22 червня 1941 року, в перший день війни, 17-річний житель села Ридомиль Кременецького району Михайло Кузьмович Левандовський вирішив одружитися. Місцевому священику о. Григорію, який погодився повінчати молодят — Михайла та Надію, наречений пояснив це так: «Піду на фронт, тож хочу, щоб удома мене чекали». На той час Михайло залишився круглим сиротою.
— Так, Боже благословення допомогло мені пройти через фронтове пекло й повернутися живим до рідного дому, де на мене чекала моя Надія, — каже Михайло Кузьмович. — Загалом у нашому призові було 70 чоловік із Ридомиля, 50 із них загинули на війні.
За крок від вічності був і Левандовський, коли від вибуху його, контуженого, майже повністю засипало землею.
— Тільки чоботи виглядали, — пригадує ветеран. — Об них і спіткнулися санітари, шукаючи живих на полі бою. Витягли з-під завалу, доправили до медсанбату. Там і прийшов до тями... Іншого разу мало не загинув під час запеклих боїв на Сандомирі. Бувало, що три дні не мав жодного ковтка води в роті. І знову пощастило вижити.
М. Левандовський служив у важкій артилерії, був розвідником. «Сумку з біноклем, бусоллю на плече — і вперед, на лінію фронту, визначати координати для стрільби», — пригадує свої військові будні. Після поранення його на передовій замінили інші бійці.
— Після війни разом із Надією виховували двох дітей, нині в мене 7 онуків та 14 правнуків, — хвалиться Михайло Кузьмович. — На жаль, дружина вже померла, отож живу, радію дітворі й за себе, й за неї. На старість відпустив собі довгу бороду. Це в пам’ять про діда Федьку, який мав таку само. Він мене, малого сироту, глядів три роки. Все казав: «Роби так, як я». А головне, що дід умів робити, — це добро для людей. Тепер, коли виховую своїх правнуків, так само тлумачу їм: «Світ тримається тільки на добрі».
Михайло Кузьмович Левандовський у колі правнуків — Михайла (3 роки), Сергія (10 років), Маргарити (1 рік), Антона (5 років), Параскеви (4 роки).
Фото автора.
