Конституційні перспективи України закономірно привертають неабияку увагу суспільства, стають у центрі гострих політичних дискусій, визначають головну сферу застосування наукових знань і теоретичних досліджень у вітчизняному правознавстві й особливо в конституційному праві. Діалектичне протиріччя, що відразу виникає між завданнями охорони чинної Конституції і потребами прискорення конституційного розвитку України, не може не породжувати у громадян сумніви у конституційній реформі, якщо не буде правильним обраний нею шлях. Треба наперед передбачати, що ініціаторам конституційної реформи не можна допустити ані політичних помилок чи науково-професійних, легковажних оцінок щодо об’єктивних тенденцій в управлінні державою або нехтування заради кон’юнктури влади конституційними принципами щодо прав і свобод людини чи конституційними цінностями, здобутими в процесі побудови демократичного суспільства.

 

Останній приклад — Угорщина, в якій прийняття парламентом оновленої Конституції викликало протести громадян і суспільне несприйняття. Євросоюз відзначив обмеження Угорською Конституцією навіть повноважень Конституційного Суду («День», 20.04.2011 р.). Здавалося б, що нова Конституція — це благо! Історія з нещодавно прийнятим Податковим кодексом має бути застереженням для владних суб’єктів — як слід організаційно продумано і соціально виважено чинити конституційну реформу.

Які передумови треба враховувати?

Найперше, важливо визначити суспільні домінанти. До них належать незмінні пріоритети: права і свободи людини і громадянина, конституційний лад і територіальна цілісність держави, народний суверенітет і розподіл влад на основі їх збалансованої компетенції та інші. Це слід завжди пам’ятати з однією важливою причиною — суспільство досягло певного рівня національної свідомості, самоповаги і самозахисту.

Якщо буде відкинуто здоровий консерватизм, а виконавці запропонують ініціаторам реформ привабливі масштабні або радикальні деформації досягнутого рівня конституціоналізму, який відображається, насамперед, у Конституції, це неминуче вплине на конституційний правопорядок, викличе конституційну неузгодженість між суспільством і державою. Тому необхідність збереження суспільно-політичних досягнень чинної Конституції України (йдеться про текст Основного Закону) визнається значною кількістю вчених і політичних діячів. Разом з тим усе ще лунають легковажні заклики до розробки нової Конституції, перегляду принципово важливих для громадян і суспільства конституційних засад функціонування механізму держави тощо. Створюється небезпечний «політологічний меседж» (а може, і підготовка суспільної свідомості) про те, що начебто чинна Конституція гальмує важливі процеси ефективного управління державою та суспільством, її текст містить багато протиріч та колізій, а конституційні гарантії не можуть забезпечуватися державою і не відповідають економічним і соціальним реаліям.

Постає запитання — чи можна піддаватися таким небезпечним закликам «написати нову Конституцію», якщо ніким поки що не доведено, що в Україні сформовано якісно новий етап розвитку нашого суспільства та держави? Тоді заради чого політизацією питань про конституційний розвиток суспільства деякі політики і вчені намагаються підмінити об’єктивний процес, який має історичну і логічну природу? Ми повинні чітко розуміти, що, оголосивши початок конституційного процесу, який має за мету конституційну модернізацію, Президент України своїм указом визначив тільки організаційні орієнтири (науково-консультативна рада і конституційна асамблея поки що з невідомим статусом). Якщо хтось проголосить: «Чи варто надавати значення цим назвам?», тому слід нагадати, що реформ і тих, хто ними займався в Україні після введення Конституції 1996 року, було багато. Але цей процес був віддалений від суспільства, адже широкі наукові кола, політичні об’єднання, громадяни були потрібні як статисти на завершальному етапі схвалення сумнівних проектів, написаних під політичну кон’юнктуру (згадаймо адміністративну реформу 1992 року, яка завершилася без початку).

Суспільна і науково-професійна думка для конституційного правотворення завжди є умовою його легальності, а відтак і легітимності. Для Президента України важливо, образно кажучи, бути арбітром, вийти за межі науково-конституційних спорів, отримати висновки вивченої проблеми з різних сторін, прислухатися до міркувань політичних сил у парламенті і спочатку запропонувати суспільству Концепцію, як науково обгрунтований «рецепт» вирішення конституційних проблем. Не можна втрачати дорогоцінний історичний час, коли учергове закриється «вікно можливостей». Не можна з самого початку закладати руйнівний процес деформації конституційних цінностей, відступаючи і нехтуючи чинну Конституцію, оскільки відступ від них заради моментальної вигоди — програшна стратегія, яка не має історичної перспективи. Скільки разів про це нагадували політикам вчені-правознавці, коли заміна принципу конституційної законності виміром політичної доцільності безпосередньо загрожує конституційному правопорядку.

Але саме це і є відчуження влади від народу, держави від суспільства, що є найнебезпечнішим гальмом модернізації, зокрема, конституційної реформи. Сьогодні ще не пізно прислухатися до суспільної думки і професійних «рецептів» вчених. Замислюючи реформи, реформатори намагаються змінити народне життя на краще, але неврахування реальності завжди чревате згубними наслідками. Неважко передбачити, що в такому разі можна очікувати блукання по лабіринтах смути і розчарування громадян внаслідок переоцінки конституційної модернізації всіх складових конституційного фундаменту держави і суспільства.

Розуміючи, що невдалою конституційною модернізацією 2004 року була деформована не тільки політична система, виборче представництво в парламенті й органах місцевого самоврядування, не можна повторювати історичні помилки або шукати у невдачах модернізацій цих процесів нездоланну перешкоду у бездарності політичних замовників реформ. Бажано нагадати, яким довгим і тяжким був реформаторський шлях західної правової системи, створення сильної та ефективної влади. За висловом німецького філософа-юриста Макса Вебера, перед «санкціями держави» повинні бути «санкції суспільства» і тоді конституційна модернізація буде проводитися в ім’я громадянського суспільства, побудови правової, демократичної держави.

Науковці вкрай занепокоєні відсутністю концепції

Проте велике занепокоєння в наукових колах викликає відсутність концепції конституційної модернізації. Адже ми всі усвідомлюємо, що науково-експертна група не в змозі без цього запропонувати доктрину конституційної модернізації. Більше того, Концепція конституційної модернізації виключає розробку нової редакції (по суті — нового тексту) Конституції, про що сьогодні вкрай важливо дізнатися суспільству.

Для країни, в якій значна частина населення перебуває за межею бідності, поняття «сильна влада» має бути за змістом наповнене відкритістю орієнтирів в економічній і соціальній сферах, визначенням пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Сильна влада не може посягати на гарантії свободи і демократії, вона повинна бути прикладом конституційності у своїх діях і законодавстві. Для сильної влади, передусім, має бути порозуміння з народом, опора на широку суспільну підтримку всіх реформаторських ініціатив. Хіба в цьому є якась таємниця, що все має походити від народної волі, як єдиної суверенної влади, і тому саме народ повинен у процесі конституційної модернізації отримати нові механізми управління справами держави і суспільства, набути статусу суб’єкта правотворчості. Тільки за таких умов громадяни краще сприймають конституційну модернізацію, як і всі реформи масової соціальної суб’єктності. Тільки у такому разі російський професор-конституціоналіст В. Зорькін вважає за можливе досягти того, щоб громадяни усвідомлювали свої потреби та інтереси як частину «bonum publіcum» — «загального блага».

Але тут логічно поставити запитання: чому без концепції конституційної реформи (конституційної модернізації) не можна обійтися, коли і парламент і суспільство мають побачити в ній шлях і обсяг конституційних змін, які є продуктом наукової думки визнаних конституціоналістів, здатних теорію поєднувати з реальним життям? При цьому треба бути обережними до тих, для кого конституція менш вартісна, ніж бажання можновладця... Про це зауважив академік НАН України В. Литвин, виступаючи перед правознавцями у Харкові. Він слушно підмітив: «Узагалі боюся людей, які пишуть Конституцію за один день, часом залишивши кальку конституцій інших країн» («Голос України», 05.03.2011 р.). Мабуть, варто сьогодні продумати спочатку необхідність залучення учасників широкого соціально-політичного дискурсу. Хіба можна ігнорувати «гласність без права бути почутим»? Концепція необхідна в обсязі задумів реформаторів, який сприймається громадянами, і тут потрібна конкуренція проектів, які потребують критичної оцінки експертами дорадчої структури при Президентові України. Що заважає організувати цей творчий процес, який принесе якість Концепції конституційної модернізації. Ось і виникає можливість інтелектуально-фахово проявитися науковим школам Києва, Харкова, Одеси, колективам вчених-конституціоналістів, тим, хто отримав докторську ступінь і атестат ВАКу. Конкурс ідей, моделей, новацій у конституційному праві виявить здатність увійти у робочі групи, щоб не було і натяку про політичну доцільність реформи, створюючи документ суспільного призначення.

Тепер саме час згадати видатного захисника і творця прав людини Жан-Жака Руссо, що причетність людини до створення закону або погодження з нею, є умовою існування такого закону. Для будь-якої іншої людини — це вже не закон, а заповідь або наказ. Цей історичний вислів цілком відповідає нашій реальності.

Звідси випливає шлях організації свідомої участі громадян (широких верств суспільства) у правотворчому процесі формування Концепції конституційної модернізації, отримання на завершальному етапі «суспільної згоди (санкції)». Як це можна організувати — окрема і непроста тема, якої я торкатися не буду. Не виключаю, що політики можуть висловити сумнів у намірах зайнятися створенням і затвердженням чергової «державної ідеології». Але Конституція як правова основа держави і суспільства завжди концентрувала в собі правову політику, виконуючи завдання ідеологічного документа розвитку суспільства. Варто звернути увагу, що при розробці чинної Конституції України, виділяючи розділ ХІІІ для регламентації процесу конституційних поправок і перегляду окремих положень Конституції, законодавець намагався охопити всі варіанти змін до Конституції. У свою чергу передбачений механізм охорони Конституції покладає відповідальну місію на парламент і Конституційний Суд України, оскільки відсутність Концепції конституційної модернізації прямо залежить від конституційного моніторингу, якого поки що не було (не йдеться про висновки і рекомендації Венеціанської комісії, які чомусь втрачають офіційне значення).

Мабуть, сьогодні не зайвим буде згадати, як під час підготовки тексту чинної Конституції України створювались умови конституційного процесу і відбирались концептуальні ідеї за видами конституційних проблем керівником великого творчого колективу вчених і практиків видатним професором Л. П. Юзьковим. Тоді перед 1996 роком було натхнення і право розробляти і обстоювати вченими свої конструктивні ідеї, нові конституційні моделі перед конституційною комісією. Що ж заважає це повторити в умовах проголошення конституційної реформи? Чому не чути дискусійних «круглих» і «квадратних» науково-публічних столів? Отже, конкуренція ідей поки що невідома суспільству, а воно має право почути, а це означає — і зрозуміти позиції всіх зацікавлених сторін, щоб виробляти розумний компроміс. Хіба не існує зацікавленість у тому, щоб зняти відчуження, яке виникає між владою і суспільством, надати рішенням органів влади характеру руху до «загального блага», в чому і закладений саме правовий характер? Неможливо лише в пенсійній реформі шукати згоди між державою і суспільством і навіть передбачати, як пропонують учені з земельного права, винесення на всеукраїнський референдум питання початку вільного обігу землі як об’єкта приватної власності.

Коли хтось індивідуально розробляє моделі змін...

Якщо шлях конституційної модернізації буде сприйнятий суспільством як діалог з владою, бажання держави широко використати інтелектуальний потенціал наявних структур громадянського суспільства, то це буде надійною основою стратегічної згоди в суспільній свідомості, а не черговою ситуацією в нашій історії — величезного ризику суспільного несприйняття. Першим, начебто невеликим кроком за своїми результатами мала б стати організація процесу професійної наукової дискусії щодо змісту Концепції конституційної модернізації, вироблення загального правового дискурсу, послідовне застосування якого створить цілісне уявлення щодо обсягу конституційних змін, обґрунтованості та теоретичної прийнятності для конституційного права з позицій практичної реалізації. Існуючі наукові та вузівські колективи теоретиків права і конституціоналістів ніколи не відмовляться проявити свій потенціал знань, а це призведе до вироблення доктрини конституційного розвитку. У протилежному випадку, коли хтось індивідуально розробляє моделі конституційних змін, а потім текстуально бажає освятити це, претендуючи на творця конституційних ідей і право авторства, всі розмови про модернізацію позбавляються сенсу. Нам здається, що такий підхід є конструктивним, оскільки ми пропонуємо починати з невеликого, але розумного і зрозумілого порядку побудови практично діючого механізму запровадження конституційної модернізації. Необхідно починати проявляти політичну волю, послідовно просуватися по шляху конституційної реформи.

Отже, поставивши головне запитання: «конституційна модернізація чи нова конституція?», ми не заперечуємо окремі недоліки чинної Конституції, але заклики до негайного проведення конституційної реформи означало б надмірну політизацію і кон’юнктуру необачливих реформаторів у текстуальному вимірі своїх уявлень про чинну Конституцію. Конституційні моделі запропонованих текстів нової Конституції вже були і їх доля теж відома. Коли і силою влади не вдалося «переконати» суспільство у необхідності введення двопалатного парламенту, у безапеляційності існування пропорційної виборчої системи тощо — це є свідченням про реальну свідомість суспільства, яке вже розбирається у таких категоріях не гірше за політиків. Сьогодні як ніколи актуально визначити парадигму конституційної модернізації як планомірного, програмного забезпечення політико-правового процесу, основаного на взаємодії наукових і практичних складових механізму вдосконалення тексту (правової визначеності) кожної конституційної ідеї, принципу, норми, їх узгодженості у системному конституційному розумінні.

Таким чином, шлях до конституційної модернізації — це можливо реально прийнятний для суспільства шлях боротьби за конституційні принципи та цінності, їх збереження як право. В ньому поєднуються власне суспільні, державні та індивідуальні інтереси і за такої умови Основний Закон стає реально діючою основою державного і суспільного життя.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України.