Київ — Вашингтон: ядерна гра з багатьма невідомими

Президент України Віктор Янукович, на відміну від своїх американських колег, все ще перебуває у нелегкому процесі пошуку власної політичної родзинки. У тому числі, у міжнародній сфері. Окрім позаблокового статусу України та не до кінця зрозумілої формули співпраці з Митним Союзом 3+1, по суті, нічого більше запропоновано не було. Ми ж не можемо сприймати бажання нормалізувати відносини з Росією як принципово новий і оригінальний елемент зовнішньої політики України. Це, швидше, норма життя двох сусідніх держав, і не більше. Європейський же вектор, включно з переговорним процесом з укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, створення зони вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму для громадян України дісталися йому просто у спадок. «Харківські угоди» ж розглядаються винятково як продовження реалізації російської політики, а рішення 2010 року про вивезення з України високозбагаченого урану — як американської.

Для Сполучених Штатів безпека власних громадян завжди була і залишається пріоритетом номер один. А утримання глобального домінування — інша особливість США — потребує присутності спільних для світової спільноти загроз, які подолати наодинці навіть розвиненим державам неможливо. Тому з приходом до влади кожного нового американського президента з’являються політичні концепції, притаманні тільки їм.

Практично всі вітчизняні політики поки що мислять іншими категоріями. Ситуативними, прив’язаними винятково до них самих та близьких до них фінансово-промислових груп, а також пов’язаними з бажанням за будь-яких умов утриматись при владі на якомога довший термін. І це, за великим рахунком, поки що все.

Візит Президента України у квітні 2010 року до Вашингтона для участі в ядерному саміті чітко вписується саме у таку політичну логіку. Його результати стали, вочевидь, повною несподіванкою для людей та організацій, що професійно займалися питаннями національної безпеки. Маю на увазі передусім Міністерство закордонних справ, Раду національної безпеки і оборони (якраз вона свого часу приймала абсолютно протилежне рішення) та Службу зовнішньої розвідки України. Проте не для Президента Віктора Януковича, який завдяки відмові від високозбагаченого урану — ймовірного елементу захисту наших національних інтересів та територіальної цілісності й суверенітету — досягнув низки важливих для себе особисто стратегічних цілей:

1. Отримав можливість мати у Вашингтоні у квітні 2010 року п’ятихвилинну розмову з Бараком Обамою, що також було важливо для новопризначеного міністра закордонних справ Костянтина Грищенка та новопризначеного посла України у США Олександра Моцика.

2. Завдяки відмові від подальшого зберігання у трьох наукових установах України ядерних матеріалів він частково легалізував своє ім’я на Заході, що було важливо зробити після звинувачень у причетності до фальсифікацій президентських виборів 2004 року.

3. Ініціатива Віктора Януковича декілька днів поспіль звучала у світовому інформаційному просторі. І сьогодні це досягнення активно використовується в україно-американському діалозі на найвищому рівні для засвідчення стратегічного характеру відносин між двома державами. Однак з переговірної площини у площину практичну воно не переходить і навряд чи перейде.

4. Президент України фактично отримав право самому визначати лінію поведінки щодо опозиції протягом декількох років — поки увесь уран не буде вивезено з території нашої держави. Ніхто, насамперед США, не буде серйозно критикувати (і не критикує) Президента України за порушення демократичних норм, адже рішення про уран у такому разі нинішня українська влада може легко переглянути. А у світлі чергових президентських виборів у США у 2012 році це надто не вигідно нинішньому господарю Білого дому. Можливо, саме цим пояснюється, я сказав би, нинішня «м’яка американська демократія» щодо України, яка, за логікою нашої внутрішньої ситуації, мала б бути більш жорсткою.

5. І, нарешті, Президент України після «уранової капітуляції» має право бути запрошеним на важливі міжнародні форуми з питань ядерної безпеки як Глава держави, яка свідомо відмовилася від ядерної зброї та високозбагаченого урану. Це — ще один елемент власної легітимізації та просування на міжнародній арені.

Одне слово, Президенту Віктору Януковичу вдалося однією дією забезпечити отримання різнопланових дивідендів. Проте я не розглядав би їх як надто обнадійливі на довгострокову перспективу, оскільки після повного вивезення українського урану до Росії ціна домовленостей різко девальвується. Вона вже перебуває у стадії падіння, що продемонстрував низький рівень представництва американської делегації на Чорнобильських заходах. Поважаючи голову американської делегації — легендарного Збігнєва Бжезинського, на Київський ядерний саміт не приїхали ані Президент Барак Обама, ані віце-президент Джозеф Байден, ні навіть державний секретар Хіларі Клінтон. А приїзд саме таких політичних діячів обговорювався на етапі підготовки до Чорнобильських роковин. І саме під їх участь українська сторона запропонувала аж три заходи на три дні — Київський ядерний саміт (як продовження Вашингтонського ядерного саміту), Донорську конференцію та науково-практичну конференцію. А не приїхали вони тому, що більша частина високозбагаченого урану — близько 106 кілограмів — вже вивезена до Росії.

До речі, навіть найбільш проамериканський за історію нашої держави Президент України, дружина якого мала громадянство США, не наважився прийняти рішення про вивезення українського урану на догоду Вашингтона. І лише найбільш проросійський Президент України повністю задовольнив американську сторону. Можливо, таке «злиття українського урану» було одним з практичних елементів російсько-американського перезавантаження.

25-та річниця трагедії на Чорнобильській атомній електростанції, а також аварія на японській Фукусіма-1 загалом доволі вдало вписалися в нинішні пріоритети зовнішньої політики Президента Обами. Як би не цинічно або навіть трагічно це не звучало, сама природа дивним чином підіграла політичним стратегам з Вашингтона.

А відзначення на міжнародному рівні 25-ї річниці страшної Чорнобильської трагедії особисто Президенту Януковичу допомогло додатково закріпити свій авторитет у західному світі, потиснути у Києві руки більш як десятку політичних лідерів найвпливовіших держав та міжнародних організацій. Зрештою, зібрати близько 600 млн. євро на завершення реалізації Чорнобильських проектів — така сума не збиралася під час жодних попередніх Чорнобильських самітів.

Проте на глобальні процеси у сфері ядерної енергетики та ядерної безпеки результати Чорнобильських заходів істотно не вплинули.

По-перше, основна маса високозбагаченого урану з України вже вивезена. Тому увага до нашої держави хоча й зберігається, проте постійно згасає. На цьому тлі сяють умовні українські конкуренти.

Не треба забувати, що ядерні матеріали Сполучені Штати вивозять не лише з України. З Польщі, наприклад, вже було вивезено близько 500 кілограмів високозбагаченого урану та близько 200 кілограмів відпрацьованого ядерного палива. Поки що на такий крок не наважилася Білорусь, яка, за різними оцінками, має близько 250 кілограмів високозбагаченого урану. Переговори з цього питання тривають, а значить, «білоруські акції» наразі цінніші за українські.

США і Казахстан також ведуть активні перемовини про закриття реактора з виробництва плутонію та вивезення матеріалу з цього реактора до безпечного сховища на сході Казахстану. У процесі фінального уранового роззброєння перебувають також Сербія, яка має вивезти зі своєї території близько 14 кілограмів цього матеріалу.

По-друге, місце України у клубі держав, які мають власну ядерну енергетику, хоча й значне, проте далеке від провідного. Так, наприклад, Україна має 15 атомних блоків, у той час як Канада — 18, Велика Британія — 19, Індія — 20, Росія — 32, Японія — 54, Франція — 58, а Сполучені Штати Америки — 104. Загалом на сьогодні у світі працюють 442 ядерні реактори загальною потужністю 374,993 ГВт, а 65 — у стадії будівництва.

Виходячи з наведеної інформації, світовим лідером за потужністю є Сполучені Штати, хоча ядерна енергетика становить лише близько 20 відсотків у її загальному енергетичному балансі. У Сполучених Штатах, наприклад, 52 відсотки електроенергії виробляється на теплових електростанціях, які працюють на вугіллі, 21 відсоток електроенергії виробляють атомні електростанції, 16 — виробляється за рахунок спалення природного газу, 7 — на гідроелектростанціях, 3 відсотки — за рахунок спалення нафти, і лише відсоток електроенергії виробляється за рахунок енергії вітру та сонця.

На сьогодні близько 16 відсотків електроенергії у світі виробляється на атомних електростанціях, у той час як за рахунок спалення інших корисних копалин, зокрема газу та вугілля, виробляється близько 66 відсотків обсягів світової електроенергії.

По-третє, ми залишаємося зорієнтованими переважно на російські ядерні технології, і відсутність наукової та практичної диверсифікації продовжує значно гальмувати розвиток вітчизняної ядерної галузі (прикро, що попередньо досягнуті домовленості між Україною та американською компанією «Вестингауз» про співпрацю у сфері ядерної енергетики зупинені). До того ж нам заборонено самостійно збагачувати уран, хоча ми й володіємо його значними покладами. За нас це роблять російські колеги, які критично залежать від українського урану. Ця залежність у світлі останніх тенденцій у світовій енергетиці лише зростатиме. Тому треба подумати, як у перспективі ми зможемо використати приклад енергетичної дипломатії «Газпрому» для власних зовнішньополітичних маніпулювань.

Наведені вище розрахунки дають підстави стверджувати, що під час запланованого у 2012 році у Кореї наступного ядерного саміту — який стане продовженням Вашингтонського — можуть бути продемонстровані значні здобутки адміністрації США у реалізації пріоритетного елемента їх зовнішньої політики. Тільки протягом першого року з моменту проведення Вашингтонського саміту загалом країни світу позбулися близько 440 кілограмів високозбагаченого урану, якого було достатньо для виготовлення приблизно 17 атомних бомб.

Для справедливості варто зазначити, що у період з квітня 2010 року по квітень 2011 року Вашингтону не вдалося досягти іншої стратегічної мети — переконати Канаду, Францію, Японію, Казахстан та свій власний Конгрес — ратифікувати додаток до Конвенції про фізичний захист ядерних матеріалів. Проте робота триває, і тому позитивні результати можуть таки з’явитись у 2012 році.

А от керівництво України, навпаки, після 2012 року ймовірно чекають серйозні виклики. З чим вони можуть бути пов’язані?

Перше, і найголовніше — в обмін на відмову від ядерної зброї та високозбагаченого урану Україні так і не вдалося отримати юридичні гарантії власної національної безпеки та територіальної цілісності. Адже Будапештський меморандум 1994 року — це лише політична заява. Власне, як і Хартія про стратегічне партнерство Україна—США 2008 року. В умовах активного переформатування європейського безпекового простору, хитання між Організацією договору про колективну безпеку і НАТО, а також відсутності у Заходу та Сходу «козирної карти» для однозначного впливу на Україну, така ситуація залишається для нас загрозливою.

Друга небезпека випливає з першої: нас продовжуватимуть дедалі активніше залучати саме до східних геополітичних проектів (пропозицію від Митного Союзу ми вже отримали, на черзі, передбачаю — ОДКБ), оскільки невизначене безпекове становище України спокушатиме передусім Росію.

По-третє, виборчі кампанії у Росії та США у 2012 році вимагатимуть розіграшу української тематики (у США — набагато меншою мірою, ніж у Росії), тому матимуть місце різного роду провокації навколо України та її подальших векторів розвитку. На жаль, закони геополітичної боротьби цього вимагають.

По-четверте, українські вчені остаточно втратять можливість проводити дослідження з високозбагаченим ураном. Україна, будучи ядерною державою з власною науковою базою, дедалі більше залежатиме від іноземних технологій, а розвиток вітчизняної школи ядерної фізики «зацементується» у пошуках відповіді на запитання: що робити із залишками зруйнованого Чорнобильського реактора, який невдовзі накриє новий саркофаг?