У нашому суспільстві не вщухають дискусії навколо проекту закону «Про мови в Україні», внесеного в порядку законодавчої ініціативи народними депутатами України О. Єфремовим, П. Симоненком та мною ще 7 вересня 2010 року. За всіма парламентськими регламентними нормами він мав бути давно розглянутий. Однак цього не сталося. Одразу ж після подання законопроекту було розгорнуто галасливу, навіть істеричну реакцію, у тому числі із залученням науковців ряду академічних установ, з тим, щоб не допустити його розгляду Верховною Радою. Зважаючи на очевидну непереконливість своїх аргументів, противники ухвалення закону, у парламенті і за його межами, вдаються до шантажу, погрожуючи «підняти народ». Громадян залякують тим, що прийняття закону, який нібито порушує українську Конституцію, створить загрозу функціонуванню державної — української — мови і навіть існуванню самої української нації і держави...

Нещодавно противники закону одержали «підтримку» — у цілому негативний Висновок від 30 березня 2010 року Європейської комісії за демократію через право (далі — Венеціанська комісія), який в основних його положеннях збігається з оцінками законопроекту і рекомендаціями Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин посла Кнута Воллєбека від 20 грудня 2010 року. Одночасно були оприлюднені прийняті Комітетом міністрів Ради Європи рекомендації щодо виконання Україною Рамкової конвенції про захист національних меншин, ухваленої 1 лютого 1995 року. Рекомендації ґрунтуються на висновку Консультативного комітету, який складається з експертів усіх країн, що підписали Рамкову конвенцію. Комітет міністрів РЄ інакше бачить ситуацію, що склалася у мовній сфері України, висловив інші, ніж Венеціанська комісія, рекомендації щодо шляхів вирішення існуючих проблем.

Тут є над чим подумати.

І Венеціанська комісія, і Комітет міністрів РЄ визнають, що: Україна є багатонаціональною, поліетнічною, багатомовною країною;

державною мовою в Україні, згідно з Конституцією, є українська мова; позиції її необхідно зміцнювати;

водночас потрібно забезпечувати конституційні мовні права осіб, які належать до національних меншин;

особливе становище в українському мовному просторі займає російська мова, яку також слід належно захищати «як сьогодні, так і в майбутньому» (п. 35 Висновку Венеціанської комісії. — Далі в тексті посилання на цей документ даються із зазначенням лише відповідного пункту).

Із цих незаперечних фактів, а також з вимог основних міжнародних договорів, спрямованих на захист прав людини, учасником яких є Україна, виходить і наш законопроект. Як відмічається у Висновку Венеціанської комісії, він заснований на трьох фундаментальних принципах:

— невід’ємне право кожної людини вільно, за своїм вибором, користуватися мовою у приватному і суспільному житті; 

 — визнання і всебічний розвиток української мови як державної мови в Україні; 

 — вільний розвиток мов, що використовуються в Україні як основи для соціальної згуртованості, інтеграції та культурного збагачення в українському суспільстві (п.32).

Комісія схвально поставилась і до конкретних цілей державної мовної політики, викладених у проекті (п.33), до заміни «теперішнього принципу національної приналежності принципом вільного мовного самовизначення» (п.39). У Висновку висловлені й окремі слушні, на мій погляд, зауваження, які варто враховувати у процесі розгляду законопроекту. Це стосується, зокрема, рекомендацій послатися в законі на Рамкову конвенцію РЄ про захист національних меншин (п. 25), згадати в Загальних положеннях про свободу у використанні громадянами мови на свій вибір у приватній сфері (п.43), детальніше розкрити зміст понять «рідна мова» (п. 10), «регіон», «територія, на якій поширена регіональна мова» (пп. 82-85), посилити гарантії мовних прав представників малочисельних національних меншин, чіткіше визначити зміст відповідальності за публічне приниження чи зневаження мов (п. 46).

Але з негативним, у цілому, Висновком Венеціанської комісії, передусім із твердженням, що закон у разі його прийняття у запропонованій редакції «може стати контрпродуктивним як засіб регулювання використання мов у країні» (п. 111), що проект «підриває саме поняття державної мови як єдиної офіційної мови і не мотивує українських громадян знати і використовувати її» (п.78), а окремі його положення «можна розглядати як обмеження основних прав і свобод, гарантованих в українській Конституції і міжнародних договорах з прав людини» (п. 45), погодитись не можна. Вони є упередженими, безпідставними, і — створюється враження — носять замовний характер.

Це повною мірою стосується категоричних заперечень Венеціанської комісії положень законопроекту щодо статусу російської мови і українсько-російської двомовності в Україні. Визнаючи, що «захист російської мови та її використання як вираження самобутності представників українського суспільства, які вільно обрали цю мовну ідентифікацію — як мову національної меншини (що у принципі є правильним, хоча й не вичерпує справжньої ролі російської мови і росіян у житті українського суспільства. — Авт.), — це справді законна мета» (п. 72), Комісія у своєму висновку піддала нищівній критиці практично всі положення проекту, що стосуються російської мови. Запропоновані в ньому норми, спрямовані на надання громадянам, які обрали для свого використання російську мову, реальних можливостей реалізувати конституційні права, усунути створені українською владою за часів президентства В. Ющенка перешкоди (про них досить чітко сказано у висновку Консультативного комітету Комітету міністрів РЄ), розглядаються Венеціанською комісією як «спроби розширити сферу використання російської мови в країні і як крок на шляху практичної офіційної двомовності» (п. 111).

У авторів Висновку викликає роздратування те, що «російська мова є єдиною недержавною мовою, яка згадується в конкретних Положеннях проекту», а ще більше, що українсько-російська двомовність, яка склалася історично, розглядається як «важливе надбання українського народу, потужний чинник консолідації багатонаціонального українського суспільства» (див. п. 49). Зазначення того, що «Російська мова є рідною мовою або мовою повсякденного спілкування більшості громадян України», взагалі оголошується «абсолютно зайвим» і «потенційно контраверсійним». Ці положення носять нібито суто декларативний (?) характер і тому не повинні мати місце в нормативному документі (п. 35).

Що можна сказати з цього приводу? Такі твердження викликають, м’яко кажучи, подив. Адже з усіх мов нацменшин російська мова виділена у Конституції України. І це цілком виправдано — в таких документах, як Основний Закон держави, випадкових, «зайвих» слів не буває. Конституція (яку, до речі, та сама Венеціанська комісія визнала однією із найкращих в Європі), а отже, і проект закону про мови враховує і відображає реальну ситуацію у нашій країні, що склалася історично і ігнорувати яку неприпустимо. Ще в 1991 році Л. Кравчук, виборюючи посаду Президента України, з повним правом говорив, що росіяни в Україні не є національною меншиною. Це — друга гілка єдиного народу України. Тобто як і українці, вони є державоутворюючою нацією. І це слід враховувати і у мовній політиці.

Можна ставити під сумнів (як це робиться у Висновку Венеціанської комісії — п. 68) абсолютну точність даних, що відображають національний склад населення нашої країни і поширення українсько-російської двомовності. Тим паче, що вони змінюються. Та навряд чи хто стане заперечувати, що порядок цифр саме такий. А він переконливо свідчить, що російська мова не просто ввійшла в побут, повсякденне життя нашого народу. Українсько-російська двомовність, по суті, зняла проблему міжособового спілкування — у нашій країні такої проблеми практично немає (а дублювання російськомовних кінофільмів, телепрограм на українську, якщо й було потрібним, то скоріше для того, щоб дати певній групі людей заробити на цьому). Володіння російською мовою відкрило нашим людям, незалежно від їхньої національної приналежності, доступ до надбань світової науки та культури, що дуже важливо, оскільки основний масив здобутків у гуманітарній сфері поки що доступний для нас російською мовою. Як же треба ненавидіти все російське і зневажати власний народ, щоб обмежувати, а тим паче — витісняти російську мову і культуру, як ще недавно прагнули націонал-радикали!

Звичайно, нинішня ситуація не виключає необхідності інтенсивно працювати над перекладом наукових праць, художніх творів на українську мову. Але на це потрібен час. Наш проект реалістично враховує стан речей, що склався в країні, і пропонує рішення, які жодним чином не обмежують мовних прав ані українців, ані громадян інших національностей.

Можна не сумніватись, що не змінить радикально ситуацію щодо національного складу і мовних уподобань населення України і наступний перепис населення. Пропозиції відкласти вдосконалення мовного законодавства до його проведення є лише ще однією спробою не допустити прийняття закону.

Венеціанську комісію непокоїть те, що у проекті «російська мова захищена у рівній або майже рівній мірі», як і українська (п. 58). Більше того, у Висновку зазначається: «оскільки проект закону передбачає, що російська мова або інші мови захищені на рівній основі з єдиною офіційною мовою, також виникає питання про відповідність проекту статті 10 Конституції» (п. 69). Але правомірно запитати, а чому українська чи польська, болгарська, угорська, молдавська, кримськотатарська чи мова якоїсь іншої національної меншини повинна бути захищена менше? Як це узгоджується з конституційними положеннями про рівність прав і неприпустимість дискримінації громадян, у тому числі за мовною ознакою?

Мовна сфера, як і взагалі сфера духовного життя, є дуже делікатною. Процеси, які відбуваються в ній, потребують дуже уважних і виважених підходів. Тут не можна досягти за короткий час якихось цілей, вдаючись до тиску, нав’язування або заборони (обмеження) чи то мови, чи того або іншого художнього стилю. Всі ці роки суспільство чуло «плач Ярославни» про долю української мови і культури, заклики «думати, говорити по-українські». Що це дало нашому суспільству — добре відомо.

Між тим у своєму Висновку Венеціанська комісія, відзначаючи у п. 110 як позитив законопроекту те, що в ньому зміцнення статусу української мови як державної і вільний розвиток мов розглядається як «інструмент для суспільної згуртованості та інтеграції в суспільство», «ґрунтується на українській Конституції і в цілому відповідає міжнародним стандартам у цій сфері», в інших місцях чинником суспільної згуртованості та інтеграції розглядає тільки «знання державної мови» (пп.55—56, 116).

Аналіз документа приводить до висновку, що у пошуку «справедливого балансу» між захистом права меншин, більш широко — прав людини — з одного боку, і збереженням державної мови як інструменту для інтеграції в суспільство — з іншого, Венеціанська комісія віддала перевагу забезпеченню статусу державної мови. З таким підходом важко погодитись: він не узгоджується з провідною світовою тенденцією розвитку демократії, яка на перший план, можна сказати, — над усе ставить людину, її права і свободи, індивідуальну свободу. Комісію не задовольняє те, що в проекті зазначається: «Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитись як заперечення або приниження права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері». Але ж законопроект містить і таку норму: «Жодне з положень закону щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди до володіння державною мовою». Тобто проект збалансований саме на принципі пріоритету прав людини і в мовній сфері. Цього чомусь «не помітила» Венеціанська комісія.

Упередженість комісії підтверджується й тим, як вивчалась її представниками мовна ситуація в Україні. Зустріч з авторами законодавчої ініціативи тривала всього годину і відбувалася у збудженій нервовій обстановці. Явно демонструвалося небажання прислухатися до наших аргументів, оскільки вони не узгоджувались з позицією, яка вже склалася у деяких членів комісії. Вони зустрічалися лише з представниками тих політичних сил, які налаштовані проти законопроекту. На цій підставі робиться висновок, що якийсь «пільговий захист російської мови як загальний підхід може бути сумнівним з правової точки зору і підвищує невиправдану напруженість в українському суспільстві» (п. 74).

Напруженість навколо проблем мовної політики в нашому суспільстві дійсно існує. Але провокують її не зацікавлені у справедливому, цивілізованому їх врегулюванні націонал-радикали, передусім у політичному середовищі. Вони збурюють ситуацію, нагнітають пристрасті, створюють враження, нібито в Україні чиняться утиски українській мові. На жаль, члени Венеціанської комісії не виявили бажання побувати у Донбасі, Придніпров’ї, південних областях України, поспілкуватися з представниками органів місцевого самоврядування, громадськості. При об’єктивному підході у них склалося б інше уявлення про мовну ситуацію в нашій країні і шляхи її урегулювання. Для її характеристики достатньо навести лише такі цифри. За останні 16 років в Україні закрито понад 3 000 шкіл, викладання в яких велося мовами національних меншин. їх кількість, порівняно з 1992 роком, скоротилася більше як на 60%, а кількість учнів, які навчалися цими мовами, зменшилась з понад 3 млн. до 480 тис, або майже у сім разів. Важко оцінити шкоду, заподіяну цим освіті, освіченості і духовності нашого народу.

Не можу не сказати й про таке. Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, прийняту 5 листопада 1992 року Україною, було підписано 2 травня 1996 року, а ратифіковано Верховною Радою України лише 15 травня 2003 року. Але й після цього сили, які всі ці роки чинили спротив ратифікації Хартії, за надуманими приводами (міністерство закордонних справ переклало її на українську мову неправильно) робили все, аби Хартія в Україні не діяла.

На жаль, європейські структури, у тому числі й Венеціанська комісія, на це не реагували. Важко зрозуміти таку позицію тих, хто розпинається у відданості правам людини і при будь-який нагоді говорить про порушення їх в Україні. Подвійні стандарти дуже часто визначають позицію європейських, зокрема, парламентських структур, у тому числі і в такому «складному і вельми чутливому питанні», яким є використання і захист мов, що «неодноразово  ставало одним з основних питань у різних виборчих кампаніях і продовжує бути предметом обговорення, а іноді призводить і до зростання напруженості в українському суспільстві» (п. 26 Висновку Венеціанської комісії).

Із жалем доводиться відмічати, що в даному випадку Венеціанська комісія з незрозумілих причин відійшла від притаманної їй неупередженої, високофахової правової позиції при аналізі конкретних ситуацій і правових актів. Розгляд її Висновку ще більше переконав в тому, наскільки важливою і надзвичайною є потреба якомога скоріше приймати закон про мови в Україні, створити реальні гарантії правового захисту і української мови як державної, і російської мови, і мов усіх національних меншин. І за це треба бути вдячними комісії.

Народний депутат України 

Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ.