06.1943 р. в особовому складі товариства було 4500 німців і голландців і 50 000 кваліфікованих українців. У розпал роботи — літо 1943 року — працювало загалом 7000 німців і 250 німецьких фірм. Загальний обіг товариства із часу його існування до 31.03.1944 року становив 5,5 млн. марок. За цей період товариство з його відділеннями оволоділи наступним:
Зерно 9 200 000 т;
м’ясо й м’ясні продукти 622 000 т;
соняшникова олія 950 000 т;
цукор 400 000 т;
корм 2 500 000 т;
картопля 3 200 000 т;
насіння 141 000 т;
інші с/г продукти 1 201 000 т;
Яйця 1075 млн. шт.
Для транспорту були використані 1 418 000 вагонів і 472 000 цистерн.
Нам залишається навести ще кілька фактів діяльності Розенберга в Україні, наявних у німецьких звітах.
З України близько половини заготовленої сільгосппродукції поставлялося вермахту. Більша частина її, що вивозилася в Рейх, припадала на Україну — 92,7 %. З областей Центру в Рейх надходило 0,3 % сільськогосподарських продуктів, з Остланду — лише 7 %.
Поставки великої рогатої худоби розподілялися так:
Україна — 70,3 %;
Центр — 10 %;
Остланд — 19,7 %.
Поставки яєць. Україна — 81 % (870 750 000 шт.).
Поставки птиці. Україна — 84,3 % (9 376 т).
Поставки олії. Україна — 96,2 % (587 817 т).
Поставки цукру. Україна — 74 % (244 000 т).
Аналіз наведених даних змушує замислитися над двома питаннями. Перше: як удалося окупантам організувати виробництво такої кількості різної сільгосппродукції в умовах війни? Згідно з офіційними даними процес окупації України тривав з 22 червня 1941 року по 27 липня 1942 року, процес звільнення території — з 16 січня 1943-го по 28 жовтня 1944 року. Перерва між цими процесами становить усього п’ять із половиною місяців, з них півтора місяця зими 1942—1943 років. Друге питання: куди німці спрямували 32 % зерна та іншої с/г продукції з України?
Зрив термінів просування німецьких військ на початку війни дозволив окупантам провести сівбу озимих культур тільки в 19 областях України з 26, тому довелося розорювати нові площі й у низці областей проводити посівну не в повному обсязі. 30 жовтня 1941 року всі сільгоспроботи було припинено, а фронт зупинено. Чотирьох місяців вистачило для підготовки до весняного наступу на території Луганської, Донецької й Харківської областей, але бойові дії в Україні відновили тільки 22 червня 1942 року.
Таким чином, було створено умови для роботи колгоспів, радгоспів, окремих господарств, а також німецьких с/г фірм по всій території України.
Літня збиральна кампанія принесла німцям 1 964 333 тонни зернових. Наприкінці липня окупацію Луганської, Донецької й Харківської областей було завершено, після чого збиральна кампанія й сівба озимих культур проводилися у всіх 26 областях України в серпні, вересні й жовтні 1942 року. Осіннє збирання зернових дало 2 750 000 т, а всього за рік німці заготовили 4 714 333 т. План із зернопоставок ЦТТ Розенберга перевиконало. У цей обсяг не входять заготівлі зерна вермахтом (самостійно) та іншими німецькими заготівниками. Як зазначається у звіті ЦТТ, «потреби військ вермахту на Південному фронті (межі України) більш ніж покривалися з урожаю України. За рахунок надлишків зерна в Україні забезпечувалися області Центр і Остланд».
Цікава ситуація. «України немає», а продовольство з неї надходить у російські міста й села, рятуючи мільйони мирних жителів. Крім Ленінграда, де від голоду загинули сотні тисяч людей. Якби продовольство, і в першу чергу — зерно, не надійшло вчасно в нехлібні області, усе було б набагато гірше. Але, дякувати Богові, була Україна. До кінця 1942 року німці окупували не тільки її, а й хлібні області Росії аж до Волги й Кавказу. Становище загострилося до межі. Всі людські резерви було кинуто на захист Сталінграда. Допомога США за ленд-лізом продовольством була краплею в морі.
Ще тривала битва під Сталінградом, коли радянські війська почали бої за звільнення території України від окупантів. 16 січня 1943 року війна повернулася на українські землі — в Луганську, потім Донецьку, Харківську й Сумську області. До кінця лютого території цих областей були частково звільнені, і фронт знову зупинився. З березня по липень 1942 року на території України велися сільгоспроботи. Збирання зернових принесло ЦТТ 2 354 362 т зерна. У серпні радянські війська перейшли в наступ у Харківській, Сумській, Луганській і Донецькій областях, а потім бойові дії почалися ще у восьми областях України.
Восени 1943 року склалася ситуація, за якої одночасно в окремих областях вели сільгоспроботи колгоспи і німецькі, і радянські. Все-таки врожай було зібрано, а озимі посіяні у всіх областях України. Наприкінці 1943 року низка східних областей уже виконала обов’язкові поставки зернових, м’яса, молока та інших сільгосппродуктів до фонду Червоної Армії. Водночас колгоспи інших областей виконували план поставок ЦТТ Розенберга й сіяли озимі, знаючи, що збиратимуть їх після приходу Червоної Армії.
Якщо відкинути політичні мотиви, то перед нами безпрецедентна продовольча операція німецької й радянської сторін, що не має аналогів в історії воєн. Починаючи з березня 1944 року в більшості областей України весняні роботи на полях виконували радянські колгоспи. Складнощі виникали тільки в низці західних областей, але під кінець року вся територія України була звільнена від окупантів, і «хлібний» договір 1941 року втратив будь-який сенс.
До повного звільнення України було ще далеко, коли в Москві вийшла Постанова Ради народних комісарів СРСР і ЦК ВКП(б), у якій серед інших заходів було встановлено порядок проведення заготівель у районах, звільнених від німецької окупації. Один з пунктів постанови від 23 серпня 1943 року встановлює розмір обов’язкових поставок зерна державі:
«9. Установити, що здавання державі зерна й соняшника врожаю 1943 року колгоспами в районах, звільнених від німецької окупації після 1 липня 1943 року, в хлібний фонд Червоної Армії, що має силу податку, обчислюється з кожного гектара збиральної площі зернових культур і соняшника за нормами:
У кілограмах
Зерно Соняшник
Орловська область 70 —
Смоленська 50 —
Курська 70 120
Калінінська 40 —
Області УРСР 90 150
10. Установити, що здавання державі картоплі й овочів урожаю 1943 року в районах, звільнених від німецької окупації в 1943 році, до фонду Червоної Армії, що має силу податку, обчислюється з кожного гектара збиральної площі за нормами:
У центнерах
Картопля Овочі
Воронезька область 7 14
Калінінська 6 12
Курська 6 12
Орловська 7 16
Ростовська 4 14
Смоленська 7 10
Сталінградська 4 10
Краснодарський край 7 18
Ставропольський 6 16
Області України 5 18
17. Затвердити план здавання зерна колгоспами районів Курської області в хлібний фонд Червоної Армії з урожаю 1943 року в розмірі 4 млн. пудів (64 000 т) замість раніше затвердженого плану в 9 млн. пудів».
На практиці ж усе мало зовсім інакший вигляд. Секретар Вінницького обкому ВКП(б), він же командир Вінницького партизанського загону, Дмитро Тимофійович Бурченко у своїх мемуарах згадує:
«Уже в перші тижні після звільнення колгоспники-вінничани внесли до фонду Червоної Армії 4 млн. пудів хліба (64 000 т), понад 47 тис. центнерів м’яса, багато інших продуктів».
Вінницька область була окупована німцями в липні 1941 року, колгоспи області мали три місяці для збирання врожаю й посіву озимих культур. У 1942—1943 роках сільгоспроботи проводилися з березня по жовтень. Восени 1943 року були посіяні й озимі культури. У грудні 1943 року почалося звільнення області від окупантів, що завершилося 26 березня 1944 року. Наприкінці 1943-го колгоспи «розрахувалися» зі ЦТТ Розенберга й пережили зиму. До нового врожаю було рукою подати.
Звідки в колгоспах області взялося стільки зерна? У кого піднялася рука вимагати податки за врожай минулого року, посіяний і зібраний при німцях? Ми доходимо висновку, що перед нами одна з умов «хлібного» договору 1941 року. 64 000 т — це ще пільговий податок, нормальний набагато більший: 144 тис. т (9 млн. пудів). За пільгового податку Україна мала передати до фонду Червоної Армії з урожаю 1943 року більше 2 млн. т зерна. Очевидно, що німцям під час відступу вже було не з руки поставляти зерно в рахунок 32 %, і вони просто залишили його в колгоспах, а потім воно потрапило в фонд Червоної Армії.
Насамкінець наводимо порівняльні дані обсягів постачання продовольства ЦТТ Розенберга й програми ленд-лізу:
1. ЦТТ. Працювало 32 місяці (22.06.41—31.03.1944).
Поставлено продовольства:
(Вермахту, Рейху, окуп. тер.) усього 18 276 750 т
Окуп. тер. (32%), усього 5 848 560 т
Серед. на рік 2 193 204 т
Серед. на місяць 282 767 т
2. Ленд-ліз. Діяв 49 місяців (22.06.41—30.09.45).
Поставлено продовольства в СРСР, усього 4 478 000 т
Серед. на рік 1 096 644 т
Серед. на місяць 91 387 т
Діяльність ЦТТ почала скорочуватися з початком літнього наступу Червоної Армії. Області, які звільнялися, переходили від пільгових податків у фонд Червоної Армії до нормальних радянських податків на всі види сільгосппродуктів. Обсяги поставок зросли в кілька разів, що дало змогу вирішити проблему забезпечення продовольством Червоної Армії до кінця Великої Вітчизняної війни.
На жаль, німці, відступаючи, вивезли не тільки свої 250 державних сільгоспфірм із усім майном і кадрами, а й завдали величезних матеріальних збитків сільському господарству України, забувши й про сите життя протягом двох років, і про умови «хлібного договору».
Після закінчення Другої світової війни, жахливої за кількістю людських жертв і руйнувань, міжнародним співтовариством було створено ООН як колективну систему забезпечення миру на планеті Земля. Президент Міжнародного фонду «Демократія» академік О. Яковлєв (Росія) стверджує, що офіційні дані про загиблих радянських людей у роки Великої Вітчизняної війни (26 млн.) занижені. За його підрахунками, під час війни загинуло більш як 30 мільйонів радянських громадян.
Ми пишаємося тим, що є представниками Української нації, яка, ще не ставши суб’єктом міжнародного права як незалежна суверенна держава, а входячи лише до складу Радянського Союзу як союзна республіка, була в числі творців ООН і співавтором її Статуту.
За право бути засновником ООН, майбутню свою свободу й незалежність Український народ (82% якого — етнічні українці) заплатив неймовірну ціну людських життів і матеріальних втрат. На фронтах Другої світової війни, у партизанських загонах, нацистських концтаборах, каральних операціях, проведених під час окупації України, ми втратили більш як 10 мільйонів наших співвітчизників (відповідно до офіційної статистики — 8,5 мільйона чоловік загинуло і більш як 3 мільйони повернулися з війни інвалідами).
Були зруйновані або повністю спалені всі міста та села, знищені промислові підприємства, сільське господарство. Наш чорнозем вивозили ешелонами у фашистську Німеччину.
Додайте до цих людських жертв ще майже 10 мільйонів українців, знищених сталінським злочинним режимом під час організованого ним Голодомору в Україні в 1932—1933 роках (визнаного судом геноцидом Українського народу), і кілька мільйонів убитих голодом українців, які становили більш як 90% сільського населення, що проживало на Кубані, Поволжі, в Орловській і Білгородській областях Росії.
Більше 20 мільйонів життів наших співвітчизників — це ціна свободи й демократії в Європі, ціна нашої спільної Перемоги над фашизмом і сталінізмом, ціна незалежності й суверенітету України.
Право бути творцем і членом ООН було надано й Білорусії, що входила до складу СРСР як союзна республіка й зазнала, як і Україна, колосальних людських і матеріальних втрат.
Не хочу образити громадян Російської Федерації, але РРФСР, що входила на той час до складу СРСР як союзна республіка, не була організатором і творцем ООН. Одним із творців ООН нарівні з Україною й Білорусією був Радянський Союз. Членом ООН Російська Федерація як незалежна держава стала лише після розвалу СРСР, проголосивши себе його правонаступницею, і в такий спосіб одержала членство в ООН і її Раді Безпеки. Такі історичні факти, а на історію ображатися не треба. Насамкінець можна тільки побажати нашим політикам уникати крутих віражів на незнайомому маршруті історії й не забувати, що цей шлях скроплений кров’ю десятків мільйонів людей. Нехай пиріг Перемоги залишається цілим і неподільним і для мертвих, і для живих учасників Великої Вітчизняної війни.
Р. S. Цю статтю ми спеціально підготували російською мовою, щоб В. Путін міг прочитати й зрозуміти її зміст без перекладача й вибачитися перед усім Українським народом.
Григорій Омельxенко, Герой України, народний депутат України ІІ—V скликань, член Парламентської Асамблеї Ради Європи (2006—2010 р.), кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант.
В’ячеслав Сабалдир, академік Української академії наук, лауреат державної премії України.
