Легендарний воротар київського «Динамо» і збірної країни Віктор ЧАНОВ нині зазвичай дивиться великий футбол, як то кажуть, «у першому ряду на дивані» — біля свого телевізора. Він пішов у бізнес, але порвати з футболом великому спортсменові, напевне, не судилося: двічі на тиждень він грає в приватному футбольному клубі разом із відомими політиками, серед яких і Голова Верховної Ради Володимир ЛИТВИН.
«Із ним можна йти в розвідку»
— Вікторе Вікторовичу, як ви познайомилися з Володимиром Литвином? Давно це було?
— Я потрапив до футбольного клубу «Фортуна» в 1999 році, відтоді ми святкуємо його ювілеї, хоча організовано цей клуб 1994-го. Якось я приїхав до товариша по роботі, і він запропонував: «Не хочеш піти пограти?» Я спитав: «А що то за клуб?» «Та так, приходять чоловіки, хочуть пограти, трошки відволіктися від побутової суєти». А з Володимиром Михайловичем познайомилися в 2000 році на футболі. Але я тоді не знав, хто він і що, однак він мені сподобався як людина — абсолютно скромний. Назвався: «Володимир Михайлович», і все. І тільки за тиждень-два я дізнався, хто він. Але скажу, що він абсолютно не змінився відтоді, хоча він визначний політичний діяч. Це людина, з котрою, як то кажуть, можна йти в розвідку. І ось з тих пір ми дружимо. Це в принципі закритий клуб, нікого сторонніх практично немає, а щоб ввести нову людину, потрібно щоб три особи стали поручителями.
— Коли ви перший раз грали в футбол з Литвином, який він був на полі? Вам доводилося його вчити або він уже був зрілим гравцем?
— Я зазвичай не люблю когось учити, бажання в нього було багато, а технічні дані тоді ще не на належному рівні, м’яко кажучи. А зараз він додав дуже сильно, і мені подобається, що в нього завжди є бажання, і якщо є можливість, він завжди приїжджає на футбол, намагається не пропускати жодного заняття.
— Як часто ви граєте?
— Двічі на тиждень, у середу ввечері та в суботу о 8-й ранку.
— Команда постійна або формується стихійно?
— Ні, в нас уже роздано спеціальні маєчки, визначено команди — є команда в червоних майках, де грає Володимир Михайлович, і команда в блакитних майках, там грає молодший Литвин, Микола Михайлович. Вони один з одним не грають в одній команді.
«За теорією неможливо. А він забиває»
— У якому амплуа виступає Литвин — нападаючий, захисник або воротар?
— В основному нападаючий, він дуже любить забивати голи. І дуже радіє, як дитина, коли забиває.
— А чи завжди чесна гра? Не бувають «піддавки», щоб Литвин забив гол?
— Ні, що мені подобається в цьому клубі: у нас бій іде «не на життя, а на смерть». Якщо хтось програє, після матчу потім це обговорюється до наступної гри, телефонують одне одному. І люди приїжджають на наступне заняття уже з «включеними фарами» — не дай Боже, програти, щоб потім знову не дзвонили й не нагадували, який був рахунок на табло.
— Невже жодного разу не допомогли забити гол Литвинові?
— Ну, що ви, звісно, допомагаємо, не без цього. Коли буду говорити, що не допомагаємо, то ніхто не повірить. Намагаємося створити всі умови для того, щоб він забив.
— А на воротах Литвин ніколи не стояв?
— Ні. Він увесь час у нападі.
— Ворота захищаєте ви?
— Ні. Я переважно граю під нападаючим, як то кажуть, сполучна ланка. Тобто через мене йдуть усі передачі.
— А хто на воротах стоїть?
— У нас два воротарі, не знаю, ким вони й де працюють, одного звати Віктор, а другого — Олег. У нашій команді — Віктор (на знімку праворуч).
— Як би охарактеризували Литвина як футбольного гравця?
— Напевно, точно так само, як і в житті, він не любить програвати, віддається повністю в грі. Якщо він вийшов на поле, то вже не «сачкує» — він повинен обов’язково виграти, обов’язково прагне виграти. Він дуже цілеспрямований, і ніколи такого не було, щоб він зупинився, коли втратив м’яч. Він біжить до кінця за цим гравцем, намагається відібрати м’яча, щоб, не дай Боже, нам не забили. Людина все робить до кінця — ось ця риса характеру мені в ньому дуже подобається. Так, він дуже азартний. Він справжній гравець. Якщо починає у щось грати, він обов’язково повинен виграти й дуже переживає, коли починає програвати.
— Можна сказати, що в нього жорстка манера гри?
— Я не сказав би, що жорстка. Він намагається нікому не завдати травми, бо прекрасно розуміє, що людям після цієї гри треба ще їхати на роботу. Взагалі всі в команді намагаються грати дуже акуратно й коректно.
— Який вам найбільше запам’ятався гол Литвина або ігровий епізод за час гри у футбол?
— Та цих моментів стільки було! Але він іноді забиває такі м’ячі, що я як професіонал ніколи б у житті не бив із того місця, звідки він забиває. За теорією це неможливо. А в нього іноді виходить. І тоді зупиняєшся і думаєш: «А як можна було звідти влучити?» В нього багато нелогічних, неординарних голів.
«Ми намагалися зайвий раз не говорити про політику»
— А як він сприймає невдачу, програш?
— Дуже переживає, сильно це не показує, але видно, що не любить він програвати.
— Як вважаєте, коли б Володимир Литвин із дитинства займався футболом, а не політикою, історією та іншими науками, він міг би стати професіональним футболістом?
— Кожній людині, напевно, дано своє. Судячи з його характеру, цілеспрямованості, думаю, міг би. Але він жив у селі, там, напевно, умов не було. Думаю, він став тим, ким захотів стати.
— Коли Володимир Михайлович не був у парламенті (з 2006-го до дострокових виборів у 2007 році) ваша футбольна команда не розпалася?
— Ні, навпаки. Коли він не потрапив у парламент, ми намагалися зайвий раз не говорити про політику, бо він дуже болісно це переживав, це було видно. Але він частіше їздив на футбол, тому що там випліскував свої непозитивні емоції, які накопичилися. І це йому допомагало. Ми ж намагалися цю тему взагалі не зачіпати, просто грали у футбол, а після футболу він їхав з усмішкою, задоволений.
— Як можете охарактеризувати Литвина як людину і як політика?
— Завжди дивуюся його терпінню. Коли дивлюся по телевізору засідання Верховної Ради, іноді навіть у мене терпіння не вистачає. Яке терпіння треба мати, щоб це все вислухати, нікому не нагрубити! Він справжній політик. Дуже не люблю базарних політиків, які тільки кричать і нічого не роблять. А Володимир Михайлович, по-перше, мені як людина подобається, тому що ніколи від нього не чув образливого слова, не тільки на свою адресу, а взагалі. Він ніколи не скаже: «Хто ти, а хто я!» Справжня людина, яка пам’ятає, звідки вона, де народилася, дуже любить своїх батьків, щоразу, коли в нього є вільний день, їде до них з дуже великим задоволенням. І це теж показник людяності.
— Після футболу невже всі одразу роз’їжджаються?
— Після футболу ціла процедура. Одні паряться, дуже багато любителів пограти в карти в «дурня», іноді залишаються і грають ще години по дві-три після футболу. Компанія суто чоловіча. Найбільший алкоголь, і то зрідка — це пляшка пива.
— Жінок до футбольної команди не хочете залучити?
— Ні. Ми й із дружинами ніколи не приїжджаємо на футбол, так заведено, що футбольний день — це чисто чоловічий день.
«У суперечках народжується істина, але не в бійках»
— Розкажіть, чим ви зараз займаєтеся в житті?
— У мене була гарна ідея — організувати воротарську школу. Але, як зрозумів, наша держава поки що не готова до цього. Для цього потрібні фінанси — це раз, підтримка держави — це два. Але поки що не дійшли до цього. Мій брат — тренер у ЦСКА (Москва) у Росії, у нього багато вихованців, воротарська школа. Але я ніколи не люблю програвати, тому пішов у бізнес у потрібний час, у потрібне місце й з потрібними людьми й, слава Богу, знайшов себе.
— У якій сфері працюєте?
— Будівництво, постачання будматеріалів. Зараз тісно працюємо з «Автошляхом», допомагаємо будувати дороги в Україні, напередодні 2012 року це дуже потрібно.
— А не хотіли продовжити тренерську роботу або очолити футбольний клуб?
— Команда «ЦСКА-Борисфен», яку я тренував, була досить хороша, з першої ліги вийшла у вищу й одразу посіла четверте місце. Але вона розпалася через фінансові проблеми. А з приводу очолити клуб — не було пропозицій, а я така людина, що сам набиватися не хочу й ніколи не буду. Тому мені довелося зайнятися іншим видом діяльності. Але чесно скажу: якби була пропозиція в той момент, я б із задоволенням.
— Ваша нинішня робота й діяльність цікавіша і прибутковіша, ніж футбол?
— І так, і ні. З другого боку, в мене більше контактів з людьми, ніж у футболі. Специфіка футболу мені добре відома, а тут іноді виникають такі моменти, коли треба думати зовсім по-новому, швидко вносити свої ідеї. Мені дуже цікаво.
— А пропозицій зайнятися політикою не було?
— У нас була така розмова з Володимиром Михайловичем. Він мені якось сказав: «Будь ласка, я завжди буду радий бачити тебе». Але ми поговорили, як друзі, і я сказав: «Розумієте, якщо мені йти в політику, то буде такий стан, начебто мене призначили художнім керівником театру опери й балету, тому що я пуанти бачив тільки в магазині». Для того, щоб стати політиком, треба пройти великий шлях, потрібен час, а мені вже 52 роки. Мене влаштовує моє життя і поза політикою, усі мене знають, пізнають і спілкуються незалежно від того, до якої партії належать. Мені цього достатньо.
— Чи стежите за політичним життям у країні? Що тривожить, непокоїть, чому радієте?
— Мене тривожить дуже сильно те, що в державі немає спокою, хаос. Навіть судячи зі свого бізнесу — в країні катастрофічна нестача грошей. Раніше за постачені матеріали оплата йшла протягом тижня, зараз кажуть: «Протягом місяця, можливо, а, може, й більше». Я ходжу на базар і відчуваю настрої людей, як зростають ціни. Приїжджаю на заправку — очі з орбіт вилазять, які ціни на бензин. І все це необґрунтовано. Немає порядку в країні. Політика, як і футбол, може бути жорсткою. Але не базарною. Бійки в парламенті не прикрашають державу, дуже неприємно, коли дивишся, що робиться у нашому парламенті. Це й рівень нашої держави, й тих політиків, які затівають ці бійки. Боротьба — це складний процес. У суперечках народжується істина, але не в бійках.
Зліва направо: Віктор Чанов, Володимир Литвин і Віктор Давиденко під час футбольного матчу.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.
