Те, що в окупованому Криму безвісти пропадають люди, ні для кого вже не новина. Однак днями до списку зниклих потрапив і скромний журналіст із українського міста Каховки — кореспондент херсонського обласного тижневика «Новий день» Олег Батурін. Тільки через добу репортер дав звістку про себе. Як з’ясувалося, увесь цей час він провів на допитах за участі співробітників поліції та ФСБ, причому в умовах, які мало відрізняються від катувань. Вирвавшись із путінського «раю», перше своє інтерв’ю після повернення додому Олег дав кореспондентові «Голосу України».

— Олеже, і що тебе понесло до Криму?

— Чому це «понесло»? В Красноперекопську в мене живуть друзі, яких я часто навідую. А по-друге, мав намір з оказією заїхати до Джанкоя, щоби зустрітися із керівництвом міста та місцевого молокозаводу. Адже нещодавно Україна запровадила митне оформлення вантажів, які прямують у вільну економічну зону «Крим», і я хотів підготувати публікацію про те, як це позначається на тутешній економіці. Раніше мешканці сусідніх із півостровом районів Херсонщини продавали туди молоко, тож мав намір дізнатися, чи зацікавлені кримські підприємства в продовженні цих контактів. Жодного політичного підтексту в моїй поїздці не було.

— А як добирався?

— Їхав туди з великими пригодами. Спершу сів у Новій Каховці на рейсовий автобус Миколаїв—Севастополь — до Красноперекопська. На російському КПП «Перекоп» став свідком того, як російські ж митники конкретно «шмонали» пасажирські автобуси, чого дотепер не було. Раніше — зазирнуть у салон, спитають: «Що везете?» і цим обмежаться. Тепер дуже прискіпливо перевіряють усі сумки. Знайшли посилку: хлопці з Нової Каховки передавали через водія знайомим у Крим дві коробки з планшетами і айподами. Митники цю справу виявили, поставили автобус у відстійник і почали все описувати. На митниці нас «промурижили» близько чотирьох годин. Люди обурювалися, і їх стали підсаджувати в проїжджаючі машини. Тож виїхав я на автобусі, а приїхав до Красноперекопська вже «хурою». Поспілкувалися, переночував, а вранці іншим автобусом прибув до Джанкоя. Розраховував побути там години три й повернутися додому, але не вийшло. Пішов до міськради — пояснив секретареві в приймальні в. о. голови міськради, що я — український журналіст і хотів би поспілкуватися з кимсь із керівництва міста. Там саме сиділи близько семи осіб і жваво про щось розмовляли. 

Але варто було пролунати словам «український журналіст», як у приймальні запанувала гробова тиша. 

Секретар увійшла до кабінету начальства, вийшла за три хвилини й сказала: «Зараз ніхто з перших осіб не може вам приділити уваги. І взагалі, у вас є акредитація?»

Після цього я вирушив на Джанкойський молзавод, з працівниками якого напередодні говорив по телефону. Однак на прохідний мені пояснили, що із журналістом із Херсонської області спілкуватися категорично відмовляються.

— Але ж у спробі взяти інтерв’ю нічого кримінального немає?

— Я теж так думав. Після невдачі в міськраді та на молокозаводі згадав, що друзі порадили мені на такий випадок поговорити з місцевим жителем-гідом кримським татарином Рустемом. Але в мене був тільки його номер мобільного телефону українського оператора, які на півострові не працюють. Тому вирішив сходити до міської мечеті й там дізнатися, де Рустема можна знайти... У мечеті була служка — кримська татарка років вісімнадцяти. Пояснив їй ситуацію, дівчина комусь зателефонувала, і її співрозмовник пообіцяв допомогти, але пізніше, коли приїде в місто. Чекати його було надто довго, тому я повернувся на автостанцію, щоб виїхати із Джанкоя. Однак там до мене підійшов наряд поліції, попросили пред’явити документи. Показав закордонний паспорт, але він їх не влаштував — сказали, що потрібен документ із пропискою. Пояснюю, що в закордонному паспорті прописку, звичайно, не ставлять, але саме за ним я в’їхав у Крим. Далі в присутності понятих улаштували обшук і попутно — допит. Спочатку в сумці виявили громадянський паспорт, і одразу запитання — чому не показав його першим? Щось нечисто! Потім знайшли журналістське посвідчення, диктофон і фотоапарат зі знімком мечеті. Після цього всі розмови припинилися, і мене доправили в кабінет уже до співробітника ФСБ РФ. Перші дві години випитували мету прибуття до Криму. Співробітник мені грізно заявляв: «Ми знаємо всі твої пересування Кримом, ми знаємо всі твої контакти». Кажу: «Так, я був у Криму ще 1 травня — їздив на могилу Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, який народився у Каховці». «Ефесбешник» мене глумливо перепитує: «А на могилу Нестора Махно ти квіточки збирати не їздив?» Дуже цікавився, чому я відвідував мечеть, і вкрай негативно відзивався про кримських татар, матерно характеризуючи їх при мені, як «чорнож... у... ков».

— І все це тривало одинадцять годин?

— Та ні, допитів було кілька. Години за дві риторика в «ефесбешника» різко змінилася. Він кудись вийшов, приніс папку з «орієнтуваннями» й каже: «Олегу Ігоровичу, в неділю в Джанкої було пограбування. Ось подивіться — тут фотографія підозрюваного. Він дуже схожий на вас. Чи не хочете подивитися?» Відповідаю: «Не хочу». Далі почався допит про те, де я був у неділю. Пояснюю, що я в цей час не перебував у Криму, і це легко перевірити, зробивши запит на митницю. А той, що допитував мене, так вкрадливо: «Ну ви ж прекрасно знаєте, що кордон можна перетнути й без штампика в паспорті». Кажу: «Не знаю, але розкажіть — як, мені цікаво». Тут приходить, як я зрозумів, його начальник і радить: «Це все дурниця, спитай його про громадянський паспорт». І все закрутилося спочатку.

— Які відчуття?

— Неначе на Луб’янці побував. Жоден із поліцейських і офіцерів російської спецслужби, з якими я вимушено спілкувався, мені не представився, не назвав ні свого звання і посади, ні імені та прізвища. 

Ні шматка хліба, ні ковтка води не дали за всі одинадцять годин круговерті допитів. 

Попросився в туалет — вийти не дозволили. Потім «ефесбешник» викликав «бобік», і мене відвезли до поліцейського управління Джанкоя, на вулицю Толстого, 5. І там знову допитували із приводу паспорта, водночас дивуючись, чого це їх відволікають із приводу такої «фігні». Поставили на облік, сфотографували, взяли відбитки пальців. Потім якийсь поліцейський начальник із сьомої вечора знову вивчав, де я був, що робив. Запитували про те, як ставлюся до Порошенка та «Правого сектору», чи військовозобов’язаний я, скільки в Новій Каховці блокпостів, чи чергують на них озброєні люди й скільки, яка ситуація з охороною Каховської ГЕС. Таке враження, що в мене намагалися виманити якісь розвіддані. В поліцейське управління викликали імама мечеті й служку, з якою я спілкувався, виїжджали й до друга до Красноперекопська, взяли його свідчення. Якщо чесно, я дуже за нього переживав. Імама зі служкою теж допитали, але хоч не били. Начальник поліції був дуже «ввічливий». Найм’якіша форма звертання в нього була така: «Ти нам, сволото, тут про молоко будеш розповідати?»

— І як усе закінчилося?

— Начальник запропонував вибір: залишитися на ніч в «мавпятнику» поліцейського управління або переночувати в нічліжці за 150 рублів. При понятих опечатали мої речі, повернули закордонний паспорт і відпустили ближче до півночі з вимогою назавтра з’явитися знову. Фактично, я коротав ніч на автостанції, бо нічліжку не знайшов. Пив там каву, читав газети. Вранці з’явився до поліції. Начальник пояснив: мій паспорт громадянина України потрібно відправити на експертизу до Сімферополя, але її роблять десять днів. «Речі ми вам віддаємо, а по паспорт вам краще приїхати особисто — адже вам недалеко, правда? — співчутливим тоном поцікавився начальник. — Є ще до мене запитання?» «Є», — відповідаю. — Ви мене тримали два дні, я не з’явився на роботі, й редакція мене загубила, тож дайте довідку про моє затримання». Довідку так і не видали. Єдине — дали тільки ксерокопію вилученого паспорта, завірену «мокрою» печаткою ще української міліції Джанкоя. Під час ранкового допиту був присутній ще якийсь поліцейський, котрий з розумним виглядом слухав, качав головою і повторював: «Але все-таки ти неспроста ходив до цієї мечеті. Ти явно агент під прикриттям». Потім мене все-таки відпустили, я купив на автостанції квиток і поїхав додому. Щоправда, на кордоні ще раз зупинили й забрали «підривну літературу» — десяток прихоплених із собою газет «Крымская правда», «Заря Присивашья» та інших, що видаються на півострові цілком легально. Чому забрали — зрозуміти не можу.

— По паспорт на півострів поїдеш?

— Знаєш, я сумніваюся — чи варто так ризикувати. Та й відпочивати на півострів уже точно не поїду, поки там такі порядки. Адже все, що сталося там зі мною, може повторитися з будь-яким іншим громадянином України, котрий в’їжджає на захоплений півострів. Мене затримали на автостанції не тому, що я журналіст, а просто тому, що показав український паспорт...

— Дякую за інтерв’ю.

Розмовляв Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

Херсон.

Олег Батурін після повернення із Криму. 

Фото автора.